Антон Макаренко: таємниця офіцера НКВС

Те, що вдавалося цій людині, не вдавалося нікому іншому. Він був для дітей не просто авторитетом і вихователем, він ставав ближче, ніж родич і дорожче, ніж друг. Макаренко (нар. 13 березня 1888-го, помер 1 квітня 1939 року), став одним із найвидатніших педагогів у історії. А от довгі роки служби Антона Семеновича в НКВД залишилася за кадром офіційної біографії. Після смерті Макаренка його дружина взяла на себе роль цензора літературно-педагогічної спадщини та подбала, щоби в енциклопедіях і довідниках цей період не згадувався.

Начальник над шушваллю
1934 року Київ став головним містом  УРСР. Із Харкова – першої столиці – на береги Дніпра потягнулися наркоми та їхні заступники, секретарі ЦК, їхні дружини, діти й інша рідня…
Посеред усієї цієї метушні цілком непоміченим залишився переїзд до Києва Антона Макаренка, його цивільної дружини Галини Салько, прийомного сина Лева та племінниці Олімпіади. Автор «Педагогічної поеми» покинув у Харкові роботу в комуні імені Дзержинського. Тепер на нього чекала інша посада – помічника начальника відділу трудових колоній у Народному комісаріаті внутрішніх справ УРСР. Простіше кажучи, у НКВС.
Новою посадою Антон Семенович був зобов’язаний Постанові ЦВК і РНК СРСР «Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх».

У НКВС України створили відділ, що розташувався в будівлі на вулиці Рейтарській, 27. До обов’язків Макаренко входило керівництво виховною роботою в установах, переданих Наркомату з відання «освітян», які не впоралися з малолітньою шантрапою. А це – майже півсотні приймальників-розподільників і трудових колоній.

«Розстрільні» факти – не завада?
А адже прихід 47-річного Макаренко на посаду офіцера НКВС таїв чимало запитань! Наприклад, як кадровики самого грізного відомства Країни Рад випустили з уваги цілком «розстрільні» факти? Приміром, що рідний брат новоспеченого чекіста Віталій Макаренко, білогвардійський офіцер армії Денікіна, після перемоги більшовиків емігрував до Франції й жив там цілком непогано. Цивільну дружину Макаренка Галину Салько виключили з партії в період чистки лав. Та й сам Антон Семенович ніколи не був членом ВКП(б)…
Але сенсація полягала в іншому. Макаренко чесно повідомив у «Анкеті спеціального призначення працівника НКВС» про всі ці подробиці. І не постраждав! А невдовзі після отримання волошкових чекістських петлиць написав у листі до свого приятеля: «Я став бюрократом. І з кожною годиною переймаюся все більшою ненавистю до цієї спеціальності…»

Усталений шаблон ставлення до НКВС зразка 1930-х років підказує: подібні зізнання, щонайменше, коштували би Макаренку позбавлення волі. Проте всього через місяць після призначення Антону Семеновичу, на той момент – формально холостяку, НКВС вручив ключі. Не від камери, а від затишної трикімнатної квартири в будинку № 6 на вул. Леонтовича з видом на Володимирський собор, щоправда, розташованої на останніх поверхах і без ліфта. До слова, однією з умов надання окремого житла в Києві було узаконення стосунків із Галиною Салько. І 4 вересня 1935-го шлюб оформили.

Романтика і служба
Як відомо, Наркомат внутрішніх справ на той час не тільки керував таборами й в’язницями, а й охороняв державний кордон, відповідав за залізниці та… реєстрував шлюби радянських громадян. Саме із цієї обставини скористався Антон Семенович, попросивши розписати їх удома… Для чого зайва публічність? Тут весілля і відсвяткували: шампанським «Абрау-Дюрсо» по 30 рублів за пляшку із сусіднього гастроному на розі вулиць Леніна й Лисенка, шинкою з Бессарабки по п’ять рублів за кілограм і горіховим струделем, спеченим хатньою робітницею. У житті Антона Семеновича було чимало жінок, але прізвище «Макаренко» він дозволив носити лише Галині Салько.
Щоденники й записники педагога відкрили ще одну службово-романтичну загадку… У серпні 1928 року Курязьку колонію під Харковом відвідав знаменитий пролетарський письменник Горький, чиє ім’я й носив цей виправний заклад. Побачене викликало в «Буревісника» захоплення й навіть сльози.
І завідувач колонією Антон Макаренко не просто потоваришував із могутнім представником «кремлівського пулу» – відтепер він міг не звертати уваги на неприйняття своєї методики колегами-заздрісниками. Варто віддати йому належне: Макаренко жодного разу не скористався чекістськими прийомами в боротьбі зі своїм опонентами. Романтикам, а таким Антон Семенович залишився на все життя, це взагалі не властиво.Пізнавайте таємниці минулого у спільноті "На скрижалях"

Урятований, але зламаний…
Пізніше вже чекіст Макаренко поскаржився Горькому на бюрократію в українському НКВС. Й одразу отримав пропозицію переїхати до Москви. «Я можу написати П. П.

Горький і Макаренко

Постишеву (перший секретар Київського обкому Компартії. – Авт.), можу просити Ягоду (нарком внутрішніх справ СРСР. – Авт.)…» – писав він своєму протеже, згадавши й про вплив на керівника українських чекістів Всеволода Балицького – прямого начальника Макаренка.
Цікава деталь: ще в Харкові Антон Семенович був закоханий у сестру наркома Балицького й навіть пропонував їй одружитися. Шлюб не відбувся, але теплі стосунки збереглися. Можливо, саме Раїса Балицька й порекомендувала братові взяти завідувача колонією на службу. До того часу нарком уже знав, як високо Горький цінує Макаренка, а центральний апарат НКВС мав нагальну потребу у фахівці з виправлення «соціально-дефективних». Ось чому Управління кадрів НКВС УРСР не висувало до нового офіцера жодних претензій.
Між тим, накочувалася хвиля репресій: було заарештовано начальника відділу Ахматова, відбулися термінові кадрові заміни серед заступників наркома, «на гачку» опинився й Макаренко. На нього в НКВС надійшов донос, і вже було рішення: «…Макаренка видалимо. Я не вірю йому ні на копійку. Це ворог». Тільки високе заступництво знову врятувало його від жорен Великого терору.

Але Макаренко зламався… Він написав рапорт про звільнення, мотивувавши своє прохання так: «31 рік я завжди працював безпосередньо з дітьми, я не маю жодного досвіду роботи в адміністративному апараті, користь, принесена мною тут, зовсім незначна. Після видання моєї книжки «Педагогічна поема» на мене лягло багато літературних зобов’язань, які я не в змозі виконати, перебуваючи на службі…»

Доброслава Хміль