Соломія Крушельницька: загадка і феномен

Роки невблаганно накладають на постать кожної історичної особи патину домислів та вигадок. Мабуть, тому сучасним дослідникам при ретроспективному аналізі життя й творчості відомих людей доволі складно розрізнити, де закінчується правда й починається легенда і, навпаки, коли міф переходить у реальність. Це стосується й однієї з найбільших оперних співачок ХХ століття Соломії Крушельницької. Доля цієї жінки викликала й викликає інтерес не тільки у музикознавців та шанувальників оперного мистецтва. Її постать інтригує також і багатьох сучасних художників та письменників; артистична особистість відомої українки полонила й кіномитців, які намагаються за допомогою фільмової стрічки повернути до нас образ незабутньої Соломії.

Проте, мало хто з них може похвалитися, що їхня праця у науковому, або ж мистецькому жанрі, правдиво відтворює творчу індивідуальність Соломії Крушельницької. Тому, коли мова йде про цю легендарну оперну співачку, спадають на гадку слова Григорія Сковороди – «Світ ловив мене і не спіймав».

Стисло аналізуючи матеріали про Соломію Крушельницьку, які були опубліковані у другій половині ХХ ст., Ірина Криворучка(головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові) виокремила три популярні книги, знакові в дослідженні життєтворчості артистки.

Пальма першості належить двом виданням, авторами яких є львівський мистецтвознавець Іван Деркач та музикознавець з Києва Михайло Головащенко. Cподвижницька праця цих дослідників заслуговує особливих слів подяки та визнання. Адже саме вони півстоліття тому відкрили радянському читачеві легендарну українську Діву та документально підтвердили, що Крушельницькій належить чільне місце у світовій музичній культурі. Науково-популярне видання «Славетна співачка. Спогади і статті про Соломію Крушельницьку» (Львів, Книжково-журнальне видавництво) Іван Деркач видав 1956 року. Молодшому колезі Деркача Михайлові Головащенку, окрім українських, вдалося зібрати ще значну кількість іншомовних джерел – італійських, польських, французьких, іспанських, які презентують Крушельницьку у світлі зарубіжної критики. Як результат праці дослідника в 1978 та 1979 рр. вийшов двотомний збірник «Соломія Крушельницька. Спогади. Матеріали. Листування».

Третє із згаданих видань – роман-біографія «Соломія Крушельницька» (Київ, 1979), автором якого є Валерія Врублевська. Попри велику кількість фактологічних помилок, твір цієї авторки доволі популярний серед широкого читацького загалу. Найпоширеніша хиба у розвідках про співачку – 1873, замість 1872, рік народження. Останнє масштабне видання було ініційоване Музично-меморіальним музеєм - «Соломія Крушельницька. Міста і слава» авторства Галини Тихобаєвої та Ірини Криворучки, великоформатна книга із чудовим ілюстративним матеріалом (дизайн Лесі Квик), що вийшла друком у львівському «Апріорі» 2009 року. Це оповідь, що побудована на основі літературно-критичного матеріалу, спогадів її родини, нечисленних приятелів та знайомих.

Вивчаючи минуле артистки, кожен дослідник таки спіткнеться. Соломія Крушельницька не залишила спогадів; не написала жодного слова про свою родину та приватне життя, про свою кар’єру, партнерів по сцені. Всюди і завжди артистка оповідала про себе вельми скупо, послуговуючись формулою «народилася, вчилася, співала». «Хоча знала свою вартість як артистки-співачки, – пише про неї Одарка Бандрівська, – дуже рідко говорила про себе. Не хотіла також писати спогадів зі свого життя. Раз мені сказала, що то тільки люди, які старіються, живуть спогадами, а старітись, звичайно, вона не хотіла». Про замкнутість Крушельницької та її небажання розповідати про особисте згадували ще інші сучасники співачки. Так, у статті «Благородність Діви», що була надрукована у червні 1913 року в аргентинській газеті «LaRazon» репортер скаржиться, що «ніяк не може добитися того, щоб вона говорила про себе». Багато фактів вказують на те, що ця шляхетна жінка була винятково приватною особою та зовсім не хотіла розкривати своє «я» у публічному світі.

Ще одна проблема дослідження життя та творчості артистки лежить у площині вивчення мистецького феномену Соломії Крушельницької. Адже від початку кар’єри українську співачку сприймають у широкому світі як індивідуальність цілком особливу, музичні критики постійно акцентували на своєрідності її мистецького обличчя та винятковій обдарованості. До найкращих сопрано слов’янського походження поруч з такими відомими примадоннами як Емма Дестін та Марія Єрітца зараховує Крушельницьку італійський музикознавець та музичний критик Родольфо Челетті. У своїй статті «Велика співачка» він пише: «У неї було інтенсивне драматичне фразування та власна сценічна концепція персонажу, що привело, зрештою, до появи символу Крушельницької». Краще пізнати, а заодно оцінити й зрозуміти талант цієї жінки, допоможуть численні рецензії свідків успішної кар’єри співачки. Окремі аспекти творчої біографії співачки висвітлюють у своїх дослідженнях наукові співробітники музею Соломії Крушельницької у Львові.

Переглядаючи збережені рецензії сучасників співачки та ознайомлюючись із сучасними публікаціями про Крушельницьку, можемо зауважити ще одну цікаву деталь. Не тільки за життя, а й по смерті цю талановиту жінку досить часто порівнюють із різними славними чоловіками. Варто згадати, хоча б, слова відомого італійського музикознавця Рінальдо Кортопассі: «У перші десятиліття ХХ століття на оперних сценах світу царювали чотири особи чоловічої статі – Баттістіні, Карузо, Тітта Руффо, Шаляпін. І лише одна жінка спромоглася сягнути їх висот і стати врівень з ними. Нею була Соломія Крушельницька...». Завдяки новаторській творчості та відході від традиційних стереотипів, Соломію Крушельницьку у музичному світі величали також і «жінка-Шаляпін» (KorolishinJohn. TheWoman– Chalapine. – Svoboda; Ukr. Weekly. Saturday, Juli28, 1945). Маскулінну характеристику стосовно Крушельницької обирають й сучасні дослідники. Так журналістка Софія Майданська у статті «Непереможна українська Брунгільда» («Культура», 18-24 вересня 1997 р.) зазначає, що у своєму житті «Соломія обрала стратегію Олександра Македонського, який перш ніж захопити чужу територію, знайомився із її культурою». В інших виданнях нашу землячку порівнюють також і з Наполеоном. Якимось чином до такого чоловічого іміджу спричинилася і сама артистка. Ось яке пояснення подала Крушельницька в одному з інтерв’ю, стосовно написання свого прізвища у латинській транскрипції: «... своє власне прізвище я італізувала, і не ожіночнюю його на польський манер, а змінила закінчення на італійське «і». Зазвичай, в італійській мові прізвища з таким закінченням притаманні чоловікам.

Соломія Крушельницька з чоловіком Чезаре Річчоні. Віареджо, 1920-ті роки

Сьогодні для дослідників є дуже цікавим малодосліджене питання співпраці Крушельницької з театральними агентствами. Прикро, але й досі не знайдено жодного контракту артистки. Самі по собі такі угоди могли б стати цінним інформаційним джерелом до біографії співачки в плані висвітлення хронології, оперного репертуару, географії виступів, співпраці з партнерами по сцені, а також вивчення історії театрального «бізнесу» загалом. Із збереженої кореспонденції між артисткою та театральними імпресаріо видно, що останні, з огляду на незвичний талант, широку популярність, а також значні прибутки, які приносили їм контракти із Крушельницькою, вважали за велику честь мати її своєю клієнткою. Обіцяючи якнайвигідніше представляти мистецькі та фінансові інтереси артистки, театральні агенти водночас висловлювали велику повагу та щиру відданість цій жінці. Італійський антрепренер, власник театрального видавництва Дж. Ардженті свій лист до Соломії Крушельницької щодо умов її контракту на зимовий сезон 1898 року з театром «Костанці» у Римі закінчив такими словами: «я й надалі знаходитиму радість у вірному Вам служінні». Директор Метрополітен-опера у Нью-Йорку та одночасно керівник Королівської опери «Ковент-Гарден» у Лондоні Моріс Грау у своїй кореспонденції до співачки постійно висловлював їй своє захоплення та щиро дякував «за ласкаву згоду виступити у нас». Досі залишається спірним питання виступів Соломії Крушельницької на німецькій сцені. Документальних підтверджень про гастролі співачки у Німеччині, зокрема на сцені оперного театру у Берліні, про що пишуть окремі видання, не знайдено. Відомо лише, що Луїс Селар – керівник німецько-австрійського театрального агентства ще 1901 року намагався залучити Крушельницьку до виступів на сцені театру «Вестенс» у Берліні. Він заохочував співачку контрактом, у якому передбачалася оплата в одну тисячу марок з перспективою «після одного чи двох успішних виступів» заробити значно більшу суму. В його листі до Крушельницької є також цікава інформація про ймовірний гонорар самого Селара. «Очікую Вашого схвалення, – пише він, і згоди на виплату мені десяти процентів комісійних». Немає відомостей про те, чому Соломія Крушельницька, як інші її відомі співвітчизники Модест Менцинський, Олександр Носалевич, а пізніше Клим Чічка-Андрієнко та Іра Маланюк, не була заангажована до оперних театрів у Німеччині. Можна робити щодо цього лише окремі припущення, зокрема, що Крушельницькій пропонували або дуже обмежений репертуар, або ж вказані гонорари її не задовольняли.

Торкаючись питання популярності Соломії Крушельницької у сучасному світі, Ірина Криворучка коротко охарактеризувала рецепцію української вокалістки в зарубіжній критиці. Зокрема, видання німецького дослідника Юрґена Кестінґа «Великі співаки» (JurgenKesting. DieGrossenSänger. Düsseldorf, 1986),у другому томі якого надрукований матеріал, присвячений Крушельницькій. На жаль, автор допустив тут дуже прикру неточність, вказуючи національне походження співачки. Стаття називається «Найкраща «італійка» Соломія Крушельницька», а поміщено цей матеріал у розділі, який присвячений російським оперним співакам. До речі, помилки щодо національності співачки у зарубіжних виданнях зустрічаються часто. Повертаючись до вищезгаданої публікації: у самому тексті подано чудову характеристику Крушельницької – оперної співачки та Крушельницької – драматичної акторки. Завершує цей огляд німецький автор такими словами: «Одна з найкращих співачок епохи, єдина, яка зуміла якісно поєднати ліричну суть голосу з драматичною проекцією». В наш час зарубіжні музикознавці найчастіше пишуть про Соломію Крушельницьку в контексті творчості італійського композитора Джакомо Пуччіні. Пов’язано це із загальновідомою історією про повторну прем’єру його опери «Мадам Баттерфляй», успіх якої заслужено належить українській співачці.

Англійський дослідник Конрад Вільсон у своїй книзі про Дж.Пуччіні (ConradWilson. GiacomoPuccini. London, 1997) так пише про співачку:»... Нова виконавиця головної ролі – це чудове українське сопрано Соломія Крушельницька, яка вже виступала як Манон в Кремоні, а пізніше стане сенсаційною Саломе під батутою Тосканіні в Ла Скала... Її присутність допомогла повернути фортуну опери Пуччіні». Інший музикознавець, американець Девіс Брент, автор книги «Мадам Баттерфляй» констатує, що Крушельницька у цій опері була «перфектна щодо голосу та повністю відповідала потребам шарму та сентиментальності ролі» (LavisS. Brint. MadameButterfly. NewYork, 2005).

Соломія Крушельницька на віллі «Salome». Віареджо, 1930-ті роки

Соломія Крушельницька є артисткою не подібною ні на кого. Її життя та її мистецтво чекають ще своїх дослідників. Мабуть найкращим завершенням цієї теми будуть слова львівської поетеси Наталі Давидовської з її поеми «Голоси», присвяченої пам’яті геніального голосу Соломії Крушельницької:

Щодо Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Момент, з якого розпочинається його історія – це розмова із Одаркою Карлівною Бандрівською у 1977-му році, коли вона розповіла, що є власницею архіву своєї тітки – знаменитої співачки Соломії Крушельницької. Будинок, у якому розташований музей, ще з часів, коли у ньому мешкала співачка, має неофіційну назву «Музична кам’яниця». Зведений у 1884-му році за проектом Якуба Кроха, став власністю Крушельницької восени 1903-го. Будучи вже відомою та фінансово спроможною, вона спершу планувала облаштувати тут помешкання для тих артистів, які покинули сцену з огляду на свій вік. Але помирає отець Амвросій, батько Соломії, та родина, що мешкала у селі Біла, залишається без опікуна. Відчуваючи свій обов’язок перед близькими, які багато чим пожертвували заради її освіти у Мілані, вона приймає рішення перевезти їх до Львова. Родина перебирається у 1903-му, зайнявши весь другий поверх.

Натомість перший і третій займали льокатори - орендарі, які щомісяця сплачували чинш, завдяки якому Крушельницькі покривали свої витрати. Так тривало аж до 1939-го.

Серпень – місяць, коли театри у всій Європі відпочивають. Кожного року Соломія Крушельницька проводила цей час на Галичині, не став винятком і серпень 1939-го року. Залишивши, як звично, все, окрім двох валізок, на своїй віллі «Salome» у італійському містечку Віареджо, співачка, незважаючи на застереження щодо розвитку війни, приїхала до Львова і вирушила на відпочинок із родиною у Дубину (присілок Сколього у Карпатах).

Соломія Крушельницька (в центрі) з родиною. Дубина, 1940-і роки

Вона повернулась до Львова 13 вересня, а вже до кінця місяця їй прийшло запрошення від нової влади прийти до міської управи на розмову. «Музичну кам’яницю» в найближчому часі мали націоналізувати, а їй із родиною залишали одне помешкання, що мало чотири кімнати. У цій квартирі співачка жила до смерті, опікуючись наймолодшою сестрою Анною.