Українські полководці

Еволюція style="float:right;margin:8px 0px 8px 8px;">

Еволюці яролі командувача у війську відбивала ті чи інші тенденції історичного розвитку Русі-України. Військові традиції наших предків занурюються у легендарні часи, коли билинно-літописні князі стояли на чолі "народу-війська", тобто ополчення із усіх дорослих чоловіків. Тоді ватажок завжди йшов попереду інших, своєю звитягою завойовуючи авторитет і пошану у племені.

Мало змінилася ситуація і з оформленням слов’янських племен Середнього Подніпров’я у Київську Русь, першим достовірним правителем якої був Ігор. За перших великих князів військо складалося із дружини князя, найманців-варягів (вікінгів) та ополчень підкорених племен.

Із розвитком феодальної системи, остаточно виокремився прошарок бояр-дружинників - професійних воїнів, що здебільшого виконували роль важкої кінноти. Також велику роль продовжувало грати ополчення, де селяни-смерди служили легкою кавалерією, а містяни - піхотою. Тактика була простою і переможець найчастіше виявлявся за підсумками "лютої січі". Князі й надалі билися серед своїх воїнів, підбадьорюючи їх і здійснюючи оперативне командування.

Каталізатором розвитку військового мистецтва на Русі стала монгольська навала. Хоча ще князь Роман Мстиславич почав реформувати "пішців" (греки називали їх "Богом призваною фалангою"), тільки Данило Романович системно запровадив набір селян до лінійної піхоти і озброєння за рахунок короля. Також Данило перейняв у татар обладунки для коней, а у західних європейців - арбалети.

Ще у битві на Калці майбутній король побачив, що манера русинів командувати й битися одночасно програє монгольській системі димових сигналів та прапорців. Однак просто скопіювати цю систему було неможливо, адже князь у розквіті сил все ж, згідно з традиціями, мав бути воїном. Тому Данило керував боєм загалом та останнім резервом, а його брати та діти - окремими тактичними групами.

Із заміщенням Гедиміновичами на руських княжих столах Рюриковичів ситуація змінилася. Запроваджені за Данила військові повинності селян були скасовані і кількість війська за короткий час зменшилася в кілька разів. Однак, це не позначилося на боєздатності руських князівств. Кіннота, що складалася з феодалів-землевласників, стрімко розвивалася.

Війська українських князівств (Київського, Волинського, Подільського та Сіверського) часто були повністю кінними. В перших рядах їхали князі, адже саме вони мали найкраще озброєння і обладунок. Також тоді не існувало кадрового офіцерства і керувати натовпом лицарів можна було тільки ведучи їх за собою. У другій лінії йшли великі бояри і пани, ще далі - "молодша дружина", зброєносці. Звісно, перебуваючи в перших рядах, командувачі були не тільки полководцями, але й воїнами.

Із вдосконаленням вогнепальної зброї та розвитком найманих військ відпадала і необхідність безпосередньої присутності командувача у бойовому зіткненні. У найманих військах панує дисципліна та ієрархія, що чітко забезпечує зв’язок між наказом і його виконанням.

З утратою державності, українська військова традиція розвивалася у середовищі під "дахом" українських князів. Вони почувалися повноправними володарями у своїх безмежних володіннях, а статус нащадків Рюрика та/або Гедиміна дозволяв ігнорувати прямі вказівки польського чи литовського уряду.

Багаті й родовиті, князі Острозькі, Ружинські, Корецькі, Сангушки, Четвертинські, Вишневецькі та інші утримували за свій рахунок справжні приватні армії. Так, кілька поколінь Ружинських у ранзі козацьких ватажків здійснювали походи і вели повномасштабні війни з Туреччиною. Князь Самійло Корецький саджав на молдовський престол свого друга Андрія Могилу. Князь Адам Вишневецький самостійно вів війну з Московською державою і посадив на царство Лжедмитрія І. Цю естафету перейняв і князь Роман Ружинський, зробивши подібне вже з Лжедмиртієм ІІ.

Тим часом на Півдні набирало силу Запорозьке козацтво. Сформоване з військово-служилого люду Речі Посполитої, що не знайшли собі місця у "державі двох народів", загартоване у степових боях із татарами та Тридцятирічній війні, навчене у європейських університетах та українських академіях, воно увібрало у себе найкращі військові традиції Заходу і Сходу. Хоча спочатку козацькі полководці були звичайними отаманами, згодом вони перетворилися на справжніх європейських генералів і адміралів, від імен яких тремтіли Стамбул, Варшава і Москва.

Визвольні змагання 1917-1921 років дали умовно два види полководців - державницький та народницький. До першого відносяться офіцери армій УНР та УД, що свого часу дістали досвід у австрійській чи російській армії. Блискучі операції проводили Ю. Божко, П. Болбочан, П. Скоропадський, В. Петрів, М. Білинський, М. Омелянович-Павленко.

Водночас, набув великого розмаху рух під назвою "отаманщина", де селяни, що здобули військовий досвід у Першій світовій, сповна реалізовували свої таланти. Григор’єв, Махно, Зелений перемагали більші, краще забезпечені та вишколені війська, захоплювали цілі міста і бронепоїзди.

Під час Другої Світової війни українці не мали держави і тому військо було представлене повстанськими арміями - "Поліською Січчю", "УПА" та загонами самооборони.

Найчисельнішою була УПА, що ставила за ціль відновлення незалежної України. УПА постала як добровольча військова потуга, створена народом без будь-якої участі урядових інститутів, яких українці не мали. Очільники УПА вміло організовували конспірацію, бойові рейди, партизанські акції та матеріальне забезпечення.

До того ж, саме українці серед усіх поневолених сталінською Росією народів найдовше чинили спротив окупантам: велика заслуга в цьому належить саме талановитим командувачам.

Українська історія багата на яскраві постаті військових геніїв - величних правителів, успішних генералів та відчайдушних борців за свободу. Дізнайся, хто з них тобі найближчий по духу, пройшовши невеликий квіз.