Ігор Білозір:трагедія недоспіваної пісні




Видатний український композитор Ігор Білозір народився 24 березня 1955 року в районному містечку Радехів, що на Львівщині. Був четвертою дитиною в сім’ї. В старших класах вже намагався писати музику, мав шкільний ансамбль, грав на весіллях. Своє майбутнє хлопець вирішив пов’язати з музикою.Творчість Ігоря Білозора називають одноголосно: «недоспівана пісня». Якби дожив до свого 61-ліття, написав би не одну мелодію до віршів, вистав; напевно, створив би мюзикли, може, навіть оперети, бо починав працювати і в цій царині.

Однак тоді, на початку 2000-х, талановитий галицький композитор раптом не знайшов підтримки серед влади та меценатів, здавалось, його успіх і популярність різко впали. Хтось спостеріг, що митець все частіше заглядав у чарку, хтось поспішав простягти руку допомоги, а інший ще більше заводив «побратима» в пастку. Все обірвалося на трагічній ноті…  Дух Ігоря Білозора постав на Личаківському цвинтарі в постаті білосніжного ангела, створеного братами Сухорськими та Костянтином Малярчуком.



Український мелос жив у ньому і виходив десь зсередини. Завжди чемний у спілкуванні, а на репетиціях – вимогливий до деспотизму. У житті лірик, любитель казок і природи. У творчості – часто спонтанний. Вразлива, тонка, чуттєва натура. Мав дуже багато друзів – і це стало для нього фатумом.

Був глибоко духовною, набожною людиною. Часто дивився на світ очима дитини. Малим хлопцем гордився з того, що його покійні нині батьки називалися Йосиф і Марія – «як у Ісуса».

З Мамою в Радехові. Початок 1960-их років 

Був дитям природи, вона прислухалася до його думок. «Пригадую, як ми гастролювали в Канаді, – розповів народний артист України Мар’ян Шуневич. – Повели нас в такий величезний супермаркет, стоїмо на другому поверсі, а внизу у фойє величезний фонтан… Раптом цей фонтан перестає діяти. Ігор до мене повертається і каже: "Мар’яне, мені аж страшно стало". Я запитав чому, а він каже: «Я собі тільки подумав: "А що би було, якби він перестав діяти?"» – (сміється). – Коли в нас були концерти на стадіонах і насувалися хмари, він завжди казав: "Хлопці, чого ви боїтеся, я все розжену". І мало коли таке було, щоб нам перешкодив дощ».

1969 рік. Перший шкільний ВІА Ігоря Білозіра – Богдан Білозір, Андрій Приступа, Славко Шаблій, Ігор Білозір


Хлопці з автобусного заводу

Це був дуже романтичний юнацький час… Стали популярними обласні фестивалі, конкурси художньої самодіяльності. Зазвичай при різних організаціях, заводах збиралися юні аматори та шукали творчих поштовхів: абсолютний романтизм.

Роман Лозинський тоді був скрипалем Львівської консерваторії та мав свою музичну групу. «В мене був дуже добрий колектив, бо – випускники львівської "десятирічки" ім. Соломії Крушельницької, а тепер вже студенти консерваторії, – ми захоплювалися тоді естрадною музикою, найкращими світовими взірцями. На одному з  обласних конкурсів у Львові ми зайняли перше місце. Йшов відбір і раптом чую: такий вокал звучить! Я саме такий шукаю і вже рік не можу знайти. "Це, – кажуть, – хлопці з району приїхали". Я відшукав керівника. Ним був тоді Ігор Білозір», – розповідав Роман Лозинський.  


Середина 1980-их. З Оксаною і Андрійком. 

Отже, тоді Ігор Білозір уже був одружений з Оксаною Розумкевич (Білозір), жив у Львові та працював на автобусному заводі, відродивши там самодіяльний колектив «Ритми Карпат». Коли при Львівській філармонії розпався вокально-інструментальний ансамбль «Ватра» (колишній «Ровесник») під керівництвом Івана Поповича, «хлопці із автобусного заводу» пройшли суворий відбір художньої ради, яку очолював тодішній директор філармонії Микола Кулій, і зайняли вакантне місце. Так з’явилася нова «Ватра» під проводом студентів консерваторії Ігоря Білозора та Романа Лозинського. Останній, хоч і співпрацював доти ще з одним відомим колективом «Арніка», перейшов до ватрівчан разом із сестрою Мартою, яка, як і Оксана Білозір, була солісткою ансамблю.

1979 рік У програмі « Ширше коло». Ігор грав на ударних інструментах

«Створилося таке творче ядро, абсолютно юнацьке, яке з великою вірою і надією в щось добре почало співати, – згадував за рік до своєї смерті Роман Лозинський. – Ми зійшлися на народній пісні, любов до неї нас об’єднала, а разом з тим хотілося її популяризувати, бо тоді ми фізично відчували брак українського в ефірі. Пішов перший поголос, перші концерти самодіяльності – і ми почали відчувати, що переростаємо зі самодіяльного колективу у професійний. Ігор був надзвичайно вимогливим до вокалу – голос мав бути правдивим і, напевно, досі в українській естраді такого вокалу немає, який створив Білозір. А я був прихильником більш сучасних течій, і ми на цьому фоні почали експериментувати», – розповідав музичний керівник «Ватри» Роман Лозинський.

ВІА «Ритми Карпат» 1977 рік 

ВІА Львівської філармонії, як згадує тодішній його учасник Андрій Береза, починав без костюмів, інструментів і грошей. Згодом це став ансамбль впізнаваний і улюблений чи не в усьому Радянському Союзі. З гастролями були на Далекому Сході та в Середній Азії, в Москві, Сибіру, на Сахаліні, двічі виступали для «обмеженого контингенту» в Афганістані (і там не бракувало українських хлопців), побували в Чорнобилі. «За той період ми дали близько 5 тисяч концертів», – підсумувала якось Оксана Білозір.

«Ми працювали без спочинку. Білозори обоє постійно зайняті на репетиціях, нема часу варити їсти… Тато Ігоря їде з Радехова зі сітками, торбами… А той соромився. То ж був час, коли ми по 15 копійок на каву збиралися. Відразу ті торби на репетиції: «Дивіться, нам тут щось привезли». Якось йому тато шапку з лисиці привіз. Дорогу.  Ми таких не мали. А він ніяковів, як хлопчисько, якого беруть за руку, а він пручається, щоби не подумали, що «мамин синочок». Та батьків, рідню дуже шанував, просто то була непоказна любов. Ігор сам був непублічний: він на зйомках в автобус ховався і з вікна спостерігав, як нас знімають», – згадують побратими.


Фатум Ігоря Білозіра: люди добрі і злі

Семикласника із Радехова Ігоря Білозора, який заснував серед школярів гурт «Вікторія» і пробував самотужки писати пісні, записала і «прокрутила» по Львівському радіо редактор музичних програм Марта Кінасевич. Звідси починається вихід у люди…

«На початку 80-х років, коли я вдруге приїхав до Львова, щоби продовжити навчання, я ні з ким не заводив знайомств, – ділиться своєю історією відомий поет-бард Олесь Дяк. – Однак мені дуже пощастило познайомитися з письменником і літературним редактором Львівської філармонії Богданом Чепурком. Я написав на його вірші кілька пісень і він вирішив познайомити мене з Ігорем Білозіром. Це було на концерті «Смерічки» Назарія Яремчука у Львові: під час перерви Чепурко запросив мене на 4-й поверх, у репетиційну тодішньої «Ватри», і там ми зустрілися з Ігорем. Я заспівав йому кілька своїх пісень, а він порадив мені взяти участь в конкурсі, який через місяць відбувався на Львівському радіо. Так, з легкої руки композитора, я тоді став лауреатом третьої премії з піснею «Правда на всіх одна». Відтоді Білозір часто запрошував мене не лише на свої концерти, а й на репетиції, і в цьому я бачу велику його демократичність (напевно жоден керівник гуртів, ансамблів не допускав і зараз не допускає до репетицій будь-кого зі сторонніх). Йшли перепалки, дискусії, проби, серйозні репетиції, а в залі завжди сиділо 10-15 людей», – провадить Олесь Дяк.

Молодий поет-пісняр і багато інших творчих людей тягнулися в товариство Ігоря Білозора: хотілося бути в його колі – колі магнетизму талановитої людини, красивої, спокійної, дуже культурної. З іншого боку, в його товаристві було багато випадкових людей, часто заздрісних, недоброзичливих, а то й таких, які мали завдання контролювати кожен його крок. Серед його друзів, запевняє Олесь Дяк, були й люди з КГБ.


1987 рік. Його «Ватра». Фото: Володимира Дубаса


«В мене перед очима стоїть останній день, коли його побили. Я був в тому товаристві, на літньому майданчику біля «Цісарської кави», – розповів Олесь Дяк. – Знову ж таки товариство. Йому потрібне було спілкування, але, як правило, в таких товариствах постійно чаркуються. Я побув годину-дві і пішов. Це була восьма вечора, а трагедія сталася десь опівночі. Ігор ніколи не мав потреби вступати в конфлікт, хоч і був дуже ранимим та міг легко емоційно вийти з себе, але завжди перший мирився. Просто тоді хлопці, які добре хильнули, почали суперечку із хлопцями, які сиділи за сусіднім столиком, а Білозір став і намагався загладити конфлікт. Отак і вийшло, що він залишився крайнім. Коли словесна суперечка закінчилася на рівні національної культури (бо там сиділи діти і нащадки енкаведистів, в тому числі і син генерала міліції), а Ігор відійшов на сто метрів якраз до дверей нинішньої обласної прокуратури, його наздогнали і жорстоко побили. Той, хто найбільше накаламутив в тому товаристві, просто втік, і Білозір залишився сам», – каже Олесь Дяк.

Ігор Білозір у свій 37-ий день народження. Фото: Михайла Маслія. 1992 рік

Та початок «чорної смуги» в житті керівника найуспішнішого ВІА простежується роком раніше, коли Ігор кинув усі свої зусилля, аби належно відсвяткувати у Львівській опері 20-річний ювілей «Ватри».  Виконавці, зокрема, й перші «ватрівчани», погодилися виступати безкоштовно, але треба було оплатити оренду залу. Десятки львівських підприємств на словах погоджувалися бути спонсорами свята, а на ділі «виглядало так, ніби на кар’єрі Ігоря Білозіра уже поставили хрест», – згадує Олесь Дяк.

«Це співпало з непростим часом для «Ватри», коли Оксана Білозір пішла до Києва, часто змінювалися виконавці, втомлювали нескінченні репетиції. Свою роль відіграла зайва чарка. Про Ігоря подумали, що він своє відпрацював», – продовжує поет. Тим часом «Ватру» запросили у закордонний вояж, в одне із містечок США, де вона взяла участь у Фольклорному фестивалі. Окрилений таким успіхом, Ігор, повернувшись, готувався до масштабного звітного концерту «Ватри» на стадіоні «Україна», який мав відбутися восени 2000 року. Але доля хотіла, щоби того ж літа друзі зібралися у цьому місці на концерт-реквієм у 40-й день по смерті композитора.


«Мабуть, не один з владоможців Львова тоді кусав себе за лікті, що не допоміг Ігорю у важкий для нього період, і що не влаштували йому на належному рівні ювілейний вечір», – роздумує Олесь Дяк.



P.S. Липень, 1989-й рік. Ювілейний концерт у Львівській опері. Десять років «Ватрі». Концерт тривав три години і не міг вмістити всього, що надбав ансамбль. Море квітів, подарунків, грамот… Зал плескав Ігорю та його побратимам, стоячи. «А він, урочисто спокійний, гордий, ледь усміхнений, з великою вдячністю та шаною до людей приймав цей вияв любові. А з глибини очей струменів легкий смуток. Що це – відчуття-передчуття тонкої натури..?» (із книжки Зоряни Іленко «Ігор Білозір: недоспівана пісня»).

 Юлія Овсяник
Ігор Білозір:трагедія недоспіваної пісні Ігор Білозір:трагедія недоспіваної пісні Reviewed by Василь Герей on 03:51:00 Rating: 5

Немає коментарів: