За мурами замку- в'язниці

Щодня поблизу жвавої станції київського метрополітену «Лук’янівська» проходять і проїжджають багато тисяч людей. Вони поспішають по своїх справах, нервуючи у нескінченних тиснявах на дорогах… І майже ніхто не замислюється, що в декількох десятках метрах від них, практично у центрі міста, знаходиться «Слідчий ізолятор №13». Вочевидь, за випадковим збігом обставин, він розташований по вулиці Дегтярівській, 13. Збудований півтора століття тому, цей заклад став одним із найцікавіших та водночас найтрагічніших місць нашої історії.

Зразкова установа

Головний міський острог із величною назвою «Лук’янівський тюремний замок» будувався протягом 1859-1862 рр. за проектом губернського архітектора Михайла Іконнікова. Перші «відвідувачі» з’явилися в 1863 році. Цікаво, що невдовзі «замок» отримав статус… пам’ятника історії та культури, а зображення Лук’янівської в’язниці увійшли до «джентльменського набору» листівок, які друкувало київське видавництво Ріхерта.

За часів Російської імперії «Лук’янівський тюремний замок» вважався зразковою установою. Для арештантів звели церкву в ім’я Святого Іова, а в 1864 році рабин Євсей Цукерман домігся відкриття й єврейської молитовні. Проте, в’язниця залишалася в’язницею.

І коли молода Леся Українка писала сестрі з астраханського заслання, що «все ж таки краще жити на березі Волги, аніж на Лук’янівці», натяк на київську темницю був зрозумілим для всіх. Загалом, у ті часи саме поняття «Лук’янівська в’язниця» за популярністю не поступалося казематам Шліссельбурга, що розташовувався неподалік Санкт-Петербурга.

Довідка

Згідно зі звітом Головного тюремного управління міністерства внутрішніх справ Російської Імперії за 1899 рік, київська Лук’янівська в'язниця вважалася губернським тюремним замком. За «пропускною спроможністю» вона входила в десятку лідерів своєї галузі (поряд із двома Петербурзькими, Московською та Владимирською). 

…Камерних приміщень у в'язниці на 595 місць, з яких 46 камер - для одиночного утримування. Але часто-густо «завантажували» більше тисячі. Так, у графі «одноденний склад» за станом на 1.01.1900 року значилося 904 арештанти. 

Начальником Київської губернської в'язниці на той час був колезький радник Сергій Григорович Магуза, його старший помічник у чині поручика носив грізне ім'я - Іван Іванович Аракчеєв, тюремним священиком був приписаний батько Павло Старовойтенко. А головним губернським тюремним інспектором служив Іван Петрович Сементовський.

В бурхливому житті «Лук’янівського тюремного замку» траплялися різні події. Але, мабуть, найбільш безладний та приємний період для його «мешканців» тривав протягом 1900-1902 рр. У цей час начальник губернської жандармерії генерал Василь Новицький понасаджував повну в’язницю «політичних». Проте багатьох доводилося відпускати, адже серед арештантів було багато молодих інтелігентів – дітей поважних батьків. Отже, наглядачі не ризикували мати справу з такими ув’язненими, аби уникнути можливих неприємностей.

Привіт зі Швейцарії від колишніх арештантів

Як наслідок, в середині тюремних стін панувала повна воля та дух лібералізму. А сама в’язниця нагадувала чи не будинок відпочинку: камери були відкриті і «політичні» ходили один до одного в гості, читали сусідам лекції або гуляли у дворі.

Майбутній радянський нарком освіти Анатолій Луначарський, який в 1900 році відсидів у «Лук’янівці» півтора місяці, згадував, що навіть був обтяжений такою вольницею й вимагав від наглядачів замикати його в камері від непроханих гостей.

Стіни «СІЗО №13» стали свідками багатьох цікавих та водночас трагічних подій нашої історії

В решті-решт, скінчилося тим, що в серпні 1902 року 11 агентів-розповсюджувачів пролетарської газети «Іскра», на чолі з відомим революціонером Миколою Бауманом та майбутнім наркомом іноземних справ СРСР Максимом Литвиновим, здійснили зухвалу втечу. Ця пригода поклала край репутації «Лук’янівки», як в’язниці, з якої втекти неможливо.

Арештанти ретельно продумали та підготували втечу. Спочатку зробили сходи із простирадл, запаслися сталевими «кішками», паспортами, харчами… Приспавши та зв'язавши тюремників, утікачі покинули «Лук’янівку». Невдовзі вони опинилися за кордоном.

Вочевидь, будучи у захваті від власної спритності, колишні в’язні надіслали зі Швейцарії до Києва телеграму: «Всі разом ми святкуємо вдалий результат нашої втечі в ресторанчику поблизу Рейнського водоспаду, про що посилаємо телеграфне повідомлення генералові Новицькому з усіма нашими підписами…». Такого відвертого знущання керівництво в’язниці, звісно, не пробачило, тому міцно «закрутило гайки» для наступних арештантів…

Від чекіста Дзержинського до поета Рильського

Якщо перерахувати всіх відомих людей, чий життєвий шлях перетнувся з Лук'янівською в'язницею, набереться не одна сотня імен. Це революціонери та опозиціонери всіх поколінь, жертви царських і радянських режимів, письменники та поети, члени багатьох урядів, діячі культури та мистецтва…

Родина Ульянових

Сам Володимир Ілліч ніколи не бував у Києві. Проте його мати Марія Олександрівна, брат Дмитро та дві сестри - Ганна і Марія - в 1903-1904 роках проводили в місті революційну діяльність. У січні 1904-го Дмитра й сестер заарештували і запроторили за ґрати Лук'янівської в'язниці. Втім, пробули Ульянови там недовго. Не знайшовши в їхніх діях криміналу, царська охранка була змушена звільнити Марію в червні, Ганну - у липні, а Дмитра - у листопаді. До речі, за радянських часів усі адреси, пов'язані з перебуванням у Києві Ульянових, були відзначені відповідними меморіальними табличками.

Жінка, що стріляла в Леніна

До «ватажка світового пролетаріату» має безпосереднє відношення ще одна ув'язнена «Лук'янівки» - есерка Фані Каплан. 

За офіційною радянською історіографією, саме вона в серпні 1918 року зробила невдалий замах на Володимира Ілліча. До речі, ще в 1906 році Фані готувала вбивство київського генерал-губернатора Володимира Сухомлінова. Проте, саморобна бомба, що призначалася для високопосадовця, спрацювала передчасно в готелі, в наслідок необережного поводження. Після чого поліція вперше затримала терористку.

Він «гостював» на Лук'янівці тричі

В бурхливі революційні роки український націоналіст, письменник Володимир Винниченко побував у «тюремному замку» на Лук'янівці тричі.

 Перший раз - в 1902 році за участь у протестах студентів Київського університету. Тоді він уже був активним членом Революційної української партії (РУП). Другий - в 1903 році за пересування через кордон нелегальної літератури. І втретє – в 1906-му за організацію гучних селянських виступів. Цього разу Винниченко перебував в одній камері зі своїми соратниками Сергієм Єфремовим і Володимиром Степанківським. В одному з листів на волю націоналіст намалював свою камеру і її «мешканців» та скаржився на побої жандармів.

Після того, як Винниченка випустили під заставу, він утік за кордон і повернувся до Києва уже в 1917 році. Очоливши Генеральний секретаріат Центральної Ради, націоналіст вів переговори з тимчасовим урядом про визнання незалежності України. В 1918 році вийшов з Ради разом зі своєю партією, усього три дні пробувши прем'єр-міністром України, а за кілька місяців очолив Директорію УНР.

Перший керівник уряду радянської України

Євгенія Бош потрапила за грати «Лук'янівки» в 1912 році. Київська судова палата винесла вирок - довічне заслання до Сибіру за революційну діяльність. 

Але після Жовтневого перевороту 1917 року Бош стала фактично главою уряду радянської України - народним секретарем внутрішніх справ УРСР, якому в той час був підпорядкований весь Народний секретаріат. І пробула вона на цій посаді до підписання Брестського миру в березні 1918 року.

…Свого часу на «Лук'янівці» побував майже весь «марксистський квітник». Це, зокрема, Микола Кибальчич, Мойсей Урицький, Борис Жаданівський, Іван Смирнов-Ласточкін... За залізними ґратами київського «тюремного замку» сидів і «залізний Фелікс» - Дзержинський, засновник та керманич репресивної радянської машини - ВЧК.

…Відомий поет часів СРСР Максим Рильський також провів у Лук'янівській в'язниці майже рік. Вочевидь, ця подія вразила та надихнула його настільки, що поет кардинально змінив напрямок своєї творчості й почав прославляти радянську дійсність. Варто зазначити, що прославляння було настільки вдалим, що Рильський став винятком серед українських неокласиків, яких у другій половині 1930-х років поглинув червоний терор. І це незважаючи на дворянське походження поета й сумнівне, за радянськими мірками, минуле.

Краще смерть в бою, аніж страта

У вересні 1922 року, внаслідок чергової операції чекістів із ліквідації українських «бандформувань», до Лук'янівської в'язниці потрапили кілька козацьких отаманів-повстанців Холодного Яру, що розташовувався на Черкащині. Слідство тривало до 16 січня 1923 року.

На початку лютого всіх присудили до розстрілу. На той час у в'язниці перебували й інші козаки-смертники. Усвідомлюючи, що страти їм не уникнути, група відчайдушних ув'язнених зважилася на радикальні дії.

9 лютого 1923 року в камері №1, під час ранкової роздачі води, ув'язнені заволоділи ключами та особистою зброєю охоронця. Відкривши двері сусідніх камер, вони ринулися до канцелярії й захопили вогнепальну зброю. З вікон в’язниці повстанці обстрілювали охоронців, міліціонерів і чекістів, яки прагнули оточити та захопити будівлю. Нерівний бій тривав близько 4 годин. Потім у холодноярців закінчилися набої. Тих, хто залишився живий, червоноармійці безжалісно добивали з кулемета...

І народжували, і гинули…

«Лук’янівський тюремний замок» ніколи не був порожнім. Адже крім злодіїв і вбивць сюди запроторювали також соціалістів, радикалів, анархістів, лібералів, націоналістів - тобто тих, хто був незгодним із політикою правлячого режиму.

Від в’язниці не були застраховані навіть вагітні жінки. Деякі з них народжували безпосередньо за ґратами. Так, в 1881 році до «Лук’янівки» ув’язнили Софію Присецьку – дворянку, яка поєднала свою долю з лікарем-народником Прочаніним. Молоду жінку було заарештовано за активну участь в «Південно-руському робітничому союзі».

На п’ятий місяць ув’язнення Софія народила сина – Олександра. За кілька днів дитину забрав на виховання його дідусь, а мати відправили у заслання до Сибіру. Маленькому хлопчику судилося стати видатним ученим-фізіологом. А відтак і сьогодні ім’я та медичні досягнення й здобутки академіка Олександра Прочаніна відомі всьому світові.

…Страшний 1937 рік перетворив «Лук'янівку» на жахливе місце розправи над тисячами безневинних людей. Розстріли проводилися в кабінеті коменданта з особливих доручень Панкратова. Засуджених по черзі піднімали з підвалу на ліфті. Жертву ставили на коліна й стріляли в потилицю. Відразу ж після виконання вироку ліфт їхав назад із ще теплим тілом. У дворі вже очікували вантажні машини, аби відвезти вбитих до Биківні для поховання. Іноді страчених закопували неподалік, на Лук'янівському цвинтарі.

Трагічний список жертв «тюремного замку» - величезний, проте два імені не можна не згадати. Хмурою осінню 1937 року звірячі допити в «Лук'янівці» принесли мученицький вінець митрополитові Київському св. Костянтинові (Дьякову). Тими ж днями тут загинув відомий київський священик Олександр Глаголєв. Він був духівником родини Булгакових, вінчав письменника Михайла Булгакова й став прототипом образа о. Олександра в романі «Біла гвардія».

…В буремні 1960-ті роки в «Лук'янівці» періодично «оселялися» дисиденти. Серед них - видатний та нескорений борець із радянським режимом В’ячеслав Чорновіл та талановитий режисер Сергій Параджанов.

Таємниці арешту Параджанова

Михайло ПАВЛОВ