Михайло Чайковський:козацький мрійник чи авантюрист

Хлопчик з войовничим вогнем в очах народився 29 вересня 1804 року в селі Халчинець Волинської губернії в полонізованій українській родині. Його мати – правнучка гетьмана Брюховецького, двоє дідів воювали під запорозькими знаменами (один загинув під час оборони Січі від солдат Катерини ІІ 1775 року). Батько помер рано, тому вихованням дитини займався дядько, Михайло Глембоцький.

У формуванні особистості Чайковського і в його подальшій долі дуже важливу роль зіграло оточення. Глембоцький сам був дуже специфічною людиною. У 1812 році він воював на боці Наполеона, був поранений у Бородінській битві, а в бою на Березині навіть урятував Бонапарта від полону, давши йому свого коня. Згодом у власному маєтку тримав озброєний загін – 200 осіб у козацьких одностроях – і друкував газету накладом 20 примірників, у якій розповідав про власні подвиги, справжні та вигадані. Тож коли Михайло приїхав у маєток дядька, його відразу вдягли по-козацьки й, окрім обов’язкових для вивчення предметів, навчали історії, фольклору та військової справи. «Першим моїм учителем був пан А., пристрасний українець-козак, і велику частину своїх уроків я брав, сидячи на коні, – згадував Чайковський у своїх «Записках Садик-паші». – Крім цього вчителя, в мене був старий дядько на ім’я Левко, який розповідав мені казки про знахарів і чародіїв, передавав козацькі перекази, показував в околицях урочища, де відбувалися різні битви, і співав козацькі думи».

Освіту Михайло отримав в Бердичівському ліцеї англійця Джона Воллсея. У закладі панував дух свободи: один із учителів навіть був похресником Івана Гонти. Вихованців навчали військової справи, кількох іноземних мов, знайомили з поетикою, географією, фізикою і математикою. Учителем словесності в Михайла був сам Петро Гулак-Артемовський, творець віршованої байки в українській літературі.

У 1825 році молодий шляхтич вступає до Варшавського університету. На балах і у наймодніших салонах Чайковський знайомиться з польською елітою, а до того із Великим князем Костянтином Павловичем – намісником Польщі. У 1826 році Костянтин Павлович познайомив Михайла зі своїм братом Миколою І. Імператор запропонував Чайковському посаду при дворі та чин камер-юнкера. Але дядько Глембоцький пообіцяв проклясти хлопця і позбавити його спадщини – настільки він ненавидів Росію. І життя Михайла обернулося зовсім в інший бік…

Коли у 1831 році в Польщі почалося антиросійське повстання, Чайковський розпустив своїх кріпаків, створив добровільні козацькі загони і влився в повстанське військо. Самопроголошений польський уряд надав йому чин поручника, а за звитяги нагородив срібним хрестом. Але згодом повстання було придушене, маєток Чайковського конфіскували, а його самого оголосили персоною нон грата на території Російської імперії. До всього ж тоді померла дружина Михайла. Ні матері, ні дядька теж уже не було серед живих, отже ніщо не тримало Чайковського в рідному краї, яким він вважав і Україну, і Польщу водночас. Спочатку втікач мав наміри через Львів потрапити на Дунай, щоб приєднатися до тамтешніх козаків, але потім вирішив емігрувати до Франції.

На берегах Сени зібралась чимала діаспора поляків: Чарторийський, Міцкевич, Словацький, Красинський, Норвід, Лелевель, Мохнацький, Дембовський. Серед цього блискучого кола Чайковського вирізняло те, що він декларував себе українцем і вважав, що сильної Польщі без сильної України не може бути.

Козак-шляхтич в еміграції розкрив нову грань своєї особистості. На світському рауті в Парижі він знайомиться з видавцем журналу «Le Reformatiur». Розповіді Чайковського про мальовничу козаччину так захопили француза, що той почав вмовляти Михайла зайнятися літературою. «Лише прошу писати так, як говорите, і вам вдасться заробити!».

Наслухавшись про свій талант оповідача, Михайло повірив, що теж зможе писати. Так, несподівано для самого себе, Чайковський розпочав літературну і журналістську кар’єру.

Спочатку він пише французькою для різних видань, а також друкує статті про вплив народних традицій на польську літературу. Згодом він стає відомим, як письменник-козак, тісно пов’язаний зі своєю батьківщиною. У 1835 році Чайковський бере участь у Конгресі з питань європейської культури в галузі історично-природничих наук і мистецтва. Там він оприлюднює свою теорію щодо українства, про вплив козацької поезії на північних слов’ян. «Козаки мали власну народну поезію, в той час, коли навіть Польща, «мати козацького люду», наслідувала зарубіжну літературу», – стверджував він у своєму виступі.

Тимчасово втративши можливість долати ворогів зброєю, Чайковський закохався в писання. Він використовує свій життєвий досвід і ретельно досліджує джерела з історії козацтва, які тільки можна знайти в Парижі. В результаті творчих пошуків і великої етнографічної роботи у 1833 році з’явилася перша його збірка «Козацькі повісті»: українські народні перекази стали художньою прозою.

Пізніше з-під пера Чайковського виходять романи «Стефан Чарнецький», «Українка», «Кошовий», «Гетьман України», «Ганна», «Кірджалі». Вони видаються кількома слов’янськими мовами. Чайковський пише жваво й іронічно, але майже всі його твори закінчуються якоюсь драмою. Яскравим прикладом є оповідання «Костел в Гружинцях»: головний герой Сосенка гине, і його донька тепер може вийти заміж за козацького полковника Богуна. Дівчина зі своїх страшних снів розуміє, що батько і брати загинули від руки її коханого, та все ж погоджується на весілля. Під час одруження блискавка руйнує костел, який став цвинтарем для молодят… А в 1837 році Михайло видає роман «Вернигора» з часів гайдамаччини, де зокрема описує, як Гонта вбив своїх покатоличених дітей.

Як то кажуть, кожен письменник пише про себе. Що ж за туга з’їдала Чайковського зсередини, задаючи напрям його творчого пошуку і войовничих авантюр?..

У 1841 році батько польського історичного роману закинув письменство і знову з головою поринув у політику. Він уже не міг задовольнятися описом чужих звірств і геройств. Невідомо, куди поділась його друга, французька, дружина, проте за завданням Адама Чарторийського Чайковський залишає Париж та їде з таємною місією на Балкани, де за французькі гроші створює розгалужену шпигунську мережу. Всі дії були спрямовані на одне: послабити Росію, яку він ненавидів із азартом гравця.

У вересні 1842-го Чайковський ініціював переворот у Сербії, внаслідок чого на Балканах послабився російський вплив. Михайло, чию голову заполонила ідея про слов’янську федерацію, в дусі того часу навіть задумав містифікацію, розпускав чутки про воскресіння Великого князя Костянтина Павловича і готовий був зіграти його роль особисто.

Дослідники стверджують, що в 1845 році Чайковський намагався розпалити повстання на Україні. Тоді ж починає діяти Кирило-Мефодіївське братство. Є підстави вважати, що знаменитий програмний твір кирило-мефодіївців «Закон Божий, або Книга Буття українського народу» – теж робота Чайковського.

У 1848 році Чайковський робить невдалу спробу організувати повстання у Болгарії, під час якого так переконливо грає роль приятеля Туреччини, що свариться з польським політичним середовищем. Між Чайковським і керівником польського спротиву Адамом Чарторийським немов перебігла чорна кішка. Поляки позбавили Михайла свого патронату, фінансів і опіки, а з іншого боку Росія і Австрія «наїхали» на Францію, яка врешті відібрала у нього паспорт.

Проте великий авантюрист не розгубився. Чайковський втерся в довіру до султана Абдул-Меджида і прийняв іслам. Тепер він змінює ім’я: 18 грудня 1850 року Михайло Чайковський стає Садик-Пашею. За іронією долі, ім’я Садик означає «вірний»…

У подарунок від султана новоспечений паша отримує помістя і чималу суму грошей. Чайковський-Садик і в новому статусі знаходить собі військову справу. Після придушення угорської революції з Австрії до Туреччини їдуть радикально налаштовані мадяри, поляки, українці. Чайковський розпочинає переговори з турецьким урядом про формування козацьких загонів, і в 1851 році влаштовує організовує військовий підрозділ, названий «казак-алай».

І коли помирає вже третя його дружина Северина Залеська. Чайковський за мусульманським обрядом вступає в черговий шлюб із дочкою директора гімназії з Вільно Людовікою Снядецькою, яка після загибелі в Туреччині першого чоловіка оселилась у Константинополі і прийняла турецьке підданство. В особі Людовіки Чайковський отримав справжню «бойову подругу» – не менш екстравагантну, ніж він сам. Людовіка брала активну участь у політичному житті, перебувала у дружніх стосунках із королевою Великобританії Вікторією та дружиною Наполеона ІІІ Бонапарта Євгенією.

На початку 50-х Садик-паша нарешті дочекався своєї війни. Російсько-турецькі відносини загострилися. Османські козаки склали присягу, з Константинополя задля цього привезли знамено Запорозької Січі, а Садик-Паша отримав від султана титул «міріан-паша» (кошовий отаман). У своєму війську Чайковський одразу запровадив українську мову. Правив він суворо. Якось, посилаючи двох угорців на екзекуцію, зазначив: «Тут вам не угорська революція, а нормальне українське військо».

Під час Кримсько-турецької війни 1853-1856 років Чайковський отримує від султана Абдул-Меджида почесний титул «Око, вухо і правиця престолу». Цей титул давав більші привілеї, ніж їх мав великий візир! Садик-Паша стає губернатором Румунії. Про нього пишуть газети у Франції, Великобританії і навіть Сполучених Штатах. Він отримує нагороди іноземних держав. З ним вирішили помиритись і польські емігранти: Адам Міцкевич перед смертю пише про Садика-Пашу як про нового Хмельницького. І нарешті, найголовніший тріумф Чайковського: поразка Росії у війні.

Здавалося б, прийшов час будувати мирне життя. Але у 1861 році помирає Абдул-Меджид, і через декілька років Садик-Паша захоплюється наступною авантюрою. Прихильне ставлення до нового султана, Абдул-Азиза, не завадило Чайковському розпочати підготовку державного перевороту з метою посадити на трон принца Мурада. Навіщо воно було Чайковському, з’ясувати вже не вдасться. Мабуть, давався взнаки неспокійна козацька вдача…

Змова зазнає поразки, але це не єдина невдача, яка спіткала Чайковського. Померла вже четверта дружина, були розірвані стосунки з сином (Чайковський мав чотирьох дітей від першого шлюбу). Водночас він посварився з Наполеоном ІІІ через відмову того оголосити війну Росії, а до того ж колишні козацькі старшини почали плести проти нього інтриги.

Залишившись сам проти всього світу, Чайковський налагоджує контакт із російським послом у Константинополі і просить у царя амністії та дозволу повернутися до Росії. 28 серпня 1872 року ліберальний Олександр ІІ офіційно оголосив прощення Чайковському.

Історичний роман із життя Михайла Чайковського наближався до свого фіналу. В 1873 року в тихе село Халчинець із великими почестями в’їхав чоловік, який покинув його майже шістдесят років тому. Михайло Чайковський знову приймає християнство – тепер уже православ’я – та одружується з 19-річною грецькою княжною Габріеле Теосколло, яку привіз із-за моря. Юна дружина подарувала Чайковському доньку, хрещеним батьком якої став Олександр II. Але через кілька років молода дружина втекла від старого козака з управителем його маєтку.

Адам Міцкевич з Михайлом Чайковським в Туреччині

Колишнього пошукача війни спіткала самотня старість і втрата стимулів. В еміграції Чайковський жив уявленнями про нестриману волелюбність українців і їхню готовність до самопожертви. Але зустріч із рідним народом його розчарувала: українці зовсім не прагнули нескінченної бійки. Спокійна київська публіка не захопила звиклого до бурхливого життя авантюриста. Він самотнім бродив по київських парках, навідував православну церкву… Не знайшовши на батьківщині пригод, Чайковський став заново їх переживати, коли почав друкувати спогади. В листі до одного зі своїх давніх друзів Чайковський писав: «Дивна історія випадків – на цій землі між Остром і Десною, – Кирило Розумовський з пастуха індиків став гетьманом України, а Міхал Чайковський з командувача козаками перелицювався на пастуха індиків. Пасу індиків, поки не стану небіжчиком».

Наприкінці 1885 року помер від запалення легень Петро – козак, який був ординарцем Чайковського, а згодом став йому за сина. Внутрішня туга 82-річного Чайковського нарешті досягла своєї нестерпної межі: нікому не потрібний, він вирішив добровільно піти з життя. 4 січня 1886 року письменник, що палав вогнем війни, пустив собі кулю в скроню.

Ірина Губанова