Микола Щорс:таємниця загибелі

В історії Громадянської війни 1918 — 1921 рр. було чимало знакових, харизматичних фігур, особливо в стані «переможців» — червоних, про яких відомо, здавалося, все. Чапаєв, Будьонний, Котовський, Якір, Лазо, Щорс... Про командирів РСЧА написано безліч книг, опубліковано десятки белетризованих біографій, більше схожих на міф (кому пощастило пережити цю бурхливу епоху, а пізніше репресії 30-х років, — то й автобіографій), спогадів соратників по боротьбі за «світле майбутнє».

Проте не всі легендарні червоні командири вписувалися у жорстку більшовицьку схему, що контролювала все і всіх; тому вони часто за допомогою ревтрибуналів або за таємничих обставин (Фрунзе, Котовський...) зникали з арени кривавої братовбивчої драми. Нерідко для ідеологічних потреб їх, посипаних, здавалося, нафталіном часу, «висмикували» із забуття. Приміром, Пилипа Миронова та Бориса Думенка — вождів червоного козацтва — було оголошено зрадниками та розстріляно. Їх було реабілітовано тільки на початку 90-х років ХХ століття, тобто 70 років по тому. У випадку з Думенком головну роль відіграла популярність останнього — «соратники» — Будьонний та Ворошилов (керівники I Кінної армії) можна сказати «з’їли» більш удачливого та відомого конкурента, улюбленця козацьких мас.

Не останню роль у долі червоного комдива Миколи Щорса відіграла заздрість людей, які пліч-о-пліч з ним воювали на фронтах Громадянської війни. Уродженець Сновська Городнянського повіту, за своє недовге життя (1895 — 1919) встиг багато — закінчив військово-фельдшерську школу в Києві, брав участь у I Світовій війні (після закінчення в Полтаві Віленського — евакуйованого до глибокого тилу через наступ кайзерівських військ — військового училища, М. Щорса було направлено на Південно-Західний фронт молодшим командиром роти), де після важких місяців окопного життя він «заробив» собі туберкульоз. 

Протягом 1918—1919 рр. прапорщик царської армії зробив запаморочливу кар’єру — від одного з командирів малочисельного Семенівського червоногвардійського загону до командуючого I Українською радянською дивізією (з 6 березня 1919 року). Бригадою в цій дивізії командував Василь Боженко, не менш колоритна фігура, про яку треба розповідати окремо.

30 серпня 1919 року, комдив прибув на ділянку Богунської бригади в районі села Білошиця (Щорсівка)  під Коростенем. Не зважаючи на наказ більшовицького керівництва тримати стійку оборону, але до наступу не переходити, за наказом Щорса бійці декілька разів підіймалися в атаку проти українських військ.

 Але кулеметники Львівської бригади влучними пострілами знов і знов клали лави більшовицьких військ на землю. Увагу Щорса привернув один з українських бійців, який своїми пострілами змусив і його притулитися до землі. Звертаючись до свого заступника Дубового, який був поруч із ним, Щорс вигукнув: «Ваню, який гарний кулеметник у галичан, біс мене візьми!». Це були його останні слова. Цієї ж миті Іван Дубовий з нагану вистрілив Щорсу в голову, мітивши прямо у скроню. Щорс тільки сіпнувся і вже був неживий. Не зважаючи на те, що командир дивізії загинув на очах бійців власного Богунського полку, Дубового далі ніхто не зупинив, адже ненависть до Щорса була вже настільки великою, що навіть українці-червоноармійці бажали його загибелі. 

Іван Дубовий

Не до Щорса було цього дня і більшовицькому командуванню, адже саме у ці години останні червоні війська залишали Київ, тікаючи від повсталого українського народу на Схід, до Росії. Усі, хто підходив до тіла Щорса після бою, бачили дірку у його скроні, яка могла утворитися тільки після пострілу впритул, але ніхто з них не мовив про вбивство Щорса жодного недоброго слова. Єдине питання, яке поставало перед командирами дивізії тепер, це було питання того, що слід було робити з тілом Щорса. Адже поховати Щорса на місці бою було неможливо – Червона Армія відступала, і всім було зрозуміло, що звільнивши Білошицю, знедолені Щорсом українці зроблять з його тілом те саме, що вони зробили з тілом іншого ката українського народу, Василя Боженка.

Вирішили було відправити щорсове тіло на його батьківщину, до Сновська. Але своєчасно зрозуміли, що й там ніхто Щорса добром не згадає, бо люди у Сновську ще добре пам’ятали його криваві діла, що він коїв разом з більшовиками у рідному місті зимою 1918-го року. Та хтось згадав, що у Щорса є жінка, Фрума Хайкіна, яка керувала загоном ЧК на Стародубщині, у Клинцях.

Ростова-Щорс Фрума Юхимівна 1918

 Саме до жінки й було вирішено відправити померлого Щорса, як можна швидше позбавившись від цього тягаря. З ретельно перев’язаною головою (аби не можна було бачити слідів убивства), рушив Щорс у свою останню путь. Разом з його тілом з дивізії повтікало й багато вояків-стародубців, нібито для супроводження померлого комдива, а на справді подалі від більшовицького війська, до рідних осель. Серед тих, хто своєвільно з’явився тоді на Стародубщині, був і Василь Туманов, чиї спогади від 1963-го року ми вже неодноразово цитували. Ось що пише Туманов про привезення померлого Щорса до Новозибкова:«Тіло його було заспиртоване і лежало в оцинкованій труні. Я підійшов востаннє попрощатися з улюбленим командиром-героєм, командуючим 44-ою стрілецькою дивізією. Тут за безсмертя і славу легендарного героя, загиблого за Батьківщину, ми випили по стаканчику спирту». Навряд чи у вересні 1919-го року Микола Щорс був для Василя Туманова «улюбленим героєм» і він думав про його «безсмертя» за«стаканчиком спирту», (насправді він забув навіть номер рідної дивізії і в оригіналі спогадів скрізь називає її 14-ою замість 44-ої), але з позицій 1963-го року цей пасаж був цілком доречним.

Тіло Щорса на вокзалі у Клинцях. Світлина 1919-го року.

З Новозибкова тіло Щорса поїздом було відправлене до Клинців. Але тут трапилося неочікуване. Дружина Щорса Фрума Хайкіна, яка з жорстокістю маніакально хворої людини загубила безліч людського життя в Унечі та Клинцях, перелякалася майже до безтями. Смерть лише впродовж двадцяти днів трьох командирів у дивізії, з якими вона разом розпочинала свій кривавий шлях на Стародубщині, командирів-більшовиків, що впали, як твердив народ, від рук патріотів незалежної України, повстанський антибільшовицький рух на самій Стародубщині, що ширився з кожним днем, люта ненависть стародубського українства до неї і бажання її, Фруми Хайкіної, смерті, як справедливої кари за всі її криваві злочини, поспішна втеча більшовиків з Києва та Правобережної України під ударами українських армій, усе це робило тепер подальше життя Фруми Хайкіної подібним до жахливого сну. До того ж, вона була вагітною від Щорса, і у перший раз мала стати матір’ю. Колихання нового життя під її серцем мабуть також у перший раз змусило її замислитися над великою цінністю того, чим вона так бездумно розпоряджалася впродовж майже двох років більшовицького лиха – цінністю чужого людського життя. Хайкіна боялася залишатися на Стародубщині, боялася за себе та свою майбутню дитину. Вона благала, молячи своїх червоних хазяїв відпустити її з тілом чоловіка геть, подалі від того краю, де вона залишала по себе таку криваву пам'ять. Були перелякані й її господарі, які у своїх прихованих думках, дивлячись у майбутнє, бачили вже Стародубщину звільненою від більшовиків українським військом. Тіло Щорса не можна було залишати й тут, адже ніде на звільненій від червоних катів українській землі не знайшлося б для нього місця, і неначе сама земля виштовхувала його геть від себе. Тому після чотирьох днів роздумів дерев'яну труну, обшиту оцинкованим залізом, помістили у великий ящик, також з оцинкованого заліза, і герметично запаяли, засипавши перед цим вільне місце тирсою. Траурний поїзд у кількості трьох вагонів відправився зі Стародубщини геть, у Росію, забираючи з собою того, від чиїх кривавих діянь здригалася ще нещодавно як Стародубщина, так і Україна. Разом із тілом Щорса покидали наш край з десяток червоних командирів, що втікали нібито «почесним ескортом», а разом з ними і Фрума Хайкіна та інші політробітники, що не могли вже всидіти на окупованій Стародубщині (Шафранський та Харченко).

Тікали вони так далеко, що зупинилися аж … у Самарі, на Волзі. Тільки тут, у глибині російської землі сподівалися вони сховатися від праведного гніву українців. Прибули вони до Самари 13 вересня (і це в умовах повнішого безладдя на залізницях Росії в умовах відступу більшовиків під ударами українців та денікінців). Наступного ж дня без зайвого шуму Щорса поховали на старому православному кладовищі міста. Хайкіна надовго зупинилася у Самарі, перечекавши тут усю подальшу Громадянську війну. Вона навіть замінила власне прізвище того самого 1919-го року, ставши з Хайкіної (розповіді про її криваві злочини ширилися далеко за межі Стародубщини), нікому не відомою Ростовою (майже толстовська героїня sic!). Незабаром у неї народилася донька від Щорса, яку вона назвала Валентиною. Про самого ж Щорса усі надовго забули – більшовикам було тепер ні до нього, у нових перипетіях брутальної Громадянської війни, що точилася у Росії. Не згадували про нього довго й потім. Православне кладовище у центрі Самари 1931-го року влада ліквідувала, сплюндрувавши могили та влаштувавши на людських кістках (як це було зазвичай у більшовиків) хлібний та механічний заводи, школу, дитячий дім, сад та бульвар. Там, майже на п'ятнадцять років, зникла і могила Щорса.

Згадала радянська влада про Миколу Щорса лише у другій половині 30-х років, з початком епохи великих репресій. Тоді Сталін почав планомірно нищити стару більшовицьку гвардію, яка заважала йому на шляху до встановлення у країні тоталітарного режиму. Під час репресій були оголошені «ворогами народу» та загинули у в’язницях майже всі відомі командири часів Громадянської війни (Тухачевський, Блюхер, Уборевич, Дибенко та інші), незаплямованими сталінською пропагандою залишилися лише двоє з його найбільших прибічників – Ворошилов та Будьонний, і таким чином радянській агітмашині терміново треба було робити культ нових героїв тих часів, таких, що були вже небезпечні для сучасної сталінської влади. Більше від інших для цього культу підходили якраз ті червоні командири, що під час Громадянської війни загинули, та не були в очах сталінських пропагандистів «заплямованими» подальшою дружбою та співробітництвом з майбутніми «троцькістами» та «ворогами народу». Так виникає у СРСР бучний «культ померлих» - Чапаєва, Котовського, Пархоменка, Кочубея та інших. Дуже підходив до цієї ролі й Микола Щорс, що був вбитий на Україні 1919-го року. За вказівкою з Кремля український радянський режисер Олександр Довженко створює художній фільм про Щорса, з’являється й безліч пропагандистської літератури про нього. Певна річ, що у радянських міфах Щорс змальовується цілком як позитивний герой – «захисник правди та справедливості, непримиренний борець з ворогами трудового народу». Так само, без зайвих подробиць, оспівується і його нібито героїчна загибель, наприклад так: «Вранці удосвіта 30-го серпня 1919 року М. О. Щорс, на своєму улюбленому коні, об'їжджав позиції фронту з метою перевірки стану своєї дивізії і бойової готовності солдатів і командирів, а також перевіряючи лінію фронту для подальшого наступу. Прямим пострілом в скроню ворожа куля смертельно ранила героя. Так загинув легендарний герой, улюбленець богунців і таращанців, у розквіті літ. Йому лише виповнилося 24 роки».

Згадавши про Щорса, почали шукати радянські пропагандисти і тих, хто міг би розповісти довірливим громадянам про його «героїчне життя» (в потрібному руслі звичайно). Знайшли і його дружину, Фруму Ростову (колишню Хайкіну), що жила собі тихесенько у Самарі. Настав тепер зоряний час і для неї. Колишня голова Унецької та Клинцівської ЧК переїхала до Москви, де тепер працювала у Народному комісаріаті освіти та займалася організацією «щорсівського руху» в країні. Вона знову перемінила прізвище, та стала зватися Ростовою-Щорс, а 1940-го року, за сумлінну працю на користь сталінської держави, її було винагороджено квартирою в елітному «будинку уряду», так званому«домі на набережній» в центрі Москви. Дочка Щорса та Хайкіної Валентина, вирісши, вийшла заміж за фізика Ісака Халатнікова, єврея за національністю, учня академіка Ландау та члена-кореспондента Академії наук СРСР. 

Стара Фрума Хайкіна з портретом Щорса в руці. Фото 2-ої половини 20-го ст.

Сама ж Фрума до старих літ дурила громадян на службі у радянській владі, розказуючи їм про вигадані подвиги «героя» Щорса, та ретельно замовчуючи при цьому його та власні криваві злочини. До речі, коли Фруму питали, чому «відважного героя» поховали так далеко від місця загибелі, аж на Волзі, вона відповідала, що Щорс нібито дуже прохав своїх товаришів: «Якщо мене уб'ють, я прошу не ховати мене на Україні. Я не хочу, щоб мене поховали в цьому кривавому непроглядному пеклі». От так от Щорс «любив» Україну (чи то лякався і посмертної помсти від її громадян?). Померла Фрума Хайкіна (вона же Ростова, вона же Щорс) у серпні 1977-го року в Москві.

Позуюча натура і модель

Ширячи культ Щорса у країні, не могла радянська влада не зацікавитися й подробицями його смерті. Вірогідний убивця Щорса Іван Дубовий, скориставшись тією загальною панікою, що панувала серед радянських керівників на Україні під час здачі Києва у серпні 1919-го року, зміг згодом «зам’яти» цю справу, залишившись на службі в Червоній Армії (а можливо, що вбивство Щорса було вигідним і для декого з більшовицьких керівників). У 1937-му році Дубовий займав високу посаду командуючого військами Харківського військового округу. Заарештували його 21 серпня та звинувачували спочатку «в організації військово-фашистської троцькістської антирадянської змови», але згодом дійшла справа і до подій 1919-го року. Слідчі та суд визнали Дубового керівником Української націоналістичної організації, яка діяла на Україні як частина«Української Воєнної Організації» на чолі з Євгеном Коновальцем. Саме вболівання за долю незалежної України, на думку слідчих, і змусило Дубового до вбивства червоного ката Щорса. Ось що про останні хвилини життя Щорса казав на допиті сам Іван Дубовий: «31-го серпня 1919 року (насправді 30 серпня), під селом Білошицею (південніше Коростеня), ми, я і Щорс, були на ділянці 3-го батальйону 388-го стрілецького Богунського полку, який вів бій з галичанами. Прийшовши на передові позиції лав батальйону, потім, висунувшись трохи вперед, Щорс наказав полку перейти до наступу. В цей час противник відкрив кулеметний вогонь, під який ми і потрапили. Ми залягли, причому Щорс лежав попереду мене, кроках в 3-4-х. Кулі лягали попереду та поруч з нами. В цей час Щорс обернувся до мене і сказав: "Ваню, який гарний кулеметник у галичан, біс мене візьми!". Коли Щорс обернув до мене голову і сказав цю фразу, я вистрілив йому в голову з нагана і потрапив у скроню». За вироком радянського суду Івана Дубового було розстріляно 1938-го року.

Тоді ж розпочалися і пошуки тіла Щорса, але знайти його на спаплюженому самарському кладовищі змогли лише у травні 1949-го року.

1949 рік

Проведена експертиза однозначно довела, що Миколу Щорса було вбито пострілом у скроню з невеликої відстані, і таким чином показання Дубового значною мірою підтверджувалися, та в будь якому разі зникали останні сумніви у тому, що Щорса вбив хтось зі «своїх», тобто «червоних». В останні роки сталінського правління про вбивство Щорса Дубовим почали писати навіть у художніх творах про «легендарного комдива», і лише з початком хрущовської «відлиги» та реабілітацією багатьох розстріляних факти загибелі Щорса знову стали замовчуватися – відтепер радянські письменники у своїх книжках просто «забували» розповісти читачам про його смерть, зупиняючи свою оповідь десь раніше.

Гайдамаки,Сергій Махун