Микола Хвильовий:таємничий постріл

Микола Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року. Передчасно, на 40-му році, пішов із життя, як писали наступного дня українські радянські газети, «один із видатних ра­дянських письменників, який вніс значні скарби в радянську літе­ратуру». З його ім'ям пов'язували цілу течію в українській радян­ській літературі — течію романтичну, не без підстав вважаючи Ми­колу Хвильового її основоположником і запальним пропагандистом. Зрозуміло, різко, з тогочасною революційною прямотою осуджувався цей останній крок авторитетного літератора..

Голод в Україні та початок арештів друзів зруйнували емоційний стан Миколи Хвильового

"У таборах і в періоди терору люди значно менше думають про смерть, а тим більше про самогубство, ніж у мирному житті", – писала Надія, дружина російського поета Осипа Мандельштама. В Освенцимі рівень самогубств серед охоронців був у кілька разів вищий, ніж серед в'язнів. Коли в людини щодня є ризик бути вбитою, у неї загострюється бажання жити. Самогубство Миколи Хвильового суперечить цій логіці.

У ГПУ знали про кожен його крок, кожне сказане чи написане слово. Коли читаєш архівні матеріали слідчих про Хвильового, дивує, як безграмотно вони складені. І це при тому, що агенти мали справу з одним із найосвіченіших інтелектуалів радянської України. Саме тільки прізвище письменника має зо п'ять варіантів написання.

"Робочі зведення" відділення політичного контролю ГПУ УРСР почали складати на Хвильового з жовтня 1927 року. Тоді письменник відвідав Європу й у Берліні зустрічався з українськими емігрантами. У довідці про цю поїздку інформатор навіть поставив його пряму мову. Начебто письменник жалівся: "В Україні робиться щось страшне. Держимордівський, великодержавницький дух розпоясався так, як англієць у Китаї, і я готовий накласти на себе руки, щоб показати, що тут насправді діється".

Хвильовий із дружиною Юлією Уманцевою та пасербицею Любою (Харків, кінець 1920-х).

Вкоротити собі віку він хотів ще 1924-го. Писав у листі до Микола Зерова: "Словом – достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повертався живим і невредимим: очевидно боягуз я великий, нікчема".

У травні 1933 року арештовано письменника Михайла Ялового, доброго друга Хвильового. 13 травня в гості до ­нього прийшли письменники Микола Куліш і Олесь ­Досвітній. Говорили про те, як допомогти Яловому. ­Вирішили йти до прокурора Верховного суду УСРР Лева ­Ахматова. Зібралися по домівках. У цей час Хвильовий вийшов до сусідньої кімнати. "Ми не звернули уваги, – свідчила його дружина Юлія Уманцева. – Почули постріл, прибігли – лежить". У передсмертній записці Хвильовий написав: "Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? ­Нічого не розумію. За ­гене­рацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. ­Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? ­Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе ­комуністична партія".

Окрему записку написав до пасербиці Любові Уманцевої, яку називав Любистком: "Пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінченний роман (імовірно, йдеться про роман "Комсомольці", про роботу над яким повідомлялося в пресі та доля рукопису якого невідома. – "Країна"), між іншим, учора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю". Любові Уманцевій письменник заповів усі авторські права своїх творів. Сімейне життя з дружиною Юлією в останні роки не складалося. На допиті після його смерті вона сказала слідчому, що приходила у квартиру Хвильового тільки ночувати.

"Почувши про його самогубство, він навіть здригнувся весь від якоїсь потаємної внутрішньої думки, – пише у щоденнику про реакцію на смерть Хвильового наркома освіти УРСР Миколи Скрипника товариш письменника Юрій Самброс. – Вражений, проказав рикаючим, хрипким голосом лише одне коротке слово: "Вже?" – й мовчки, згорбившись, пішов до свого кабінету". Мине два місяці, і Скрипник, за ревність у проведенні українізації звинувачений у націоналістичному ухилі, застрелиться в робочому кабінеті. А на початку 1934-го журнал "Більшовик України" напише: "Скрипник та очолюваний ним ухил продовжували лінію українських фашистів Шумського-Хвильового".

Сидять (зліва): Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий

Після самогубства Хвильового репресії набрали обертів. У спогадах Володимира Куліша про харківський будинок "Слово", де мешкали письменники, читаємо: "­Почалися одразу арешти, будинок притих, не чути було навіть дитячого галасу, здавалося, в будинку ніхто не живе. Це трохи й відповідало правді, бо з кожною ніччю все менше й менше ставало мешканців". Навесні 1934-го розстріляють Олеся Досвітнього, Михайла Ялового, а разом і Миколу Куліша. Решта соратників Хвильового загубляться в Соловецьких таборах наприкінці 1937-го.

У ніч на 14 травня він лежав у власній квартирі на столі у труні. На правій скроні отвір прикривала просочена кров'ю вата. На лівій – велика ґуля від кулі, що не вийшла наскрізь, застряла в черепі. Письменника поховали на міському цвинтарі. Невдовзі там розбили парк. Могилу Хвильового зрівняли із землею.

Ніхто не знає, чому батьківське прізвище Фітільов він змінив на Хвильовий.Скоріше за все, це була спроба втекти від батьківської дивакуватості. Той учителював у Тростянці, нинішній райцентр на Сумщині. Хвалився своїм аристократичним походженням. Але обожнював народників і напивався до нестями. До останньої звички привчив ще юного Миколу. Про батька він згодом напише, що той був "в высшей степени безалаберным человеком". Коли майбутньому письменнику виповнилося 11, сім'я розпалася, і всі п'ятеро дітей залишилися на руках матері Єлизавети Іванівни. 10 років Фітільови жили в Зубківці – невеликому маєтку Миколиної тітки в лісі під Охтиркою.

На фронти Першої світової Хвильовий потрапляє в перший же день війни. Тут у його голові осідають діа­метрально протилежні політичні ідеї: більшовицька й українська національна. Помирити їх не зможе до кінця свого життя. Коли 1919 року одружується з учителькою Катериною Гащенко, рішуче відмовляється вінчатися – бо комуніст. За два роки сім'я розпадається. Хвильовий залишає в Богодухові дружину й маленьку доньку та їде освоювати Харків.

"Перед нами стоїть питання: на яку зі світових літератур взяти курс? – пише в той час. – У будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. (…) Європа – це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив "присмерк", не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це – Європа грандіозної цивілізації, Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса". Памфлет назвав "Геть від Москви!"

Ці погляди в Москві охрестили "націонал-ухильництвом". А Йосипа Сталіна вони роздратували так, що в листі Лазареві Кагановичу, який був тоді керівником українських комуністів, вимагає розібратися зі "хвильовізмом". Письменник публічно виправдовується й навіть зрікається своїх поглядів. У газеті "Комуніст" у лютому 1928-го з'являється його "Лист до редакції": "Віддаючи себе на милість своєї компартії, я перш за все вважаю за потрібне ще раз пригадати свої політичні помилки й ще раз засудити їх. Кінець свого роману "Вальдшнепи" я знищив і думаю тільки про те, як мені хоч частково змити із себе ту пляму, що забруднила моє партійне й літературне ім'я". Цькування припиняється, але ненадовго. У листі до Михайла Ялового Хвильовий пише: "Ми написали "зречення"? Написали. Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю чи що?"

Навесні 1933-го письменник об'їжджає десятки сіл навколо Харкова. Хоче побачити, що там діється. Бо з вулиць міста щодня прибирають тисячі знесилених від голоду людей та сотні трупів. Італійський консул у столиці УСРР Сержіо Граденіго писав послу Італії в Москві: "Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, що призведе до зміни її етно­графічного характеру. В майбутньому і, либонь дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то й про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням".

Голод та початок арештів друзів остаточно зруйнували емоційний стан Хвильового. Він знов узяв до рук пістолет. І цього разу натиснув на курок

Похорон

259 українських письменників друкувалися 1930-го. Після 1938 року – 36

Штрихи біографії

1893, 13 грудня – Микола Фітільов народився у селищі Тростянець на Харківщині, теперішня Сумська область. ­Навчався в гімназії містечка Богодухів, після закінчення якої підробляв писарчуком. Цю свою роботу називав "повним шалопайством". Пройшов фронти Першої світової війни. Після двох років невдалого шлюбу на початку 1921-го переїздить до Харкова – тодішньої столиці радянської України. Тут виходить перша збірка його поезій "Молодість". За рік у короткій автобіографії напише: "щоб освіжитися у задушній непівській атмосфері, влаштувався на роботу на Харківський паровозобудівний завод". 1923-го Василь Блакитний засновує організацію "Гарт", що ставила за мету "створення інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як знаряддям переборювання міщанської власницької ідео­логії". До "Гарту" ввійде і Хвильовий. Цього ж року з'являється друком його перша прозова збірка – "Сині етюди".

1925, 20 листопада – з ініціативи Хвильового засновано ВАПЛІТЕ – вільну академію пролетарської літератури. "Ваплітяни" борються з "масовізмом" у літературі, тобто із залученням до творчості селян і робітників. У квітні 1926-го Йосип Сталін пише листа до Лазаря Кагановича, в якому критикує Хвильового за націо­налістичні ідеї. Їх він, на думку "вождя", висловив у кількох циклах памфлетів. У травні проти Хвильового зі статтею в журналі "Комуніст" виступить голова Раднаркому УСРР Влас Чубар. У грудні письменник публікує листа, у якому кається за свої погляди.

1927 – у журналі "Вапліте" друкується перша частина роману Хвильового "Вальд­шнепи". Наступний номер, у якому мало вийти закінчення твору, конфісковано. Трактат письменника "Україна чи Малоросія?" не допускають до друку. У "Вступній новелі" до свого першого і останнього прижиттєвого зібрання творів Хвильовий напише: "Сьогодні моє улюблене число – 13". У грудні він із другою дружиною і пасербицею виїжджає за кордон на лікування туберкульозу. За кілька місяців повертається до Харкова. Інформатор ГПУ повідомить, що родина приїхала із сімома валізами речей, вбрана за останньою європейською модою.

1929, лютий – делегація у складі 52 українських ­письмен­ників, серед яких і Микола Хвильовий, зустрічається в Москві зі Сталіним. "Вождь" пояснює митцям, про що треба писати в умовах перехідного періоду диктатури пролетаріату. Наступного року Хвильовий створює літературну організацію "Політфронт" та однойменний журнал. Вони проіснують менше двох років. Близькі до письменника починають говорити про поступову його капітуляцію. Він знову публічно критикує свої твори та ідейні принципи.

1932 – за особистою вказівкою Сталіна всі літературні організації припиняють існування і створюється Спілка радянських письменників, із функціями міністерства літератури. Соціалістичний реалізм проголошений єдиним творчим методом, що спроможний показувати "правдиве, конкретно-історичне ­відображення дійсності".

1933, 13 травня – Микола Хвильовий вистрілив собі у скроню. З його смертю настає крах ідеології українського націонал-комунізму.

Олег ШАМА