Похорон Шевченка:Петербург і Канів



26 лютого, о дванадцятій годині дня в Київській 2-й гімназії одержано телеграму від п. Каменецького, який повідомляв інспектора про смерть поета. Звістка про цю сумну подію рознеслася по місту з електричною швидкістю. Учнівська молодь завирувала. Студенти, а також вільні від уроків гімназисти відслужили в університетській церкві панахиду. Того ж дня в деяких містах Малоросії та Галичини пам’ять народного поета була вшанована більш чи менш урочистими виявами співчуття до великої втрати всієї України. З виявом такого ж співчуття в редакцію «Основи» з усіх кінців Росії надіслано силу-силенну листів і віршів, з яких на сторінках журналу надруковано тільки незначну частину.

В день смерті поета всі, хто був увечері на панахиді, зібралися до його друга і душоприказника М. М. Лазаревського, де тоді ж було розпочато підписку на увічнення пам’яті Шевченка й ухвалено:
1. Перевезти тіло його на Україну, згідно з його поетичним заповітом:

Як умру, то поховайте
Мене на Вкраїні... 


2. Встановити на його могилі пам’ятник.
3. Заснувати народну школу імені Шевченка.
4. Утримувати одного чи кількох стипендіатів в університетах: Київському, Харківському, в Одеському ліцеї та в Академії мистецтв.
5. Видати якнайкраще його твори.
Похорон у Петербурзі

6. Призначити премію за кращий життєпис поета українською мовою і кращий критичний аналіз його творів.
7. Допомагати його рідним.
8. Відвідувати щорічно комусь із найближчих друзів покійного його могилу.
Усі ці чудові наміри близьких до Шевченка осіб через нестачу матеріальних засобів залишились нездійсненими та навряд чи коли й здійсняться.
М. М. Лазаревський

Здавалося, що при дружній участі всіх, хто знав поета, увічнити його пам’ять не становитиме великих труднощів, якщо зібрати більш чи менш значну суму; та ось минуло вже понад двадцять років, і над самотньою могилою Тараса догниває дерев’яний хрест...
У сороковий день після смерті поета, перед відправленням труни на Україну, земляки знову зібралися на могилу попрощатися; після панахиди знову виголошувалися промови.
Усе, що було потрібно для далекої і останньої подорожі Тараса на батьківщину, заздалегідь зробив турботливий його товариш М. М. Лазаревський. Труну викопали з землі, вклали в іншу — свинцеву, і поставили на особливі ресорні дроги. Г. М. Честахівський та О. М. Лазаревський виявили бажання супроводжувати її.
Г. М. Честахівський
 Всі українці, які мали можливість бути присутніми 26 квітня на могилі Шевченка, прийшли туди рано-вранці. Чорна труна височіла на запряжених четвериком дрогах.

Усіх присутніх гнітила важка скорбота, раптом заговорив Куліш:
«Що ж се ти, батьку Тарасе, од’їжджаеш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з сього світу без сеї останньої честі».
І труну накрили червоною китайкою, яка швидко потемніла під мокрим дощовим снігом, ніби символізуючи, що некрасною була життєва доля народного співця нашого і нерадісною смерть на чужині.
Після другої промови Куліша жалобна процесія рушила з Смоленського кладовища, через Васильевський острів, Адміралтейську площу і Невський проспект до станції Миколаївської залізниці.
Після урочистої зустрічі труни Шевченка в Москві дроги прибули до Орла. «2 травня, о дванадцятій годині ночі, було привезено тіло Шевченка. Дроги з труною були поставлені надворі, під навісом, серед порожніх ямщицьких возів.
Наступного дня, о десятій годині, священик камчатського полку, в присутності Ф. Лазаревського, гімназистів, почесного попечителя, директора, вчителів та багатьох інших, відслужив панахиду, і дроги рушили далі. За заставою знову відслужили панахиду в присутності юрби народу. Один вінок з труни був розірваний присутніми, другий взяли на згадку в гімназію. Провівши тіло, чимало з присутніх разом із начальством і учнями пішли до гімназії і ще раз відслужили панахиду, оголо/сивши підписку на училище в пам’ять Шевченка» (Із замітки Якушкіна).
Панихида під час перепоховання праху Шевченка. Київ, травень 1861 року.
Після досить скромної зустрічі тіла Шевченка в Ніжині дроги досягли Києва й зупинилися в Микільській слобідці, поблизу Дніпра, чекаючи дозволу місцевої влади.
Як тільки в місті стало відомо, що з Петербурга привезли Шевченка, численні шанувальники поета, переважно учнівська молодь — студенти й гімназисти, — рушили за Дніпро зустрічати поета. Дехто з них заздалегідь приготували промови й вірші. У благородному запалі юнацького захоплення гарячі голови, не чекаючи дозволу духовної й світської влади, хотіли везти труну через місто, просто в університетську церкву і, мабуть, здійснили б свій намір, якби не було там людей більш витриманих, яким, після довгих і досить галасливих суперечок з крикунами, вдалося зупинити похоронну процесію, до одержання дозволу, біля самого Ланцюгового мосту.
За дозволом до генерал-губернатора пішли Варфоломій Григорович Шевченко, як родич покійного, і законовчитель 2-ї гімназії П. Г. Лебединцев. 
Варфоломій Григорович Шевченко
Князь Васильчиков відіслав їх до митрополита, щоб той сказав, у якій церкві поставити труну. Владика назвав найближчу до Дніпра церкву Різдва Христового, а князь, із свого боку, поклав на о. Петра відповідальність за те, щоб у церкві не виголошували ніяких промов.
Після такого розпорядження предержащих властей студенти випрягли коней і на собі повезли тлінні останки поета через усе подільське шосе, до самої церкви.
Коли похоронна процесія рушила від шлагбаума до Ланцюгового мосту, з труною порівнялася карета чернігівського архієпископа Філарета, який їхав з візитом до митрополита Арсенія і незадовго перед тим казав п. Тризні, що бажає познайомитися з Шевченком. Побачивши з віконця своєї карети таке незвичайне видовище, він звелів кучеру випередити процесію; той щодуху погнав коней, порушивши таким чином обов’язкові правила для всіх, що їдуть мостом. Мостова сторожа закричала несамовито: «Легше! Поволі!», молодь узялася й собі погукувати вслід владиці, що подався, не оглядаючись, від мертвої людини, з якою за життя хотів познайомитися ближче...
Вздовж усього Києво-Подільського шосе кортеж часто зупинявся, на дроги вилізали оратори й виголошували свої промови; коли ж запас красномовства вичерпався, дехто почав читати свої твори вдруге й утрете. Вирішивши, згідно з поетичним заповітом небіжчика, перевезти його тіло на батьківщину, петербурзька громада все ж остаточно не розв’язала питання, де саме поховати його багатостраждальні кості. З дня похорону поета на Смоленському кладовищі і до відправки труни на Україну про це жваво листувалися петербурзькі й київські друзі поета: одні наполягали на тому, що нашому славному Кобзареві найбільше годиться лежати в метрополії українських міст — у Києві, причому місцем поховання називали то Аскольдову могилу, то Щекавицю — над самим урвищем святих гір київських, щоб видно було Дніпро-Славуту і все Задніпров’я. 
На могилі поета пропонували тимчасово встановити височенний дубовий хрест, щоб його бачили здалеку всі богомольці, які йдуть і їдуть з-за Дніпра, і щоб, глянувши на хрест, вони молилися за душуТарасову. Інші, мабуть, для більшої пошани, хотіли поховати «мужичого поета» на кладовищі Видубицького монастиря, поміж генералами та іменитими купцями з їх огрядними дружинами. Деякі, зрештою, згідно з заповітом, енергійно обстоювали думку поховати Шевченка в Каневі, на тому самому місці, яке вибрав поет за життя для побудови хати — на Чернечій горі, за три версти від міста. Присутній при останніх хвилинах життя поета Грицько Честахівський заявив, що, коли він запитав умираючого, де поховати його, той відповів: «У Каневі».
Честахівський і Шевченко

Не знаючи до приїзду Честахівського у Київ з тілом поета про його останню волю, названий брат Шевченка Варфоломій, зваживши на настійну вимогу студентів, вирішив поховати Тараса на Щекавиці. До прибуття труни викопано було могилу і приготовлено хрест, але після переговорів з Лазаревським та Честахівським, які супроводжували тіло поета, — усе це було кинуто.
Родичі Т.Шевченка

7 травня була неділя. Незважаючи на дощову погоду, біля Різдвяної церкви зібралося кілька тисяч народу. О. Петро відправив заупокійну обідню. Утворився досить гарний хор півчих із шанувальників навіки змовклого Кобзаря. Згідно з розпорядженням князя, промов не було зовсім. Під час панахиди між народом проштовхалася в глибокому траурі дама, поклала на труну поета терновий вінок і вийшла: красномовніше за всі надгробні слова передала вона те, що відчував кожен із нас, проводжаючи поета-страдника в могилу... 
Терновий вінок Кобзареві
Похоронна процесія, у супроводі великого натовпу людей, потяглася по шосе до Ланцюгового мосту, за яким, через велику повінь на Дніпрі, стояли тоді пароплави; на одному з них і поплив наш Тарас до тихого пристановища...
Труну, для належного порядку, супроводжували чини поліції. Процесія часто зупинялася для виголошення промов, яких, зрештою, через вузьке шосе, майже ніхто не чув, крім студентів і гімназистів, які везли на собі труну. Найкращі з прощальних промов, які, на жаль, не збереглися, були виголошені біля кріпосного форту на мосту студентами — Стояновим, Антоновичем і Драгомановим. Потім на крутому березі Дніпра, там, де стояв пароплав з уже розведеними парами, похоронний кортеж зупинився востаннє. На дроги зійшов інспектор 2-ї гімназії М. К. Чалий і виголосив промову над труною 
Дорогі останки поета проводжали до Канева, крім рідних братів, сестри і сім’ї Варфоломія Шевченка, давній приятель І. М. Сошенко, Сошиха і Чалиха, десятків зо два студентів і гімназистів та полтавський знайомий покійного Забіла...
Через велику повінь пароплав не міг пристати до самого берега, а зупинився на чималій відстані від нього.
Дістатися з дорогоцінною ношею на берег було нелегко: свинцеву труну треба було нести майже по пояс у воді, йдучи багнистим дном весняної води, що виявилося зовсім неможливим. Малий плоскодонний баркас не міг витримати такої ваги, а великий дуб сів би на міль. Після довгих суперечок і роздумів, знайшли нарешті такий спосіб: розшукали звичайний драбинястий віз, спустили на нього з пароплава труну і запряглися, замість коней, і старі й молоді та й потягли його до берега. На березі покійного зустріло місцеве духовенство, труну поставили на мари і в супроводі великої кількості городян урочисто внесли до соборної церкви. Сюди ж з Михайлової Гори приплив на човні і палкий шанувальник поета М. О. Максимович.
У той же день після панахиди поетові друзі пішли на Чернечу гору вибирати місце для могили. Звернулися було до канівських міщан по допомогу — викопати яму, та вони, з намови поляка М[онастир]ського, запросили таку непомірну плату, що розпорядники похорону вирішили викопати яму своєму славному Кобзареві самі, з допомогою студентів. 
Селяни копають могилу
Під дощем і навислими хмарами благородні юнаки дружно взялися за діло, і яма була готова.
10 травня, при напливі величезного натовпу людей з передмість і навколишніх сіл, протоієрей Мацкевич відслужив заупокійну обідню. Після панахиди він же виголосив надгробне слово...

Перша могила на Чернечій горі у Каневі, з дерев'яним хрестом. 1861 рік
Чавунний хрест на могилі Шевченка. Кінець XIХ-го сторіччя.

Пам'ятник що стояв на могилі з 1923 по 1939рр.
Пам'ятний знак на місці першого поховання Тараса Шевченка в Петербурзі (валун із граніту встановлений в 1989)
Канів



Похорон Шевченка:Петербург і Канів Похорон Шевченка:Петербург і Канів Reviewed by Василь Герей on 11:41:00 Rating: 5

Немає коментарів: