Кривава спадщина Карла Маркса

Жодне філософське вчення з часів Адама не служило виправданням для такої кількості вбивств, як його теорії. Його кредо — «рівність і свобода» — перетворилося на подобу релігії, чиї фанатичні прихильники правили половиною світу і поневолили сотні мільйонів людей. Його ім’я — Карл Маркс

Пригноблення, тортури, голод і геноцид, освячені ім’ям Карла Маркса, перетворилися для жорстоких правителів по всьому світу на повсякденну рутину.

Проте за підсумками опитування радіослухачів, проведеного «ВВС Radio 4», Карл Маркс — засновник комуністичного навчання і прародитель соціалізму, ненависник капіталізму і «буржуазних» класів — був оголошений найбільшим філософом усіх часів і народів. Як могло трапитися, що людину, чиїм ім’ям деспоти виправдовували жахливе варварство, прославляють як одного з титанів цивілізованого світу?

Можливо, вся справа в тлумаченні понять. Можливо, «найбільшим» слід рахувати того філософа, чиї ідеї залишили найглибший слід в історії? В цьому випадку, поза сумнівом, спадщина Маркса за своїм масштабом може порівнятися хіба що з його ж катастрофічними наслідками.

Недаремно він говорив: «Філософи лише по-різному пояснювали світ, справа ж полягає в тому, щоб змінити його».

І це йому дійсно вдалося. Як відзначає Френсіс Він (Francis Wheen) у своїй блискучій книзі про Маркса, «через 100 років після його смерті половина населення планети перебувала під владою режимів, що сповідували марксизм як основне вчення».

Без Маркса не було б Холодної війни. Без Маркса не було б ні «залізної завіси», ні ГУЛАГа.

Отже, погодимося: за масштабами дії на світову історію з Карлом Марксом не зрівняється жоден із філософів. Проте слово «велич», поза сумнівом, несе в собі позитивний сенс. Але невже ми можемо позитивно оцінювати діяльність людини, чиї ідеї породили стільки жахів?

Без Маркса у Леніна і Сталіна не було б ідеології, що дозволила б їм розв’язати терор проти власної країни, жертвами якого стали 60 мільйонів чоловік. Мао ніколи не став би найстрашнішим масовим убивцею в історії — на його совісті цілих 75 мільйонів життів.

Британія, та і Захід у цілому, насолоджуються багатством і свободою саме тому, що їх суспільство засноване не на марксистському вченні, а на демократичному капіталізмі, до якого Маркс ставився з презирством.

Мене просто приголомшує, що люди, наділені і розумом, і гуманізмом — а саме ці якості, я впевнений, відрізняють слухачів «Radio 4» — здатні підносити на п’єдестал людину, яка принесла нашому світу більше незгод, ніж хто-небудь інший.

«Хвилиночку, — можуть заперечити мені апологети Маркса, — ви випускаєте головне і все спрощуєте». Не можна, стверджують вони, покладати на Маркса відповідальність за справи тих, хто спотворив його вчення, хто зловживав його теоріями у власних цілях. Диктатори-чудовиська за власним свавіллям нехтували великими ідеями його філософії, відбираючи лише окремі думки, на зразок неминучості перемоги пролетаріату, які могли знайти відгук у мас. Маркс, підкреслюють вони, прийшов би в жах від злочинів, скоєних його ім’ям.

Можливо, це і так, але чи дає це Марксу індульгенцію за всі жахи, що освячувалися його ім’ям? По-моєму, ні.

Щоб пояснити, чому я так думаю, необхідно уважніше вивчити, за що, власне, виступав Маркс. Необхідно зрозуміти його особу і з’ясувати, чи усвідомлював він наслідки своїх філософських теорій.

Хоча його послідовники винищували людей мільйонами, сам Маркс жодного разу і мухи не образив: у вікторіанському Лондоні він, незважаючи на бідність, жив типовим життям буржуазного інтелігента.

Маркс, народжений у 1818 р. в німецькому місті Трір у досить заможній сім’ї євреїв, які прийняли християнство, після закінчення університету став журналістом-радикалом, що піддавав «нещадній критиці все суще».

У 1843 р. він відправився до Парижа, але був вигнаний із французької столиці як небезпечний революціонер. У 1848 р. в Бельгії Маркс, у співавторстві зі своїм багатим покровителем Фрідріхом Енгельсом, написав «Комуністичний маніфест».

Нарешті, в 1852 р. він влаштувався в Лондоні, де в 1867 р. і завершив роботу над своєю головною працею — «Капіталом».

У буденному житті Маркс деколи був пихатим, злісним, неприємним у спілкуванні суб’єктом, але одночасно, як показав Френсіс Він, ніжно любив свою дружину, красуню-аристократку Женні фон Вестфален, і важко переживав трагічну смерть трьох із шести своїх дітей. У запущеному лондонському Сохо він жив як типовий представник середнього класу, але це існування залежало від щедрості його покровителів. Як пише Він, Маркс «постійно бомбардував багатих дядечків листами, канючачи у них гроші, і принижувався перед далекими родичами, щоб вони згадали його в заповітах».

Після смерті філософа в 1883 р. його могила на кладовищі Хайгейт перетворилася в свята святих для марксистів усього світу; такою вона залишається і до цього дня. Маркс озброїв їх ідеєю про те, що капіталізм і приватна власність — це зло, а соціалізм і державна економіка — благо. Зворушений стражданнями бідняків-робітників, він створив догматичну, всеосяжну, універсальну теорію, покликану позбавити суспільство від нерівності.

Маркс був переконаний, що поведінку і долю людини визначають не його характер і етичні якості, а дія економічних сил, що не дозволяє біднякам вирватися з убогості. На його думку, поняття моральності і етичної поведінки були всього лише набором правил, за допомогою яких правлячі класи володарювали над «робітниками-пролетарями», прагнучи навіки закріпити їх принижене положення.

Більш того, Маркс стверджував, що історія є ланцюгом зумовлених кроків до втілення ідеалу: скиненню капіталістичного ладу і створенню егалітарного комуністичного суспільства.

«Її [буржуазії] загибель і перемога пролетаріату однаково неминучі, — писав він у „Маніфесті“. — Комуністи. . . відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнуті лише шляхом насильницького скинення всього існуючого суспільного устрою. . . Пролетарі всіх країн, об’єднуйтесь!»

Саме ця впевненість в необхідності, неминучості і благотворності революції і класової боротьби, в тому, що мета — втілення в життя марксистської утопії — виправдовує будь-які засоби, додавала його вченню таку силу і такий руйнівний характер. Адже воно чудово обігрувало переконання робітників у тому, що з ними обходяться несправедливо, і одночасно виправдовувало насильство заради перетворення суспільства.

Апологети Маркса можуть скільки завгодно повторювати, що він прийшов би в жах від ГУЛАГа, сталінського терору, що занапастив його ім’ям мільйони життів, або від становища радянських робітників, які повинні були працювати за жебрацьку зарплату під його портретами, що дивилися на них з кожної стіни. Але саме тому його і не можна вважати великим філософом. Маркс не розумів, чим обернуться для людства його ідеї.

А ось багато диктаторів, навпаки, відмінно зрозуміли, чого вони можуть добитися, озброївшись ідеями Маркса. Ленін, з його блискучими політичними здібностями, вмить усвідомив жорстокий реалізм марксизму і просто додав до нього політичний механізм для втілення ідей на практиці. Він заявив, що комуністичне суспільство повинне створити не масовий рух невмілих пролетарів — інтелектуали на зразок Маркса і Леніна насправді глибоко зневажали «тупих» роботяг — а невеликий елітний авангард марксистів-революціонерів, які діють від імені робочого класу. Іншими словами — комуністичну партію, що складається з таких людей, як він сам або Сталін.

Марксизм-ленінізм не тільки не створив досконале суспільство: він перетворився на грубий інструмент для захоплення і утримання влади жменькою честолюбців.

У 1917 р. Ленін захопив владу в Росії. Виявивши, що мільйонам робітників і селян марксистські ідеї неприйнятні, він вирішив, що зберегти при владі свою більшовицьку партію можна лише силою, терором і пригнобленням. Врешті-решт, мета виправдовує засоби. Сам Ленін був одержимим марксистом, тому він особисто віддавав накази про вбивство тисяч людей, а мільйони інших прирік на голодну смерть, виправдовуючи це ідеєю Маркса про неминучість перемоги революції. «Хай селяни поголодують», — мовляв він. Або ще: «Як же можна зробити революцію без розстрілів?»

Коли я почав збирати матеріали для своєї книги «Сталін: при дворі червоного царя» («Stalin: The Court of the Red Tsar»), працюючи в особистому архіві Сталіна, я все ще не міг зрозуміти, чому радянський диктатор і його наближені так охоче вбивали людей. Можливо, вони були божевільні, або стали жертвою «промивання мозку», або вбивства були для них способом зробити кар’єру?

Проте, коли я прочитав їх листи, ситуація стала прояснюватися. Я дізнався, що кожен вчинок вони пояснювали своїми марксистськими переконаннями — вони з готовністю винищували мільйони людей, навіть відправляли на страту близьких друзів, тому що насправді фанатично вірили, що вся ця різанина приведе до створення ідеального суспільства, безкласового утопічного раю, про який говорив Маркс.

Масові вбивства перетворилися для прихильників Маркса у різновид виробничої статистики: у 1937 р., розв’язавши «великий терор», Сталін просто встановив для кожної області «рознарядку» по вбивствах — яка нічим не відрізнялася від плану по виплавці чавуну.

«Загибель однієї людини — трагедія, загибель мільйонів — статистика», — мовляв Сталін. Можливо, Маркс і прийшов би в жах від таких слів, але саме він звів людське життя до рівня простої ланки в процесі «виробництва» Утопії.

Не забудемо і ще про одне: Маркс наполягав, що його вчення — не просто філософська теорія, а наукова істина. Через цю «науковість» мільйони дурнів перетворилися на вбивць, вважаючи, що виконують «волю історії»: вони не розуміли, що марксові «істини» — всього лише набір тріскучих фраз.

До моменту смерті Сталіна в 1953 р., 30 мільйонів чоловік лежали в землі, а інші 30 мільйонів — пройшли через радянські табори. Ще 75 мільйонів людей, як вказують автори нової фундаментальної біографії Мао Цзедуна Юн Чан (Jung Chang) і Йонь Хеллідей (Jon Halliday), загинули або померли з голоду в Китаї за період правління «великого керманича» (1949–1976 рр.).

Але це ще не все: кількість жертв вчення Маркса в інших країнах також обчислюється мільйонами. У 1975 р. Пол Пот і його «червоні кхмери» вирішили повністю переробити Камбоджу на марксистський лад: це обійшлося країні в два мільйони життів. У 1974 р. Менгисту Хайле Маріам — голові марксистського «Дерга» — повалив ефіопського імператора Хайле Силассіе: за роки його правління також загинули мільйони.

Мабуть, найбільш волаючими прикладами лиходійств, вчинених вже в наші дні, є дії африканських диктаторів-марксистів — від Роберта Мугабе в Зімбабве до полковника Каддафі в Лівії — що не дають континенту вибратися з трясовини середньовіччя. Мугабе, якого всіляко звеличили ліві ліберали, коли він став першим президентом Зімбабве на марксистській платформі, всі 18 років, що він перебуває при владі, систематично губить власну країну, перетворивши її на поліцейську державу з убогим населенням. Його кампаніям терору властиві всі характерні риси марксистської «класової боротьби» — безсоромного переслідування цілих соціальних груп ні в чому не повинних людей, що призводить до трагічних результатів — голоду і вбивств. Тим з його колишніх прихильників — західних лібералів — хто сьогодні говорить, що Мугабе збожеволів, я відповім: «Ні, він не божевільний, він просто послідовник Маркса».

Згідно з моїми підрахунками, у 20 столітті за прямим наказом переконаних марксистів, які діяли іменем свого ідола Карла Маркса, було убито більше 150 мільйонів чоловік.

Ленін, Сталін і Пол Пот — всі вони годинами вивчали і заучували напам’ять праці Маркса. Сталін настільки вірив у ці ідеї, що, за словами шефа його таємної поліції — садиста Лаврентія Берії — «його марксистські переконання чимось нагадували фанатичну віру мусульманина».

Ці чудовиська ще і звинувачували один одного в недостатньому знанні «священного писання»: після приходу Мао до влади Сталін, якому було відомо, що той по-справжньому не знайомий з працями Маркса, презирливо називав китайського лідера «маргариновим марксистом».

Для прихильників Маркса їх ідол перетворився на якусь подобу бога: коли хто-небудь з російських комуністів вмирав, про нього говорили, що покійний «відправився до Маркса».

Поза сумнівом, за своїм згубним впливом Маркс не має рівних у сучасній історії. Адже я ще навіть не згадав про надзвичайно шкідливу дію марксистської фразеології на наше суспільство — наприклад, на британську систему освіти, де змагальність недооцінюється, талант часто карається, а слово «еліта» перетворилося на лайку.

Згубний вплив Маркса відчувається в нашому суспільстві на кожному кроці — і це не дивлячись на все зло, яке його ідеї заподіяли іншим країнам. У центристській «Оновленій лейбористській партії» Тоні Блера дуже багато хто дотепер вважає марксизм гуманістичним, гідним ученням. Що там говорити — в його кабінеті повним-повнісінько колишніх марксистів.

Так, Маркс не несе прямої відповідальності за скоєні вбивства. Провина за них лежить на тих, хто віддавав накази і натискав на спусковий гачок. Але це не значить, що можна ігнорувати утопізм, нетерпимість, аморальний абсолютизм і «наукову» беззаперечність марксових ідей, якими виправдовувалися найбільш жахаючі діяння 20 сторіччя.

Як відзначив видатний філософ Бертран Рассел (Bertrand Russell), мислення Маркса було «сумбурне і ... надихалося майже виключно ненавистю». Плоди цієї ненависті ми і сьогодні бачимо в Зімбабве, в таємних застінках катувань Північної Кореї, або зубожілих за роки комуністичного правління країнах Східної Європи: адже в березових гаях навколо Москви і сьогодні знаходять братські могили жертв сталінського терору — їх залишки можна безпомилково визначити по кульовому отвору в черепі.