Таємниця некоронованого короля України

Наприкінці зими 1608-го аристократія Речі Посполитої перебувала в очікуванні новин із волинського міста Острога. Там родовому замку князів Острозьких, у найбільшій вежі — Мурованій, оточений світилами тогочасної медицини й місцевими знахарями, згасав один із найбагатших магнатів країни князь Василь-Костянтин. Ось уже кілька років він затято протистояв смерті. У замку вже й забули про колишні гучні учти й бали. Утім, як на ті часи, князь прожив довго — щойно 2 лютого він відсвяткував свій 82-й рік.

У статусі бідного магната
Після смерті 1530 року знаменитого великого гетьмана литовського й полководця князя Костянтина Івановича Острозького його малолітній син опинився в становищі «бідного » магната. Княжич виховувався під опікою матері княгині Олександри, а його маєтки — спадок по батькові — перебували під управлінням зведеного брата Іллі.
1531-го в судовому порядку було переглянуто батьків заповіт, і почалися конфлікти на ґрунті спадщини. Ще одна несприятлива обставина: 1539 року помер князь Ілля, який оженився на Беаті Костелецькій і відписав їй значну частину володінь Острозьких.
Та вже в 1540-го 14-річний князь Василь домігся перегляду несправедливих судових рішень. Йому вдалося повернути значну частину володінь, що належали Беаті, але в її руках залишалася ще левова частка спадщини Острозьких. Тому протягом кількох десятиліть головною метою князя Василя було об’єднати у своїх руках усі острозькі маєтності. Дослідники вважають, що досягнення згаданої мети обумовлювало дії князя в інших аспектах його діяльності на теренах Польсько-Литовської держави.

Розвиток і захист маєтків
Не забарилися й кар’єрні досягнення князя. Так, на початку 1550-х Острозький отримує місце у великокнязівській раді, а 1550 року стає маршалком Волинської землі. Наприкінці 1550-х займає високе становище серед аристократії Великого князівства Литовського, зміцнює його завдяки вигідному шлюбу з представницею могутнього роду Тарновських (у дружини Софії Тарновської були великі маєтки в Малопольщі).
1559 року князь стає київським воєводою. Таким чином, під його володіння потрапляє майже все Правобережжя й Волинь, тобто він автоматично стає найвпливовішим правителем українських земель. Зміцнюючи своє становище, князь Острозький займається розвитком і захистом маєтків, засновує нові міста й фортеці (наприклад, місто Костянтинів).
Після розподілу спадщини Тарновських Острозький, узагалі, став власником величезних маєтків (може, найбільших у всій Короні), межі яких сягали Кракова. 1574 року він об’єднав нарешті всі острозькі маєтки й перетворився на найбільшого землевласника та магната Речі Посполитої. Острозьким належали третина Волині, маєтки на Київщині, у теперішніх Білорусі й Польщі — усього понад 3040 міст і сіл, торгові доми у Гданську, Ярославі, Львові, палаци у Варшаві та Вільні. Майже багатьом своїм містам князь надав Магдебурзьке право. Тепер він уже діє як державний муж, політик і дипломат. У зв’язку з татарськими набігами в 1575-1578 рр. він захищає південні кордони держави.

Держава в державі

«Острожчина», тобто маєтки князя Острозького на Волині, була державою в державі. Історики називають її «імперією», «острозькою державою», «удільним князівством», а її власника — справжнім монархом. Про могутність князя свідчать і дані про чисельність його війська. Приміром, 1595 року Василь-Костянтин Острозький погрожував королю, що зможе виставити на захист від 15 до 20 тисяч війська, як мало який монарх у Європі. За деякими свідченнями, на Брестський собор 1596 року його супроводжувало трьохтисячне військо. Навіть на сейми до Варшави він виїжджав із п’ятитисячного загоном.
Його річні прибутки обчислювалися мільйоном червінців (кожен вагою 3,48 г золота 986-ї проби). Кажуть, він був утричі багатшим за короля Речі Посполитої. Тож не дивно, що його називали ”некоронованим королем України”.
З іншого боку, князь провадив життя, властиве для будь-якого великого магната того часу. Головною подією дня був обід. Для сім’ї й найближчого оточення столи накривали в головній залі Мурованої вежі.
Часто влаштовувалися й звані обіди. На них прибувала вся сусідська шляхта, а перед застіллям стріляли з гармат. Оркестр грав італійську музику — керував ним привезений із далекої країни маестро Скорцо. Бувало, що за стіл сідало до тисячі людей. Накривали його тоді в одному з дерев’яних палаців, зведених в Острозі, бо замкові споруди, пристосовані до оборони, були затісні. Біля крісла, у яке сідав голова роду, нерухомо стояв каштелян, панський економ. Гостей розважав ненажера, котрого князь спеціально тримав на службі: він поглинав стільки наїдків, що тілиста шляхта, яка й сама не нарікала на апетит, не могла надивуватися. На столі переважали м’ясні й рибні страви. Те, чого не з’їло панство, віддавали челяді. Загалом Острозьких обслуговувало від 800 до 2000 челядників.

Дружина Василя-Костянтина Острозького Софія походила з польського магнатського роду Тарновських. Мали трьох синів — Януша (1554–1620), Костянтина (пом. 1588-го), Олександра (1571–1603), і двох доньок — Єлизавету (пом. 1599-го) і Катерину (пом. 1579-го

Де ж заповіт?
Водночас, князя Василя-Костянтина називали книжником. Він листувався з тогочасними інтелектуалами, ієрархами як православної, так і католицької та протестантської Церков. ”У народі він мав авторитет і популярність, особливо через свою набожність, — писав тогочасний польський хроніст Рафаїл Янчинський. — Умів цитувати псалми та гімни, у святинях свого обряду мав хори”.
Магнат був твердим у православ’ї, але відзначався віротерпимістю. До свого двору він запросив католицьких ченців-єзуїтів, зокрема, Антоніо Чеккіно. Єзуїт  виховував дітей князя Василя-Костянтина. Як наслідок старший син магната Іван-Януш 1579-го став католиком, середущий Костянтин — через чотири роки слідом за ним. Православним залишився лише Олександр.

В останнє десятиліття життя князя всі вважали старим і хворим (навіть несповна розуму), вороги не могли дочекатися його смерті (ця тема на початку XVII ст. жваво обговорювалася в листуванні між Римом, польським королем і уніатським митрополитом Іпатієм Потієм). Він справді дуже хворів, важко пережив смерть сина Олександра 1603 року. Невдовзі й сам помер.
Дивно, але князь не залишив заповіту, принаймні історикам про нього не відомо (до певної міри, ситуація є неправдоподібною, адже це суперечить практиці того часу, тим більше коли мова йде про людину такого рангу). О прикладу, його заклятий ворог Луцько-Острозький єпископ Кирило Терлецький склав аж три заповіти, тексти яких збереглися. Мабуть, тут існує якась таємниця, так само як таємницею є загадкова смерть синів князя Олександра та Януша (обидва померли в різний час, але в одному місці — у Любліні, у будинку тієї самої людини). Чи варто тут говорити про випадковість?

Надгробок_Костянтина Острозького

Доброслава Хміль

Наша довідка

1526, 2 лютого — князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький народився в Острозі ( за іншими даними — в Турові, тепер Білорусь). Його батько Костянтин Іванович (1460–1530) був великим гетьманом — військовим міністром Великого Князівства Литовського. Із 33 битв програв лише дві. Мати — Олександра з білоруського магнатського роду Слуцьких

1550 — призначений маршалком Волинської землі, за дев"ять років став воєводою київським

1575–1578 — боронить південні рубежі Речі Посполитої від нападу татар

1596 — виступає проти Берестейської церковної унії: вимагав більш вигідних умов для православної церкви при об"єднанні з католицькою

1608, 24 лютого — князь Василь-Костянтин Острозький помер