Автор шедевру «Запорізькі козаки пишуть листа турецькому султану»



















Іллі Рєпіну вже було за вісімдесят, коли він взявся писати останню у своєму житті картину «Гопак». Безсилий хворий художник, якому через фінансову скруту бракувало коштів навіть на фарби, здивував яскравістю обраних кольорів і щасливими усмішками своїх героїв. Майстер ніби подумки повернувся до своїх витоків, черпаючи в них силу, бо виріс на героїчних епосах запорізької вольниці, якими вголос зачитувався його батько — військовий поселенець невеликого повітового містечка під Харковом. Тема України у творчості знаменитого чугуївця взагалі лишилася дивною емоційною віддушиною, хоча він і ввійшов в історію як російський художник-реаліст.

Художники Чугуєва
Статус військового поселення, який закріпився за Чугуєвим два століття тому, наперед визначав спосіб життя його мешканців. Усі чоловіки віком від 18 до 45 років змушені були тут поєднувати звичайну господарську діяльність із ратною службою з охорони рубежів Російської імперії. Але була у місті й окрема каста умільців, що своїм ремеслом аж ніяк не вписувалася у суворі стандарти армійського форпосту. 

Йдеться про так званий «Діловий двір», який об’єднував під своїм творчим дахом талановитих художників, іконописців, різьбярів, позолотників, альфрейників. Вони розписували храми не лише у навколишніх селах та в Харкові, а й у сусідніх губерніях, формуючи стійкий запит на самі предмети мистецтва. Інформація про появу цікавої роботи тут миттєво ставала топовою новиною, а відсутність у будинках ошатних портретів, написаних місцевими художниками за досить високу плату, вважалася ознакою бідності і невмінням слідувати моді. Мистецьке життя у Чугуєві завирувало ще більше, коли у місті відкрили справжній Топографічний корпус. Створювати армійські карти сюди приїздили столичні художники, які брали на навчання талановиту чугуївську дітвору.
У 1885 році одинадцятирічним підлітком прийшов сюди й Ілля Рєпін. «Після тривалих очікувань і мрій я нарешті потрапив у найбільш бажане місце навчання, — пригадував художник у своїй книзі «Далеке і близьке». — Там малюють аквареллю і креслять тушшю». Враження від навчання було настільки сильним, що хлопчина вже через два роки напише свою першу серйозну роботу — «Вид на школу військових топографів у Чугуєві». Наразі картина зберігається у Третьяковській галереї, що свідчить про її високий художній рівень. Правда, того ж 1857 року корпус закриють, і юний художник піде вчитися до місцевих майстрів.

Іконописець Ілько
Обрати найкращого виявилося непросто. «У Чугуєві на той час був дуже великий вибір учителів», — писав художник, згадавши у першу чергу Івана Шаманова. Він запам’ятався йому чистою і світлою майстернею, гордою осанкою, французькою зачіскою і привітним: «Здрастуй, Іллюшо, душечко» у відповідь на його низький уклін і знятого капелюха при вітанні. «І все ж я пішов до Івана Бунакова, у якого все припало пилюкою, було брудно і безладно», — резюмував у своїх спогадах Рєпін, трохи дивуючись через роки своєму нелегкому вибору. Втім хлопець не прогадав, бо обраний ним учитель був представником найвідомішої чугуївської династії живописців. Його батько Михайло чудово писав яєчними фарбами на левкасі і ввійшов в історію як Буняк-іконописець. Розписував храми також рідний брат Михайла — Іван Павлович, який отримав художню освіту в Москві. Вже зрілий Рєпін високо оцінить його образи в Осинівській церкві, назвавши їх «дивними створіннями». Потрапивши до клану Бунакових, юний Ілля ходив з ними від церкви до церкви (на будівництво нових храмів у військових поселеннях виділялися чималі кошти), а вже у 15 років покинув наставників, ставши самостійним майстром.
Українські мотиви у творчості Іллі Рєпіна

Місцеві жителі у своїх спогадах розповідали, що хлопчиськом Рєпін фактично не випускав з рук олівці та фарби. Він розмальовував скрині з приданим подруг своєї сестри Усті, писав портрети й етюди, годинами пропадаючи на березі Сіверського Дінця або в улюбленому Старовірівському лісі. Роботи деяких чугуївських майстрів справляли на юного художника таке сильне враження, що він позичав їхні сюжети. Скажімо, відома рання «Бандурист» була навіяна переглядом схожого полотна чугуївського живописця Якова Логвінова. І все ж найбільше вплинув на фірмовий почерк митця інший художник. «Рафаелем Чугуєва був Леонтій Іванович Персанов, — писав Рєпін, — блондин, високого зросту, одягнений у сірий довгий редингот. З Яковом Логвіновим він дружив, повеліваючи. Якось вони проходили над Донцем повз наш дім. Дячок Лука і матуся вблагали Персанова зайти до нас подивитися на мої починання. Я копіював велику гуаш англійської роботи. Персанов добродушно подивився на мої старання, потім підвів до вікна над Дінцем, за яким одразу ж починався ліс. «Ось бачиш, вода і ліс над водою, — сказав він. — ось так і треба малювати — просто з натури».

Січова вольниця Рєпіна
Чугуївська школа виявилася настільки сильною, що вже через місяць після вступу до Петербурзької академії мистецтв Рєпін отримав за малюнки перші відзнаки і ще на студентській лаві написав своїх фактично хрестоматійних «Бурлаків на Волзі». 
Бурлаки на Волзі

Інша студентська картина — «Воскресіння доньки Іаїра» — надала йому право на закордонне пенсійне відрядження, завдяки чому випускник три роки стажувався в Європі. Втім, на чужині увесь визначений термін художник не витримав і на деякий час повернувся до Чугуєва, створивши цілу галерею народних портретів разом iз відомим «Іспитом у сільській школі» та картиною «У волосному правлінні». В Україну він повертався ще не раз, дружив iз багатьма відомими істориками та діячами культури, підтримував діяльність Одеської малювальної школи та творчих майстерень Миколи Мурашка у Києві і Марії Раєвської-Іванової у Харкові.
І все ж найбільш глибоко його захоплювала героїчна минувшина Запорізької Січі, легендами про яку зачитувався його батько. У 1880 році майстер приїхав на батьківщину, аби зібрати матеріал для свого найвідомішого полотна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Протягом п’яти місяців він вивчав історію України, консультувався зі знавцем Січі Дмитром Яворницьким, їздив на острів Хортиця, де годинами пропадав на руїнах старовинної фортеці і знайшов купу усіляких раритетів — пряжки, мідні ґудзики, монети, прим’яті порохівниці. Відвідав він також село Покровське на місці древньої Чортомлицької Січі, де створив цілу галерею портретів селян. Дмитро Яворницький говорив, що зібраного Рєпіним фактажу було настільки багато, що навіть він не міг додати до нього чогось нового.

Зрештою вся лицарська колекція перекочувала до помешкання митця, повністю «захопивши» його в полон. Навіть у хвилини відпочинку з дітьми він не виходив з теми, завдяки чому малі, перевдягнуті в українські костюми, бавилися у січові ігри. Його донька Віра пригадувала, що батькові діставалася роль Тараса Бульби, сестрі Наді — сина Андрія, вона сама грала Остапа. Найменшому ж Юрасеві побрили голову, залишивши оселедець, який потім замотували хлопчині за вухо. Взагалі ж над своїм масштабним полотном Ілля Рєпін працював більше десяти років, перетворивши свій будинок на справжній музей. За цей час він створив одразу дві картини, одна з яких нині зберігається у Москві, інша — у Харківському художньому музеї.
У 1885 році Рєпін завершує роботу над  картиною — «Іван Грозний і син його Іван».

З подібною скрупульозністю і теж у двох екземплярах майстер написав інше своє «січове» полотно — «Чорноморська вольниця», присвятивши улюбленій темі ще одне десятиліття. На обох картинах запорозькі козаки повертаються «чайками» з походу на Крим, прихопивши багату здобич, але потрапляють у сильний шторм. На першому полотні козаки мужньо борються зі стихією, налягаючи на весла, на іншому — змирилися зі своєю участю, віддавшись долі. В обох випадках трагедія сприймається ними без панічного страху, бо січові лицарі, схоже, однаково готові і до боротьби за своє життя, і до смиренної зустрічі зі смертю.
За третіх у своєму житті козаків Рєпін узявся у найтяжчий період свого життя. Під час громадянської війни містечко Куокале під Петербургом, де жив художник, захопили білофіни й передали цю територію Фінляндії. Митець мимоволі опинився за кордоном. На схилі літ він серйозно потерпав від хвороб, самотності та злиднів. Лікарі суворо заборонили йому навіть торкатися фарб, але попри все Рєпін береться за найбільш радісну й оптимістичну картину у своєму житті — «Гопак», зображуючи веселий теплий день на березі Дніпра, куди запорожці приїхали для відпочинку. На добротний реквізит художнику забракло коштів, тому він почав малювати на звичайнісінькому лінолеумі. «Тижнів зо три я почувався дуже зле, — писав митець своєму другові Дмитру Яворницькому. — Але, спираючись то на шкапи, то на стіни, все ж не кидав Січі — підповзав і відповзав. Утім закінчити вже не зможу. Шкода. Картина виходить красива, весела»...
Українські мотиви у творчості Іллі Рєпіна

Помер 86-річний художник у 1930 році. На його могилі й досі ростуть два ялівці, дуже схожих на українські тополі...
У Чугуєві Ілля Рєпін — і понині найпочесніший громадянин. Тут є його музей, пам’ятник та однойменна художня галерея. Кожного серпня, на честь дня народження митця, у місті проводяться присвячені йому пленери. Минулого року обласна рада планувала організувати ювілей знаменитого земляка на найвищому рівні. Втім у ці плани втрутилася війна. А відтак, як свідчить поширений прес-реліз, торжества пройдуть скромно, хоча, як завжди, по-домашньому щиро. Запланували у Харкові і серйозну реконструкцію музейного будинку, яка, можливо, завершиться ще цього року. Автори проекту хочуть повернути будівлі автентичний вигляд.

Які ж історичні події відображає  картина«Запорожці пишуть листа турецькому султану»

1675. Цей період часу в Українській історії називається «Руїна». Козаки були розділені на три протиборчих один одному табори. Гетьман Дорошенко пов'язував всі свої надії з Туреччиною, а Гетьман Самойлович з кацапами. Також була особлива позиція і у Кошового отамана Сірка, який воював, в різний час, з усіма і проти всіх. Саме в той момент часу, його невгамовна душа, схилялася до союзу з поляками. Отже, в серпні 1675 року Дорошенко з Турками вторгається в Правобережну Україну, а Татари в Лівобережну. Самойлович і Ромодановський полишають Правобережжі, але залишають за собою Лівобережжя, так як Татари в спішному порядку перервали свій похід на Лівобережжя і повернулися до Криму. Причиною такого термінового повернення Татар став Сірко, який зі своїми Козаками, поки кримчаків не було в Криму, вторгся туди і завдав стільки шкоди, що Хану було вже не до походу. Вийшовши з Криму, Сірко зробив засідку біля Таванского перевозу, і коли Татари стали переправлятися він несподівано на них напав і повністю розгромив, звільнивши полонених і захопивши Татарський табір. Після цього Сірко пішов за Буг, і розбив значну Татарську орду звільнивши 1000 полонених, яких Татари гнали в Очаків, а у вересні знову напав на Перекоп і, пробившись у Крим, спалив багато татарських улусів і звільнивши бранців-християн. Ці напади Сірка на Татар дуже тішили Поляков, які вже кілька років вели війну з Турками. Тому, польський король Ян Собеський кілька разів надсилав на Січ послів з подарунками і вдячністю Війську Запорозькому і просив Сірка разом виступити проти Дорошенка та Турков. Сірко послів приймав, але від походів ухилявся. Вся справа в тому, що за деякими відомостями Сірко і Дорошенко були побратими, тому Сірко, хоч і різко критикував Дорошенко за союз з Туреччиною, але всякий раз ухилявся від військового протистояння з ним.

Лариса САЛІМОНОВИЧ
Автор шедевру «Запорізькі козаки пишуть листа турецькому султану» Автор шедевру «Запорізькі козаки пишуть листа турецькому султану» Reviewed by Василь Герей on 13:37:00 Rating: 5

Немає коментарів: