Таємниці мандрівних співців-музикантів

Оспівані Шевченком кобзарі насправді були об’єднані в професійний цех, розмовляли на «фєні» й жили в маєтках на хуторах.

Носіями історичної пам’яті українців здавна були кобзарі. Шевченко свою першу книгу назвав «Кобзар», використовуючи впізнаваний бренд і вкладаючи в поезію саме те, що народ хотів почути від кобзаря-проповідника. Як крамольні для імперії ідеї передавалися із вуст у вуста і дожили до появи УНР? Чому, перейшовши з-під церковного тину на пролетарські сцени, кобзарство фактично вмерло? Відповідь на ці запитання дає історія злету й падіння особливого українського клану – старців.

Старцівство як спосіб заробітку

Феномен кобзарства в Україні – наслідок взаємодії кількох перехресних явищ. Як зауважує сучасний кобзар Тарас Компаніченко, в будь-якому соціумі була потреба знайти місце для сліпців: «У деяких суспільствах сліпих віддавали в науку до чаклунів, волхвів, бо їх сприймали певними медіаторами між одним світом та іншим. Сліпий надавався до вивчення великої кількості сакральних текстів». З іншого боку, в умовах колоніального становища України хранителі історичної пам’яті мали бути «зашифрованими» ледве не під юродивих, щоб не виділятися своєю гіперпатріотичною позицією. І ще одне – крім патріотизму, кобзарство передусім було способом… заробітку.

Давні кобзарі заробляли на життя старцюванням – збирали гроші за пісні й думи, які виконували на весіллях, хрестинах, похоронах чи храмових святах. А то й просто ходили від хати до хати, співаючи різне – від молитов до історичних пісень. Деякі з них накопичували таким чином на непогані садиби, де й зимували. В «сезон» старець мандрував, а його родичі і найняті селяни обробляли земельну ділянку й збирали врожай.

Окремі садиби слугували неформальними школами кобзарства – найдосвідченіші кобзарі називалися панотцями й виховували цілі покоління учнів, не полишаючи свого ремесла. Приміром, на хуторі харківського кобзаря Макара Христенка «частенько збиралися з усіх-усюд сліпі кобзарі та лірники, особливо у великі свята, щоб заробити на святки й відсвяткувати ці дні у своєму колі. Грали разом, училися один в одного якоїсь пісні чи приповістки», – пригадує його учень.

До слова, навчання відбувалося «контактним способом» – палець у палець.Мовою старців навчити учня називалося здати гру, останній же «забирав гру» і «посідав бандуру» після смерті вчителя.

Таємничий сліпецький орден

Старці переказували традицію так званими Устиянськими книгами – збірниками пісень і дум, які передавалися тільки усно (змінювати зміст цих книг дозволялося лише на корпоративних сходках).

Книги складалися з 12 частин, що регулювали життя старців: визначали «звичаї та цеховщину незрячого панібратства», вчили «псальми причитати і за милостиню дякувати», розповідали, в якій місцевості «більша подачка і велика людська добросердечність». Книга «Струнник» навчала музичної грамоти, книга «Хвахівець-духовець» – «як орудувати костурякою, як поступати з грошима» та інших світських премудростей.

«Що робити, щоб незрячого полюбила добра молодиця або удовиця», думи про Запоріжжя, «Козацькі думи про лицарів, кошових, курінних», про християнських мучеників, «Яке лихо зробили царі Україні», «Про чужі землі і які там порядки», «Чи буде уп’ять Україна?», «Чи повернеться хто з того світу?», «Що таке лях та чи можна з ним дружити?», «Коли появилися на Україні пани і дворяни?» і навіть «Коли можна убить чоловіка, за що і якого?» – Устиянські книги давали відповідь на будь-які запитання старцівського цеху. Тому їх зміст відкривався тільки під час так званої другої присяги старшим віком і духом панотцям. При цьому промовлялося «заклинаніє» і «після заклинальне слово», щоб не відкрити книжкові таїнства жодній непосвяченій людині.

Незрячі характерники

У побутовій мові старці вживали арго, яке цілком могло слугувати прототипом сучасній кримінальній «фєні». Немічний кобзар постійно міг наразитися на небезпеку, тому в спілкуванні з братчиком уберігав себе від неприємностей. Водночас іншість мови старців мала сакралізувати їх діяльність в очах посполитих. Хоча, намагаючись відволікти увагу від наголошування на особливостях мови, один із полтавських лірників зауважив: «Це наш язик, сліпецький язик, та й більш нічого».

Мало хто уявляв, що за образом слабкого старця ховався сильний духом, а нерідко й тілом, козак. Усім знаний образ козака Мамая – це не що інше, як ілюстрація мистецького відпочинку воїна-українця. Один із засновників Слобідської школи кобзарства Гаврило Зелінський був кобзарем-характерником і чудово володів прийомами рукопашу: «Нерідко брав участь у так званих охотницьких двобоях зі зрячими бійцями і часто виходив переможцем»; «Був здоровий плечистий вояка, воїном був незрячим, грудастим, його боялися за силу», – так згадували про нього селяни.

Про знайомого Шевченкові цехмайстра Хведіра Вовка залишився спогад: «Співав басюкою таким, що земля під ним, було, труситься. Як колихне на тій бандурюзі, аж хмари, було, колишуться». А після зруйнування Січі кобзар Гнат Рогозянський у серпні 1775 року вчинив резонансну акцію, яка цілком тягла на політичну – скликав Спасівську нараду кобзарів, що накреслила орієнтири українського співоцтва на «час темних віків».

Цех імені Гомера

Стійку позицію кобзарів в українському суспільстві не останнім чином формувала їх внутрішня самоорганізація: під впливом магдебурзького права та існування в містах України ремісничих цехів у подібні структури були об’єднані й старці. Кобзарі-бандурщики (ті, хто грали на кобзі), лірники (на лірі) і стихівничі (також їх називали псальмопівцями – виконавці духовних віршів) створювали власні цехи-братства, подібні до полкового устрою. Очолював усю братію цехмайстер, котрого обирала рада панотців. Незряче співоцтво поділялося на чоловічу й жіночу частини, кожна з яких мала свого отамана, соцьких і десяцьких.

Старці чітко відділяли себе від власне жебраків. Найстрашнішим покаранням було так зване відрізання торби – на цеховому зібранні винуватця, який порушив «старцівський устав», позбавляли права заробляти музикою й співами. Тепер нещасний, вигнаний із товариства, міг тільки просити «Христа ради» разом зі звичайними жебраками.

Як розповідає Тижню кобзар Володимир Кушпет, автор книги «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні», їм вдалося «захопити» майже всю сільську територію України, російську частину Слобожанщини, Крим і Приазов’я. Проте не всі мали право скрізь вільно старцювати «на всі чотири сторони»: початківці співали по одному-двох повітах, а учні тільки обслуговували панотця. Лише на час прощ до монастирів та чудотворних ікон «на празник» обмеження знімали. Регіональні спільноти старців зазвичай збира- лися біля церкви – на цей храм віддавали частину заробленого, місцева ікона вважалася покровителькою всієї старцівської громади, а священик заплющував очі на те, що «духовне» співають люди без сану і відповідної освіти.

Полюбити і… згубити

Парадоксальним чином процес занепаду кобзарського мистецтва на початку ХХ ст. спричинили його палкі любителі й послідовники. Певний міф кобзарства створили ще в ХІХ ст. Пантелеймон Куліш, Гнат Хоткевич та інші, які дуже вже хотіли зберегти кобзарський спів для сцени.

Один із перших показових виступів відбувся в Харкові у 1902 році. Фактично це була інтелігенція, котра, начитавшись Шевченка із його образом Перебенді, вирішила «рятувати» пам’ять народу, записуючи від кобзарів їх творчість і навчаючись від них способу гри. Причому на зламі століть у репертуарі кобзарів переважали вже не історичні думи, а побожні пісні, котрі були основою заробітку. Яків Щоголів у своєму віршованому зверненні до кобзаря просить заспівати про Дорошенка, Сомка чи Сагайдачного, а отримує «про біду» та «про Хому і Ярему».

Цінителі дум рук таки не опускали, й завдяки ним ми знаємо, хто такі Маруся Богуславка,

Сава Чалий, брати Азовські чи козак Голота. Завдяки Миколі Лисенку нам відомо, як виглядала й функціонувала остання кобза, на якій грав Остап Вересай. Він уперто називав себе кобзарем у час, коли більшість його побратимів вживали назву «бандурщики», хоч до кінця особливо не розумів різниці (вважалося, що кобза – то «мужицька» назва, а бандура – «панська»).

Кобза Вересая, поза позірною схожістю на інші тогочасні інструменти, – лютнеподібний інструмент, на якому грали по-гітарному, притискаючи струни до корпусу. На бандурах звук видобувався, як на арфі – перебиранням струн. Кобза Вересая – приклад простіших форм, що існували за Шевченка й раніше. Натомість старосвітська бандура – наслідок еволюції кобзи, якій додали струн і так званих приструнків. Саме бандурщиків та їх послідовників- інтелігентів історія колективно вивела на сцену й знищила фізично (типовий приклад – життя Івана Кучугури-Кучеренка з Харкова, якого 1919 року силоміць мобілізували до «червоних» агітбригад, пізніше він став одним із керівників Мураф’янського комнезаму. Розстріляний у 1937 році).

Неокобзарство

На зорі незалежності деякі адепти відродження давнього кобзарства закликали заледве не мавпувати спосіб життя давніх старців – ходити від села до села й будити українців від пострадянської сплячки. Переміг здоровий глузд – зрештою, в давні часи тих, хто «косили під сліпого», нещадно били. У 90-х роках у селі Стрітівка під Обуховим засновано кобзарську школу на правах музучилища. Стрітівка – єдине місце в Україні, де можна факультативно навчитися грі на кобзі й старосвітській бандурі.

Сьогодні йдеться про реконструкцію давнього кобзарського мистецтва, знищеного за радянської доби й спотвореного десятиріччями колективістської творчості, коли, за словами Тараса Компаніченка, «капели [бандуристів] були кобзарськими колгоспами. У 30-х роках це явище набуло колосально потворних форм. Їх змушували співати про Сталіна й Леніна, якесь «гоп-ти-ни-ни», про вареники, аби складалося враження, що це українські пісні. Профанація, в якій залишилася форма без особливого змісту». Тож сучасний кобзар повинен не тільки абстрагуватися від радянської псевдотрадиції, він не може обійтися без вивчення досвіду гри відомих музикантів минулого, як і без вивчення давніх інструментів – торбана, лютні, кобзи й бандури.

Чимало спогадів про кобзарів закінчуються словами «у 20-х роках ХХ ст. був ще живий». Сьогодні неокобзарство не претендує на головного носія пам’яті, як і на відродження старцівства. Проте як мистецтво, як свідоцтво традиції залишається цікавим. Завдяки йому почути «тих, хто ще були живі», можемо й ми.

Душа Івана Гуса. «Післязаклинальне слово» з Устиянських книг

Братіє незряча! Коли могутні світа цього будуть вас силувати на одкровеніє тайников і утрості книг устиянських, хай у ваше серце увійде душа мученика Івана Гуса, що в муках за нас спопеліла на вогнищі страшному… Крепіться душою і тілом, закам’яніть серця свої і скуйте їх булатом. Уста свої закусіте мовчанням. Робіть, як требують звичаї присяги і тайниця устиянських книг, в якій зберігається правда людська і ота правда, якої царі та пани не вспіли схоронити у домовину разом з Україною…

Тарас Компаніченко, Київський кобзарський цех:
Наш феномен

З дитинства нам говорили, що кобзарство – це унікальне явище української музичної культури. Проте це фактично означає нічого не сказати, оскільки всі ці речі потребують розшифровки. В нас українську культуру вивчають за певними ерзацами й штампами, і в них же поміщається образ кобзаря – чи то козака Мамая, чито сліпця. В капелах ХІХ – початку ХХ ст. сиділи вже не сліпі люди, це були часи бандури в руках інтелігенції: Порфирій Мартинович, Опанас Сластьон, художник Рахлін (він, до речі, обманув Пікассо: той забрав Рахліна як сліпця-кобзаря до себе, а Рахлін підглядав, як Пікассо малює; врешті все розкрилося, й Пікассо його вигнав). На початку ХХ ст. зароджується неокобзарство, котре вже само вибирало, що йому співати, і надавало перевагу епосу. Романтики ХІХ ст. шукали в кобзарях не псальмів і кантів, вони шукали підґрунтя національної пам’яті.

Роман Кабачій