Вірменин за походженням, Саркіс Параджанян (справжнє ім’я майстра) народився і виріс у Тбілісі, навчався у Тбілісі й Москві і став кінорежисером у Києві. Тут він 1964 року створив кіношедевр «Тіні забутих предків».
На прем’єрі стрічки Василь Стус, Іван Дзюба та інші шістдесятники виступили з протестом проти репресій щодо активістів українського руху. Згодом Параджанов першим поставив свій підпис під «Листом 139», автори якого теж протестували проти арештів.
А 17 березня 1973 року режисер був сам заарештований у своєму київському помешканні і за звинуваченням у гомосексуалізмі та поширенні порнографії засуджений до п’яти років виправних робіт. Він відбував покарання у Стрижавській колонії суворого режиму біля Вінниці.
«У таборі півтори тисячі осіб, у всіх не менше трьох судимостей. Мене оточують криваві долі, багато хто втратив людську подобу. Мене кинули до них свідомо, щоб вони мене знищили. Блатної мови я не знаю, чифір не п’ю, наколок нема. Вони мене зневажали, думали, я – підсадна качка, вивчаю життя зони, щоби зняти фільм. Але, хвала Богові, повірили. Багато хто сповідується», – писав режисер з неволі.
У таборі Параджанов, попри все, малював, створював колажі, виготовляв ляльок та медальйони з кришечок від пляшок з-під молока. Він був достроково звільнений завдяки клопотанню Луї Арагона та протестам Антоніоні, Вісконті, Ґодара, Росселіні, Трюффо та Фелліні.
Через заборону жити в Україні митець оселився у Тбілісі, проте був знову заарештований і провів 11 місяців в Ортачальській в’язниці.
«Біографія… Я не дуже-то пам’ятаю мою біографію. Що моя біографія? Горе – ось це вічна її форма. Зараз, останнім часом, як третій арешт минув, я якось можу щось підсумовувати, обернувся – бачу старість», – казав режисер.
Після звільнення Сергій Параджанов мешкав у Тбілісі й там створив іще кілька фільмів, зокрема, «Колір граната», «Легенда про Сурамську фортецю», «Ашик Керіб».
«Усі знають, що в мене три вітчизни. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся помирати у Вірменії», – говорив Сергій Параджанов за два роки до смерті.
Він помер у Єревані 20 липня 1990 року.
Параджанов – один з тих, хто адаптував прасвідомість до кінообразу, знайшовши йому адекватне втілення; той, хто легко і заввиграшки розсунув кордони пізнаваного. Дорогою реабілітувавши і звільнивши кінообраз від будь-яких нашарувань – насамперед літературних. Таке було до снаги хіба що Фелліні.
Параджанов – особистість епатажна, свободолюбива й поетична, рідко з ким настільки беззастережно римується часто суперечливий епітет «геній». Параджанов – автор, можливо, найкращої стрічки за всю історію українського кіно «Тіні забутих предків». «Тіні» несподіваним чином синтезували в собі фольклорні мотиви, рішучий експериментальний режисерський стиль та прекрасну операторську пластику. «Тіні забутих предків» – перша ластівка і найвища вершина українського поетичного кіно.
Кажуть, що його постать обростає рік від року легендами й міфами. Ось лише декілька з них.
5 ЛЕГЕНД ПРО СЕРГІЯ ПАРАДЖАНОВА
Безробітній режисер. Коли Параджанову не давали знімати фільм, він вішав на себе плакат «Я – безрабітній» і так ходив по Мосфільму. Одного разу він послав телеграму: «Москва. Кремль. Косигіну. Оскільки я є єдиним безробітним кінорежисером у Радянському Союзі, наполегливо прошу відпустити мене у голому вигляді через радянсько-іранський кордон. Можливо, стану родоначальником в іранському кіно. Параджанов».
Вигадане весілля. У знаменитому фільмі Параджанова «Тіні забутих предків» є сцена вінчання, коли на Івана й Палагну надягають ярмо. Виявляється, цей обряд повністю вигадав сам Параджанов. Спочатку це викликало незадоволення серед гуцулів, але в підсумку вийшло, що гуцули самі повірили в це. Подейкують, що на деяких гуцульських весіллях проводять цей ритуал. Ну принаймні таке розповідають.
День народження у ліфті. Якось у свій день народження режисер ходив київськими вулицями і запрошував усіх зустрічних знайомих до себе додому. Прийшло осіб зо сто. Звичайно, в квартиру всі не вмістилися. Уродинник знайшов вихід: він розстелив на сходах по всьому будинку килими і розсадив гостей на них. Сам Параджанов їздив на ліфті між поверхами, виголошуючи тости, а гості пили за його здоров’я, сидячи на сходах.
Федір Фелліні. На зону до Параджанова (він відбував термін за статтею «гомосексуалізм», в обвинуваченні йшлося, що режисер зґвалтував члена КПРС) регулярно приходили листи з Італії від якогось Ф. Фелліні. Начальник в’язниці поцікавився у засудженого, хто це до нього пише. Параджанов відповів: «Це Федір, мій рідний брат, живе в Італії. Наша бабуся була італійською революціонеркою й навіть стріляла в жандармів... Ще жовтеням потрапив Федір до бабусі й залишився в неї на виховання, старенька рідню впросила, адже вмирала довго, в муках від радикуліту, отриманого на каторзі. І прізвище у Феді на честь бабусі Фелліні, що по-італійськи означає “незламна”».
Марчелло мрії. У 1988 році Марчелло Мастроянні особисто приїхав до Параджанова в Тбілісі, щоб умовити його дати свій фільм для показу на Венеційському кінофестивалі. Разом вони довго гуляли по Тбілісі, а під ранок повернулися до будинку, де на другому поверсі жив Параджанов. Однак, на подив Мастроянні, Параджанов почав стукати в сусіднє вікно на першому поверсі. Було близько 4 години ранку, всі спали. Але Параджанов наполегливо стукав і кричав сусідці: «Відчиняй, Русіко! Я покажу тобі те, про що ти мріяла ще в юності!» Літня сусідка в бігудях відчинила вікно, а там – живий Мастроянні!
Катерина Сліпченко
Колаж Василя ГЕРЕЯ
Розміщення цієї публікації на інших сайтах без відкритого активного посилання
на "На скрижалях" заборонено.
Читайте нас на
Reviewed by Василь Герей
on
10:54:00
Rating:
Немає коментарів: