Таємниці кохання Михайла Коцюбинського

Якось хлопчина, якому щойно виповнилось 11 років, по-дитячому сильно закохався у 16–річну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитане покликало його у письменницьку дорогу.

1880-і роки — один із складних періодів у нелегкому житті молодого Михайла Коцюбинського. Ціла валка неприємностей згуртувалась і грізно рушила на нього. Тут і духовний та фізичний занепад хронічно безробітного батька, що скінчився смертю останнього; і сліпота матері; і страшні злидні родини, коли доводилось налатувати латку на латці, зв’язувати мотуззям черевики; і розбиті здавна плекані мрії про навчання та зв’язану з ним корисну для народу роботу; і важка щоденна біганина з ранку до ночі з лекціями, про що він говорив, що він «везе, як сліпа кляча в шеретівці»; і дикі наїзди жандармів з обшуками та допитами…

Мабуть, тому, хоч у цей час 22-річний Михайло мав роботу у Вінниці, яка давала більші заробітки, ніж запропонована робота домашнім вчителем, 18 лютого 1886 року він виїхав з Вінниці у село Михайлівка Ямпільського повіту. Він зважився покинути «захлялий город» і виїхати на село, щоб підкріпити своє кволе здоров’я. Роки бідувань, постійні недоїдання, непевність у завтрашньому дні, «ласкава опіка жандармів», переживання за долю своєї незабезпеченої родини підточували незміцнілий організм юнака.

Працював вчителем у Михайлівці. Одного разу до господарів приїхала молодша сестра дружини, дзигівська попівна Марія Міхнєвич, вона познайомилась з Коцюбинським і не­забаром зблизилась з ним. Нові знайомі чимало часу проводили за спільними розмовами, нерідко разом читали книги, робили прогулянки в чудовий ліс. Зі спільно прочитаних книжок Марія Федорівна пригадувала «Преступление и наказание», п’єси М. Кропивницького. Крім того, Михайло Михайлович вчив її польської мови, читаючи з нею роман Г. Сенкевича «Вогнем і мечем».

Захоплений передовими народницькими ідеями, молодий юнак намагається свою молоду приятельку, що була розумною дів­чиною, витягти з-під опіки батька–священика. Коцюбинський агітував її здобути «рожеву самостійність», тобто йти у люди, вчитися, щоб стати фахівцем і бути незалежною, корисною для суспільства людиною. За прикладом тодішніх народників, Михайло добивається, щоб Марія їхала до Вінниці, навчилась якогось ремесла, щоб заробляла на хліб працею своїх рук.

Наприкінці травня 1886 р. Михайло Михайлович повертається до Вінниці і з головою поринає в роботу. Але часто думками він знову переноситься до Михайлівки, де зустрів і покохав Марію Міхнєвич. Від’їжджаючи додому, Коцюбинський взяв у неї обіцянку приїхати до Вінниці. Що майбутній український письменник справді був закоханий у Марію Федорівну, свідчать його листи до неї:

5 липня 1885 р.,Вінниця. «Мила, кохана Марусе! Если бы Вы знали, с какой тоской, с каким нетерпением я ожидал и до сих пор ожидаю Вас, то Вы хоть немножко пожалели бы меня и приехали бы в Винницу, не откладывая свого обещания. Мне тяжело без Вас, я хочу видеть Вас, мне, наконец, нужно видеть Вас, чтобы сказать то, чего я не могу и не хочу выразить в письме. С каждым днем становитесь Вы для меня милее, дороже, ближе, и кто знает, что будет дальше со мною, моя хорошая, моя дорогая Маруся!»жовтень 1886 р. «…Ждал, ждал от Вас письма — не дождался и пишу первый. Отчего Вы не писали? Здоровы ли Вы? Не случилось ли чего-нибудь особенного? Не забыли ли Вы и про Винницу и про меня совсем? Вот те вопросы, которые и теперь стоят предо мною, как неразгаданная загадка… Живется мне, грех сказать, чтобы хорошо. Но не скажу, чтобы совсем худо: бывает хуже, но редко. Тосковал бы, если бы не занимался серьезно».

Їй він присвятив вірші «Новорічне побажання» (на 1887 р.), «Як раннім морозом побитії квіти».

Михайлу все-таки вдалося умовити дівчину покинути родину, ослухатися батька-священика і почати жити самостійним життям: у січні 1887 р. Марія Федорівна переїхала до Вінниці і тут, правда, з перервами, аж до весни 1888 року вчилась кравецтва в одній з майстерень.

Але наступив 1887 р., який, мабуть, став чи не найсумнішими у чорному десятиріччі Ко­цюбин­ського, коли до всіх численних прикростей (усвідомлення повного розгрому народовольського руху, з яким було зв’язано так багато надій і сподівань; а смерть, ув’язнення і заслання багатьох чесних, хоробрих, запальних юнаків — друзів, знайомих і незнайомих — не принесли ні­чого) додається ще і розчарування у першому такому полум’яному коханні. Про це свідчить третій і останній з відомих нам листів Коцюбинського, писаний після того, коли Міхнєвич прожила кілька місяців у Вінниці:Вінниця, 26 травня 1887 р. «Усім нам сумно якось стало і сер­дечне жаль Вас, як дозналися ми про Вашу слабість. І треба ж було лихій годині спіткати Вас аж двічі! Жичу Вам якнайскоріше виздоровлювати і завітати у нашу сто­рону: тоді Ви переконаєтесь, що надаремне налаяли мене непам’ятливим… Пам’ятаєте — ще восени розпочав я працю літературну. Схтілося мені збадати стан умислового розвою України з XVII віку, Лежить тепер моя розпочатая праця — а я і не зазирну ні у папери, ні у книжки. Чи я розледащів, чи то літо мені перескажає, чи може цілоденна праця,— сам не знаю. Здається, усе воно вкупі. Часом, у хвилини спокою, від­починку — якась муза ледача підмовляє мене віршувати.

Щирий для Вас Михайло Коцюбинський».

М. Міхнєвич пояснювала, що вона не бажала псувати життя молодому письменнику, бо він не міг одружуватись, маючи на утриманні цілу родину. Та й одруження, на її думку, зашкодило б його літературній роботі.

Незважаючи на зміни, що сталися у взаєминах молодих друзів, вплив Коцюбинського на Марію Міхнєвич мав свої наслідки. Її листу­вання з Коцюбинським продовжувалося ще кілька років. Небуденна постать письменника, видно, врізалась їй у пам’ять на все життя. Вже на схилі літ, у 1920-х роках, Марія Федорівна згадувала дуже багато деталей про свої зустрічі й розмови з Коцюбинським. І велика шкода, що її спогади не були опубліковані тоді і зараз, мабуть, десь загинули.

Звичайно, важко твердити, що ця зміна у стосунках юнака з коханою дівчиною спричинилася лише тяжким матеріальним становищем родини Коцюбинських. Але цей чинник, напевно, зіграв тут більшу чи меншу роль. Не варто виключати і емоційний стан вразливої душі молодого митця. Що Коцюбинський остаточно розчарувався в народовольських ідеалах якраз у 1887 році, показує ще й такий факт. Ми вже згадували, як палко агітував Михайло Ми­хайлович Марію Міхнєвич вирватись із свого попівського оточення, йти шляхом, який, згідно з народницькими по­глядами, був найкращим для емансипації молодої жінки. Це було 1886 року. Наступного року у взаєминах Коцюбин­ського з Марією Федорівною наступило явне охолодження. Він познайомився і зблизився з її молодшою сестрою Таї­сією. Характерно, що у його взаєминах з Таїсією Федорівною вже не було ніякого намагання привернути її до народницької програми.

До певної міри тодішній душевний стан юнака передає його поезія «Марусі М[іхнєвич]». Ось уривок з неї:

Кругом нас неправда, горе і бідота,

Аж серце стискає від гіркої муки,

А поміч подати — даремна турбота.

Розв’язаний розум — так зв’язані руки.

Поезія «Марусі М.» — крик безсилля наболілої душі не­давно захопленого життям юнака.

Проте Коцюбинський, як сам про це каже, «завжди був великим оптимістом». Настрій занепаду був тимчасовим, скороминучим. Воля до життя, до праці перемогла.

У грудні 1894 р. на з’їзді «Громади» у Києві М.Коцюбинський знайомиться з колишньою вихованкою природознавчого факультету Бестужівських вищих жіночих курсів Вірою Дейшою. Через деякий час він приїздить до Чернігова на запрошення В.Андрієвського, з яким працював у Молдавії у філоксерній комісії. Під час своїх гостин у Бориса Грінченка знайомиться з молодими учасницями чернігівських молодіжних зібрань, зустрічається з Вірою Дейшою. Віра Дейша була передовою жін­кою свого часу. Вона під­тримувала цікаві знайомства, брала участь у нелегальних гуртках революційно-настроєної студентської молоді. З першої ж зустрічі він захоплюється цією непересічною особистістю юної дівчини.

«Прекрасний жіночий лоб, темне стрижене волосся до плечей і величезні сині очі, серйозні, що вдивляються уважно… у мене після зустрічі на душі світлий сум і радість, що є на світі такі чудові дівчата», — ось як описав свою зустріч з курсисткою Вірою Дейшею у ті роки студент, а згодом видатний російський письменник В.Вересаєв. Між М.Коцюбинсьбким і В.Дейшею виникла симпатія, яка у наступному взаємному листуванні переростає у палке почуття.

Про те, що це були дійсно споріднені душі, свідчать слова Михайла Михайловича: «Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще — так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода»

Невдовзі М.Коцюбинський знову приїхав до Чернігова. Віра Дейша влітку разом зі своєю товаришкою їде до Криму, де знову зустрічається зі своїм коханим Михайлом. Про перебування Віри Устимівни у Криму детально інформував ялтинський повітовий справник таврійського губернатора.

А вже у вересні 1896 р. Віра Устимівна пове­рнулася до Вінниці: подружжя чекало свого первістка, майбутнього сина Юрія.

Михайло Коцюбинський зі своєю дружиною Вірою Устимівною Дейшею

Віра Дейша походила з старовинного ук­раїнського дворянського роду. Але у першій період свого подружнього життя молодята змушені були жити окремо, спілкуючись в основному через листування, оскільки М.Коцюбинський продовжував працювати у Криму.

Не можна не навести уривок з листа, де видно, яких теплих слів і образів добирає кохаюче серце письменника, щоб висловити свої почуття: «Сонечко ти моє! Ти мені світиш і грієш, — пише Коцюбинський Вірі Устимівні. — Твої листи для мене — половина життя. От і нині дістав листа од тебе — і так мені добре, так легко і весело».

Взаємне всебічне порозуміння, повне єднання духовних інтересів — ось якими були роки кохання Михайла і Віри. Коцюбинський заохочує свою кохану дружину до активної громадської діяльності, до співробітництва в журналах, щиро радіє з її перших успіхів.

Михайло Коцюбинський з дружиною та дітьми. З ліва на право: Ірина, Віра, Роман, Юрій, Михайло, Оксана.

Період 1903 і 1905 рр. відзначений дослідниками як час безпрецедентного спаду у творчій активності М.Коцюбинського. Негативно відбилися на літературній праці і особисті негаразди. На той час у стосунках Коцюбинського з дружиною Вірою, матір’ю чотирьох його дітей, по шести роках спільного життя сталася криза, зумовлена як внутрішніми чинниками, так і зовнішніми обставинами. Михайло Могилянський, котрий знав подружжя Коцюбинських від перших років шлюбу, писав: «чудесная девушка» (Віра Коцюбинська) поволі злиняла, для чого було досить причин в умовах життя глухої провінції, невсипущої праці, великої сім’ї, хвороби чоловіка, в значній мірі її засмоктувала стихія «обивательства»: злиняло й почуття Михайла Михайловича». А ось як про це пише донька Ірина: «Весь тягар побутових прикростей падав на мамині плечі. Працювала зверх сил не тільки на службі, а й вдома. Уміла сполучати літературну працю як секретар, коректор і критик творів чоловіка з самою буденною чорною роботою в господарстві…»

Письменник шукав психологічного комфорту поза шлюбом.

Кохання Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної, його колеги по роботі у статистичному бюро — одна з найпристрасніших сторінок у житті митця. Його листи до коханої, вперше видані у 1938 ро­ці, стали бібліографічною рідкістю. 335 листів та записок до коханої — чималий том, або навіть роман у листах! У певний час М. Коцюбинський навіть думав розлучитися з дру­жиною і побратися з О.Аплаксіною. Проте сімейний обов’язок переважив, О.Аплаксіна пережила письменника на кілька десятків років, але так і залишилась до кінця життя самотньою.

Олександра Аплаксіна народилася 1880 р. в місті Витєґрі Олонєцької губ. 1887 р. родина Аплаксіних переїхала до Чернігова. За­кінчивши 1898 року із золотою медаллю Чернігівську жіночу гімназію, вона деякий час заробляла приватними уроками в маєтку поміщика Корчака-Котовича в Городнянському повіті Чернігівської губернії. Але цих заробітків бракувало, й 1901 р. О.Аплаксіна влаштувалася на службу на книжковий склад Чернігівської гу­бернської земської управи. 1902 року Олександра перейшла до іншого підрозділу управи — новоствореного Оцінно-статистичного бюро, де служив Михайло Коцю­бинський, і невдовзі привернула до себе увагу такої ліричної натури, якою був Михайло Михайлович, натури, що прагнула нових злетів почуттів.

У перші роки служби в Оцінно-статистичному бюро він пережив захоплення іншою працівницею — Вірою Божко-Божинською. Проте невдовзі це короткочасне захоплення по­ступилося місцем тривалому й глибокому почуттю до Олександри Аплаксіної, під знаком якого ми­нуло останнє десятиріччя життя письменника.

Особисте знайомство 38-річного письменника з молод­шою на 16 років Олександрою відбулося 1902 року на вечірці в Солонин: господарі представили Коцюбинському його майбутню співробітницю. Перший рік їхні стосунки були суто робочими. На другий рік він почав приділяти їй більше уваги, ніж іншим співробітницям, і невдовзі, на початку 1904 року, виявив своє почуття до неї. Не зустрівши відповіді, він написав Олександрі записку з освідченням: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне». О.Аплаксіна відповіла відмовою: хоча М.Коцюбинський уже то­ді подобався їй, вона сумнівалася в щирості його ставлення.

Відмова зачепила Коцю­бинського. Проте спонтанна симпатія Аплак­сіної до Коцюбинського перерос­ла в усвідомлене почуття: «Не выдерживаю и пишу Вам. Ведь я не могу ни повидаться с Вами здесь, ни поговорить. А, между тем, если бы Вы знали, как мне необхо­димо это, какую потребность я чувствую видеть Вас, слышать Ваш го­лос, быть вблизи Вас» (грудень 1905 р.).

Побачення відбулося увечері 3 січня 1906 р. Коцюбинський і Аплаксіна гуляли містом і вперше говорили про взаємні по­чуття. Відтоді їхні побачення стали регулярними і відбувалися, як правило, в міс­ті або на природі за містом; зрідка — вдома в Олександри, коли там більше нікого не було. Уривчасті побачення, гострота щастя від зустрічіей (письменник зізнався, що з кожного побачення повертається буквально п’яний від щастя), радість очікування і згадування. Залежність від невблаганних суто зовнішніх чинників, передусім від погоди. Холод, дощ сприймаються як особисті вороги.

Буденні куточки сіренького провінційного одноповерхового Чернігова, вулиці, якими скільки ходжено, оживають, набувають світлості у променях палкого почуття: «Я все же счастлив бесконечно, зная, что ты меня любишь... 40 минут я ждал, стемнело, и я потерял надежду увидеть тебя. Пошел к твоему дому, увидел только мягкий свет лампы из-под голубоватого абажура, гардину и больше ничего…»;

Коцюбинський мав намір піти з родини, побратися з коханою й виїхати з Чернігова. Хоча закохані тримали своє особисте життя в таємниці, проте вже невдовзі воно стало предметом пліток на службі, й у травні 1907 року Віра Коцюбин­ська одержала анонімного листа, з якого випливало, що чоловік їй зраджує.

О.Аплаксіна

Сторож статистичного бюро, коли Михайла Михайловича не було на роботі, приніс лист від Аплаксіної додому і вручив дружині. З цим листом Віра Устинівна прийшла до матері Олександри, прочитала їй листа та попрохала матір вплинути на своє доньку, погрожуючи, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства тощо. При тому сказала, що особисто зі О.Аплаксіною розмовляти не буде, бо дівчина минулого року зухвало відповіла на її записку про анонімний лист.

Відбулося з’ясування стосунків; М.Коцюбинський не наважився залишити родину: «Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму — этот конфликт между долгом и чувством».

І хоча письменник й обіцяв дружині порвати з О.Аплаксіною, проте цього не сталося. Почуття М.Коцюбинського до Олександри взяло гору, й вони відновили побачення. Так тривало чотири роки — до останньої хворо­би Михайла Коцюбинського, під час якої він і Олександра вже не бачилися. Прикутий до ліж­ка письменник плекав надію на зустріч зі своєю коханою Олександрою по швидкому одужанні, але цим планам не судилося здійснитися.

Смерть Коцюбинського стала важким морально-психологічним випробуванням для Олександри Аплаксіної... 

Серед тих, хто проводжав письменника в останню дорогу, була і вона, його Шурочка. Випав ясний квітневий день, цві­ли яблуні. Вона трималась осторонь його рідних і близь­ких. Проте принесла віночок із цвіту яблуні і попросила приятельку покласти його біля чола коха­ного. В одному з перших листів до Шурочки М.Коцюбинський писав: «Цветут яблони. И солнце уже взошло и золотит воздух. Так тепло, так радостно. Птицы щебечут над голубым небом. Я машинально срываю цвет яб­лони и прислоняю холодный от росы цветок к лицу Розовые лепестки от грубого прикосновения руки сипаються и тихо падают на землю».

Внаслідок пережитого стресу у Олександри Іванівни погіршився зір. До скасування земських установ (1918) вона не полишала праці в Оцінно-статистич­ному бюро земства. Вийшовши у відставку, того ж року переїхала до Одеси, — ймовірно, споді­ваючись емігрувати. Однак від’їзд за кордон через невідомі причини не відбувся, й Аплаксіна до 1921 року залишалася в Одесі, де завідувала столом особового складу Раднаргоспу, а відтак повернулася до Чернігова. Внаслідок перенесеної побутової травми вона остаточно втратила зір. Лікарі заборонили їй працювати й прописали суворий режим. Від­тоді Аплаксіна жила на утриманні сестри Зінаїди та її дітей, — вірна своєму почуттю до Коцюбинського, власної родини вона не створила. 

У 1926—1938 рр. Олександра Аплаксіна мешкала в Москві, де працювала її сестра, а з 1938 року — зно­ву в Чернігові. На довгі роки її одинокою розрадою стали музика й література (домаш­ні й знайомі читали їй уголос, до того ж вона опанувала шрифт Брайля), а також листу­вання (писала листи власноруч наосліп).

Публікація листів Коцюбинського (1938) привернула до Аплаксіної громадську увагу. Нею заопікувалася родина брата Михайла Коцюбинського Хоми, який з 1934 року очолював музей Коцюбинського в Чернігові. Завдя­ки Хомі Коцюбинському Аплаксіна стала бажаною гостею музею, виступала перед ек­скурсантами, спілкувалася з приїжджими літераторами й науковцями. Зустрічі з нею шукали журналісти й дослідники творчості Коцюбинського.

Коли він помер, їй було лише 32 роки, але більше нікого вона не кохала.

«Не варто нічому дивуватися, адже він був живою людиною і нічого людське не було йому чуже …», — скаже згодом про М.Коцюбинського його лікар Аркадій Утєвський.

Ігор Коляда, 
Олександр Кирієнко