Василь Кук.Полювання на "Борсука"


Вбивство Романа Шухевича 5 березня 1950 року чекісти розглядали як заключний акорд тривалого протистояння з бандерівцями. Смерть керівника мала обезголовити підпілля, позбавити його необхідної координації та зв’язку і таким чином полегшити остаточну ліквідацію розрізнених груп повстанців. Але чекісти прорахувалися: їхня війна не завершилася ще довго після 1950 року.

Живучість визвольного руху забезпечувалася, зокрема, досвідом нового керівника — Василя Кука — «Лемеша». Член Проводу ОУН з 1941 року, один із організаторів проголошення Акта відновлення незалежності 30 червня 1941-го, провідник ОУН на теренах Південно-Східної України, командир УПА-Південь, згодом заступник Головного командира УПА — цей перелік посад яскраво засвідчує: рух очолив один із найкращих. Друга погана новина для чекістів — Василь Кук був не лише добрим організатором та командиром, а й членом ОУН із найбільшим стажем перебування в підпіллі.
Василь Кук - керівник підпілля ОУН на Дніпропетровщині, 1942 рік. Архів Центру досліджень визвольного руху


«Леміш» перейшов на нелегальне становище після кількох арештів ще в часи польської окупації в 1937 році. Попри те, що до вересня 1939 року його розшукувала польська поліція, він розгорнув активну діяльність, зокрема облаштувавши на Підгаєччині підпільну друкарню для публікації видань ОУН. Врешті полякам так і не вдалося ще раз затримати Василя.

Знову заарештований уже новими окупантами — німцями — восени 1941 року, проте ненадовго: Кук утік із ув’язнення і переїхав на Дніпропетровщину. У 1944 році Василь Кук як член Проводу ОУН стає об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.
Опергрупа МГБ

Піймати «Борсука». Арешт Василя Кука
На початку 1945 року матеріали про «Лемеша» були виділені в окрему оперативну-розшукову справу. Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість і «нагородили» розшуковим псевдонімом «Борсук». Полювання на «Борсука» тривало майже десять років, доки він потрапив у пастку.

Фото, за яким НКВД здійснювало розшук Василя Кука, середина 1940-их.


 «Маючи в особі Кука небезпечного ворога держави і досвідченого підпільника, — писали оперативники, — з метою його розшуку і захоплення чекістськими органами України були вжиті заходи для того, щоб, у першу чергу, встановити його місця переховування, виявити бандгрупи, на яких він базується, і канали його зв’язку із закордоном».
У 1950 році керівництво МҐБ вирахувало, що Кук переховується на стику Львівської, Тернопільської та Станіславської областей. Місце дислокації було обране не випадково: по-перше, через сприятливі природні умови (ліси), по-друге, швидкий і постійний перехід між областями створював додаткові труднощі для чекістів, забюрократизовані структури яких діяли в межах конкретних територіальних одиниць.
У травні — червні 1950 року емґебісти отримали точнішу інформацію про перебування Кука. Вони провели масштабну облаву, в результаті якої загинули повстанці з відділу, при якому перебував Василь Кук, зокрема його особистий охоронець «Муха». Сам командир прорвався з оточення.
У лютому наступного року «органи» захопили живим провідника Подільського крайового проводу ОУН Василя Бея — «Уласа». Підпільник мав безпосередній контакт зі своїм керівником, тож саме через нього можна було вийти на Кука. Зважаючи на це, арештант «був завербований та як агент повернувся до бандоунівського підпілля». Проте підпільник, зв’язавшись із командиром, розповів про вербовку і продовжив боротьбу до своєї загибелі в травні 1952 року.

Охримович


Серйозним успіхом чекістів стало полонення в жовтні 1951 року емісара Закордонного представництва Української головної визвольної ради Василя Охримовича, який за допомоги американської розвідки повернувся в Україну і утримував контакт із керівником підпілля.
«Використовуючи цю обставину, — писали в МҐБ, — від імені Охримовича було розпочато агентурну гру, в результаті якої вдалося встановити, що Кук навесні 1953 року перейшов переховуватися в Станіславську область на базу т. зв. Рогатинського надрайонного проводу ОУН… Однак через те, що Кук розшифрував гру, завершити її успішно і захопити його через ці можливості не вдалося».

Іноді смерть чи полон були дуже близько до Василя Кука. Чекісти у своєму полюванні наближалися до повстанського командира, проте йому вдавалося вирватися з їхніх тенет. «У грудні 1952 року, — читаємо в документі спецслужби, — оперативно-військовою групою вбито бандитів "Зенка" та "Орача", які, як згодом з’ясувалося, до дня ліквідації переховувалися в одному бункері з Куком».
11 липня 1953 року під час спроби переходу на Схід України в полон захопили провідника ОУН на Волині та Поліссі Василя Галасу, найближчого соратника останнього командира УПА, та його дружину Марію Савчин. Учасник операції Георгій Санніков писав: «Захоплення цих ворогів радянської влади було здійснене однією з агентурних спецбоївок із застосуванням спецпрепарату "Нептун-47" (сильне снодійне, яке додавали до їжі або напоїв). Однак нам не вдалося змусити Галасу надати допомогу органам КҐБ і вийти на Лемеша та інших упівців, що поки активно діють. Він перехитрив нас, давши брехливі свідчення».

Василь Кук - Головний командир УПА (1950–1954).


Зима 1953—1954 років була, напевно, найважчою в довгому підпільному житті Василя Кука — постійні облави, викриття сховищ, зменшення кількості місць, де можна було перебути холодну пору року. Однак він зумів уникнути арешту і навесні почав налагоджувати контакт із клітинами підпілля. Саме цей момент вирішили використати чекісти для завершення своїх багатолітніх пошуків.
«КҐБ при Раді міністрів УРСР розробив детальний план заходів, — читаємо в їхніх документах, — який передбачав вербовку "Юрка" [зв’язкового Кука — В. В.] як агента, створення агентурної групи у складі спецагентів "Карпа", "Жарова" і "Богуна" ("Юрко"), скерування їх на пункти зустрічей, де міг з’явитися Кук, і очікування його приходу в бункері "Почекальня". Для успішних дій для спецагентів була напрацьована ретельна легенда про лінію поведінки на кожен конкретний випадок і поставлено завдання за всяку ціну захопити Кука живим. Зі спецагентами було організовано постійний зв’язок із допомогою радіо і відпрацьовано взаємодію зі спеціальною оперативною групою КҐБ, створеною для підтримки регулярного контакту і надання в потрібний момент необхідної допомоги».
23 травня 1954 року Василь Кук разом із дружиною Уляною Крюченко прибули у визначене місце зустрічі зі зв’язковим. Невдовзі прийшов «Юрко», який мав переправити їх по зв’язку далі на схід, але перед тим запропонував перепочити у криївці неподалік. Втомлене подружжя погодилося, адже зв’язкового знали давно і підстав не довіряти не мали. У криївці швидко заснули.
Тим часом зв’язковий та агент «Юрко» натис кнопку пристрою «Тривога», яким було обладнано сховок. За кілометри від цього місця в райвідділку КҐБ засвітилась лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася — «Борсук» упіймався.
До криївки негайно виїхала озброєна група чекістів. Тим часом Кук, прокинувшись, побачив направлене на нього дуло автомата в руках у товариша. Лише одного погляду вистачило, щоб зрозуміти — колишнього товариша…

Останні хвилини операції описав єдиний на сьогодні живий її учасник Георгій Санніков. «Затримані Леміш і Оксана [псевдоніми Василя Кука та його дружини — В. В.] з допомогою чекістів піднімаються на поверхню. Там їх підхоплюють руки людей, що стоять довкола. В оточенні декількох осіб відводять на кілька метрів від люка. Всі мовчать. З люка з’являються чекісти, які обшукували затриманих. Останнім на поверхню виходить довготелесий Чумак [він же агент "Юрко" — В. В.]. В руках у нього всі речі Лемеша та Оксани, їхня зброя».
Проте цей тріумфальний момент не став кінцем історії боротьби спецслужби з Куком. А самого останнього командира УПА попереду чекав його останній, найдовший і найважчий бій, в якому він залишився сам на сам проти системи.

Останній бій
«Чому тебе не вбили?» — це питання чи не найчастіше доводилося чути Василеві Куку протягом його довгого життя. Він не міг дати на нього відповіді, бо її не знав. Він просто робив усе, щоб перемогти. Навіть після полонення.
Натомість відповідь знали ті, хто його затримував у 1954 році. Один із них, Георгій Санніков, через півстоліття у мемуарах розповів про мотиви чекістів: «Розстріляти його було надто простим і оперативно невиправданим рішенням. Поки він був потрібен живим, там буде видно. Можливо, вдасться схилити його до співпраці, примусити попрацювати на радянську владу. Такого рівня лідера ОУН, який потрапив до рук чекістів живим, у держбезпеки ще не було. А раптом Леміш, переконавшись у безвихідності свого становища, дасть згоду і допоможе в широкому пропагандистському плані? Ефект був би грандіозний. Ще б пак, сам Леміш закликає до співпраці з радянською владою непокірних українців. Закордонні центри ОУН відразу практично припинили би своє існування… Мертвий він перетвориться на мученика віри та ідеї».
Проте практичний підхід ще треба було узгодити на рівні керівництва країни, а тут існували різні думки: дехто з московських можновладців пропонував влаштувати над останнім командиром УПА гучне пропагандистське судилище, а Хрущов вважав, що Кука потрібно розстріляти.
Важко однозначно сказати, чому в суперечці перемогли чекісти. Можливо, тому, що після смерті Сталіна позиції компартії в країні дещо ослабли, а новий керівник лише почав закріплюватися біля керма. Можливо, і тому, що, не розстрілявши затриманого керівника підпілля в 1954 році, вони нічого не втрачали, адже могли зробити це будь-коли пізніше.
Тим паче, що факт арешту Василя Кука був суворою таємницею — учасники операції дали підписку про нерозголошення інформації. З українського керівництва про це знали лише три особи — секретар ЦК Компартії України Олексій Кириченко, генеральний прокурор УРСР Роман Руденко та секретар ЦК КПУ із пропаганди. Офіційно розшук «Лемеша» тривав, у ньому й надалі були задіяні тисячі людей.
Тим часом об’єкт розшуку перебував у внутрішній тюрмі КҐБ на Короленка, 33, де його не лише допитували, але й намагалися обробляти ідейно. Георгій Санніков, ідеологічний «вихователь», змушений був визнати, що часто програвав у суперечках з арештантом. Іноді після завершення «дебатів» він просив дівчат із оперативного персоналу, які здійснювали запис бесід, витирати деякі моменти, бо «якби голова КҐБ, а доповідалося саме йому, почув дещо зі сказаного, то мене в найкращому випадку усунули б від роботи з Куком».
На допитах Кук не мовчав — розповідав про власну боротьбу та боротьбу своїх побратимів. Ця інформація була не надто корисною для КҐБ, адже більшість із тих, про кого йшлося, вже загинули, а інші перебували в таборах. А Кук таким способом перетворив свою чималу чотиритомну справу на надзвичайно цінне джерело для сучасних істориків УПА, яке збереглося до наших днів стараннями самих чекістів.
Сім’я Куків Василь, Уляна та їхній син Юрко — разом після довгих поневірянь, 1960-і рр.

Унікальну інформацію про останнього командира УПА можна знайти не тільки в його справі, але й у матеріалах оперативно-розшукової справи «Блок», заведеної на українських дисидентів. Серед інших документів тут знаходимо доповідну голови КҐБ УРСР Віталія Федорчука з листопада 1974 року на ім’я керівника Компартії УРСР Володимира Щербицького, цілком присвячену Василеві Куку.
Через двадцять років після арешту «Лемеша», коли головними супротивниками чекістів уже давно були дисиденти, а не повстанці, керівник КҐБ України писав про нього як про «найбільш небезпечну особистість у націоналістичному середовищі». Федорчук ретельно обґрунтовував свою тезу цілою низкою фактів. Завдяки цьому документу ми дізнаємося про найтриваліше й найважче протистояння Василя Кука з режимом — двобій у форматі «один проти системи».
Отже, Кука лишили живим, аби використати «в оперативних іграх із американською і англійською розвідками та націоналістичними центрами для проникнення агентів КҐБ в агентурну сітку спецслужб супротивника і закордонні центри ОУН, перехоплення каналів зв’язку, що ведуть до націоналістичних елементів в Україні, виведення у СРСР шпигунів та емісарів, їх захоплення, передачу за кордон дезінформаційних даних і вирішення інших оперативних завдань». Перелічені вище цілі, вже як звинувачення, Василь Кук неодноразово чув від своїх недругів після проголошення незалежності України.

Спробуємо за словами головного українського чекіста — особи, далеко не зацікавленої у відбілюванні ворога, — відтворити те, як «співпрацював» із органами Головний командир УПА.
Остаточне рішення про «використання» Василя Кука було прийняте КҐБ СРСР наприкінці 1957 року. Після цього «з ним проводилися відповідні бесіди, на яких він висував власні умови, добиваючись звільнення з-під варти. Куку було вказано на невідповідність висунутих ним вимог, оскільки він практично нічого не зробив для допомоги органам держбезпеки». Тож чекісти побоювалися звільняти Василя Кука, і він був залучений до оперативних заходів, залишаючись в ув’язненні.
«Хоча він і дав згоду на участь у них, — бідкалися каґебісти, — але під усякими приводами відразу ж став уникати виконання своїх обіцянок, не відкрив наявних у нього домовленостей щодо зв’язку із закордонними центрами ОУН, став вносити сумнівні пропозиції». Очевидно, такі пропозиції ув’язненого мали не лише завадити чекістам реалізувати їхні плани, але й попередити друзів за кордоном про його перебування під арештом. Повністю викрити задуми Кука в КҐБ не могли, проте так само не могли довірити продовжити його діяльність. «З цих причин, — читаємо далі в документі, — проведення оперативних ігор із використанням Кука незабаром було припинене, і КҐБ прийняв рішення про його використання у пропагандистських заходах, які проводили органи держбезпеки проти антирадянських організацій українських націоналістів».
Пропагандистський ефект каяття останнього керівника підпілля суттєво посилювався таким елементом, як милосердя радянської влади. Тому 14 червня 1960 року постановою президії Верховної ради СРСР Василь Кук та його дружина Уляна Крюченко були помилувані. Про те, що відбувалося за лаштунками цієї милості, пише Федорчук у своєму листі керівникові партії: «При звільненні Кука з-під варти і проведенні з ним роботи щодо його ідейного переконання передбачалося організувати його виступ на прес-конференції перед закордонними та радянськими журналістами, у пресі і на радіо, підготувати з його участю звернення до оунівських угруповань за кордоном, випустити від імені Кука брошуру для поширення серед еміграції, в якій показати антинародну сутність українського націоналізму».
Проте з цих масштабних заходів реалізовано лише один: «підготовлено від імені Кука відкритий лист під заголовком "До Стецька, Лебедя, Ленкавського, Ребет і до всіх українців, котрі проживають за кордоном", під машинописним текстом якого він 22 серпня поставив свій підпис». Згодом лист був поширений через підконтрольне КҐБ «Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном» в діаспорі та в газетах західноукраїнських областей.
«8 вересня того ж року, — читаємо далі в документі, — Кук був завербований Комітетом державної безпеки України як агент для використання в заходах щодо компрометації керівників закордонних націоналістичних центрів». Для тих, хто понад усе бажає звинуватити останнього командира у зраді, цих слів головного чекіста мало би цілком вистачати. Та на горе їм Федорчук на цьому не зупинився й відверто писав далі: «Однак від виконання завдань КҐБ він ухилявся, жодних матеріалів, що заслуговували на оперативну увагу, не надавав (робота з ним проводилася керівним складом КҐБ УРСР). В останні роки зв’язок із Куком як агентом припинено, але з оперативних міркувань йому про це не повідомлялося». Тож очільник КҐБ УРСР змушений був визнати: навіть керівний склад його структури не зумів зробити з Кука, який цілковито був у їхніх руках, агента.

«Одразу після звільнення Кук, — нарікав далі на зухвалого "підопічного" Федорчук, — відмовився від написання якихось статей проти українських націоналістів і при цьому став вимагати, щоб органи КҐБ звільнили з місць ув’язнення низку учасників бандоунівського підпілля, повернули зі спецпоселень усіх його родичів та інше. Ці прохання Кука були виконані». Серед звільнених тоді були не лише родичі Василя Кука, але й члени Проводу ОУН Михайло Степаняк та Петро Дужий, засуджені свого часу до розстрілу, який потім замінили 25 роками таборів. Крім того, Кука поселили хай у невелику, але окрему квартиру на Дарниці, не завадили вступити на навчання на історичний факультет, згодом на роботу в Центральний історичний архів та Інститут історії. «Це плата за зраду», — казатимуть потім його недруги. Насправді ж каґебісти, розуміючи недієвість «батога», завзято працювали пряником. Але «невдячний» Кук не мінявся. «Все це, — писав Федорчук про старання КҐБ, — не справило належного впливу на Кука, співпрацювати з органами КҐБ він не став. Будучи націоналістом-фанатиком і твердо залишаючись на попередніх ворожих позиціях, він зрадив попередні обіцянки. Жодних статей та інших матеріалів проти українських націоналістів отримати від нього протягом більш як десяти років так і не вдалося».
Але Василь Кук не просто залишався бездіяльним щодо «благодійників». Він продовжував свою тиху боротьбу з ними, даючи чекістам майстер-класи українського підпільника. «У процесі спостереження за Куком, — писали вони, — зафіксовано низку фактів, які дають підстави вважати, що він міг використати визволення від кримінальної відповідальності і наступне перебування на волі для продовження антирадянської діяльності та вчинення інших злочинів.
Під час його виїздів у Ленінград у 1965 році і в Москву в 1969-му відзначено, що він поводив себе підозріло, застосовував різні хитрощі з метою виявлення переслідування. В обох випадках йому вдавалося втекти від зовнішнього спостереження і безконтрольно повертатися до Києва».
Документ, написаний Федорчуком у листопаді 1974 року, тобто через рік після великого розгрому українського дисидентського руху, фіксує контакт останнього командира УПА з цим середовищем. Зокрема, наголошує, що Кук неодноразово відвідував Оксану Мешко, син якої, Олександр Сергієнко, також перебував в ув’язненні як дисидент.
Мешко була об’єктом справи «Блок», підтримувала зв’язки з іншими фігурантами цієї ж справи, на той момент заарештованими Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, В’ячеславом Чорноволом, Євгеном Сверстюком, Валентином Морозом, Василем Стусом.
Керівник КҐБ УРСР Федорчук, який писав доповідну Щербицькому, не просто вирішив потривожити керівника Компартії України, перелічивши гріхи Василя Кука. Документ мав чітку мету — добитися скасування помилування Кука та притягнути його до кримінальної відповідальності. Але цього не сталося, адже тоді відповідати довелося б не лише старому підпільнику, а й десяткам чи навіть сотням чекістів, які бралися за його «перевиховання» та «оперативне використання».
А багато з них за двадцять років, що минули від арешту Кука, високо просунулися службовою драбиною, стали генералами та керівниками важливих підрозділів у структурі безпеки. Тому пропозиція Федорчука застрягла десь у коридорах влади, і 60-літній підпільник у тюрму не повернувся.
Проте каґебісти не забували про нього до останніх днів існування СРСР. Один із них у розмові з Георгієм Санніковим сказав: «Знаєш, до кінця свого життя він буде в колі нашого зору, наш вічний об’єкт розробки… Він так і не пішов на співпрацю з нами, залишився на своїх позиціях переконаного борця за "незалежну, вільну" Україну… Ми ж знаємо його добре — смілива людина… Ми й зараз контролюємо кожен його крок, проводимо по ньому весь комплекс агентурно-оперативних і оперативно-технічних заходів. Слухати його ми будемо завжди».
Похорон Кука

Але їхнє «завжди» закінчилося, а Василь Кук дожив-таки до незалежності України, до своєї перемоги над КҐБ та СРСР в останньому — найдовшому — бою, що тривав майже півжиття.

Володимир В'ятрович

Кандидат історичних наук


Василь Кук.Полювання на "Борсука" Василь Кук.Полювання на "Борсука" Reviewed by Василь Герей on 14:00:00 Rating: 5

Немає коментарів: