Дідух і ялинка:походження символів

Що таке дідух

Раніше в Україні був поширеним звичай ставити на Різдво сніп з пшениці або жита на покуті, який називався «дідух», «колідник», «коляда». У деяких місцевостях, зокрема на Волині, цей сніп був збірний і складався з колосся жита, пшениці, вівса, ячменю тощо. Часом у нього встромляли серп, косу, граблі, що символізувало трудову діяльність наступного року.

Найдавнішою формою обряду можна вважати ту, де в ролі «дідуха» виступає виготовлений восени зажинковий або обжинковий сніп.

Ритуальна практика, пов’язана з різдвяним снопом, найкраще збереглася в зоні Карпат і Полісся. Готуючись до вечірньої трапези, господар урочисто вносив «дідуха» до хати, виголошуючи традиційні словесні формули. Іноді при цьому відбувався обрядовий діалог із родиною:

- Помагай Біг!
- Дай Боже здоровля!
- Що несеш?
- Несу золото...

На Гуцульщині, коли вносили до хати прикрашений вівсяний сніп, запрошували на вечерю різні злі сили (бурю, град, вовків тощо), адже вірили, що це допоможе від них врятуватись у майбутньому. «Дідух» стояв на почесному місці в хаті (на покуті, столі) поруч з узваром та кутею від Святвечора до Нового року (іноді до Водохреща). За повір’ями, тут перебували протягом святок духи дідів-предків — покровителів кожного дому.

Історія новорічної ялинки

Звичай встановлення різдвяного або новорічного хвойного дерева (ялинка, сосна, смерека тощо) в українців і в цілому у слов’ян є досить пізнім культурним запозиченням, вірогідно від німців. Перша задокументована згадка про церемоніал прикрашення ялинки до Різдва яблуками, облатками, трояндами з різнокольорового паперу тощо походить з Ельзасу і датується 1605 роком. Від німців-протестантів традицію різдвяного дерева поступово перейняли католицькі й православні народи Європи. Це запозичення мало характер наслідування моді й охоплювало насамперед представників знаті й заможних верств населення. Масове розповсюдження звичаю ставити ялинку в його сучасних формах почалося лише з ХІХ ст., коли завдяки розвитку мережі залізниць стало можливим завезення до великих міст значних партій хвойних дерев.

В Україні, як і повсюди в Європі, різдвяна ялинка спочатку з’явилася в будинках панів і аристократів. За даними преси і мемуарів, «німецькі ялинки» поширилися в Києві з кінця 1840 років, а в 1850-ті стали вже помітним явищем міського побуту. Приблизно в цей же період набувають популярності громадські ялинки в дитячих притулках, пансіонах, училищах, гімназіях, а згодом і в народних школах. Газета «Киевлянин» від 1 січня 1878 р. повідомляла, що в Києві влаштовувались «всілякі ялинки — і сімейні, і сімейно-громадські, і як знамення часу (йшла війна з Туреччиною на Балканах — О. К.) — ялинки на користь поранених і хворих воїнів». Лише наприкінці ХІХ ст. звичай влаштовувати різдвяну ялинку поступово демократизувався і став надбанням більш широких верств населення.

В українське село ялинка прийшла вже в ХХ ст., утвердившись спочатку в оселях багатіїв та інтелігенції. Альтернативною прикрасою селянського інтер’єра на час святок довгий час лишався сніп — «дідух». Протистояння двох різдвяних атрибутів почасти носило соціальний характер, що знайшл відображення в етнографічних матеріалах із Закарпаття: «Пани кладуть смерічку, а русин — сніп». Проте поступово у міжвоєнний період (20 — 30-ті роки ХХ ст.) на Західній Україні різдвяна ялинка проникає у селянський побут, виконуючи в ньому як естетичну так і релігійно-магічну функцію.

Таким чином, попри те, що дідух є традиційним символом Різдва,  ялинка давно увійшла до святкової культури українців та стала улюбленим різдвяним атрибутом.

Олександр Курочкін