Марко Боєслав: сталь без іржі

Ім’я його довго залишалося забутим, навіть на початку 1990-х дослідники не знали, хто ховається під псевдо Марко Боєслав. Сьогодні про М. Дяченка написано кілька монографій, знято художньо-документальний фільм про життя поета. В Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (Львів)підготовлено збірник, до якого увійшла поетична та публіцистична спадщина Михайла Дяченка, його особисті документи та унікальні фото, щоденник поета, ведений у підпіллі (1951—1952), матеріали польської поліції та радянських спецслужб, багато інших цікавих документів.

Сьогодні наша розповідь проодного із провідних діячів ОУН-УПА, референта пропаганди Карпатського краю, повстанського поета Михайла Дяченка.

Автор полум’яних віршів про боротьбу українського національно-визвольного підпілля «Борцям за волю», «Марш Чорного лісу», колядки «Сумний Святий вечір в 46-м році», а також пісні «Рости, рости, черемшино», яку вважають народною, народився 25 березня 1910 року в с. Боднарів Станіславського повіту (тепер Калуського району Івано-Франківської області) у сім’ї селян. Дворічним залишився без матері, десятирічним — без батька. Ним опікувався старший брат Микола. Він мав на молодшого брата великий вплив, першим зауважив поетичні здібності Михайла. За порадою брата Михайло вступив до української гімназії у Станіславові, де здобув грунтовну освіту, став членом «Пласту», почав серйозно займатися спортом та віршувати. 1930 року Михайло стає студентом юридичного факультету Львівського університету, де вступає до ОУН.

У цей час одна за одною виходять друком поетичні збірки «Іскри» (1936), «Юні дні» (1938), «Село» (1939), публіцистична збірка «Земля плаче» (1936).

Михайло не міг не привернути увагу польської поліції: двічі потрапляв за грати. У вересні 1939 року, перед приходом більшовиків, він утік із Станіславської тюрми і дістався Холмщини, де вчителював у с. Волоська Воля. Там восени 1941 року одружився із сільською дівчиною Марією Савчук.

Під німецькою окупацією М. Дяченко жив напівлегально, а з приходом радянських військ перейшов у підпілля. У 1944-45 рр. він працює в окружному осередку пропаганди Станіславщини, продовжує писати вірші та публіцистику, редагує журнал «До чину», засновує підпільну друкарню. До 1948 року постійно змінював криївки та бункери в лісах неподалік рідного Боднарова та сіл Майдан і Гута. На початку 1950 року разом зі своєю командою перейшов у гори на межі Станіславської та Закарпатської областей. Конспірація, вірні товариші по зброї та повстанське щастя берегли Дяченка.

Та 22 лютого 1952 року відділ МДБ, що прочісував ліс в урочищі Хубена поблизу с. Дзвиняч Станіславської області, натрапив на бункер, де разом із шістьма побратимами зимував Дяченко. На пропозицію здатися повстанці викинули із бункера кілька гранат, знищили найважливіші документи, а самі пострілялися.

Зліва Михайло Дяченко, в центрі – Ярослав Богдан, справа – Омелян Кочій. Архів СБУ

Остання зима

Наприкінці зими 1952–го компартійна «Прикарпатська правда» повідомила «радісну» новину про те, що в лісі біля села Дзвиняч знищено «ворога народу» Михайла Дяченка (бойове псевдо Гомін, літературне — Марко Боєслав). Подробиці драматичних подій 23 лютого того року та місце поховання талановитого поета й повстанського пропагандиста залишалися невідомими до 90–х років минулого століття, поки не відкрилися архіви КДБ і «не отверзлися вуста» перестрашених очевидців. Зусиллями представників родини Дяченків, передусім кандидата філологічних наук Петра Драгомирецького, багато що з таємного стало явним...

Завершувався сьомий рік збройного протистояння Української повстанської армії з відбірними військами сталінської імперії. Знекровлені тривалою підпільною боротьбою вояки УПА вже не мали єдиного центру керування (головнокомандувач Роман Шухевич загинув ще в березні 1950–го). Масовий рух опору втратив воєнну перспективу, проте невеликі розрізнені групи упівців продовжували дошкуляти «совєтам», демонструючи виняткову відданість українській ідеї. Ці патріоти не здавалися на милість ворога, аби не посоромити пам’ять загиблих товаришів і не заплямувати честь повстанця. Конспірація досягла найвищого рівня безпеки: підпільники вже користувалися не псевдо, а лише кодами, в обличчя їх знало обмежене коло осіб.

М.Дяченко (третій)

«Михайло Дяченко замість прізвища, імені та псевдо тоді мав лише особистий код «Б 333 Б–С2», про що ми довідалися із секретних архівів, — розповідає внук героя Михайло Ліщинський, котрий мешкає в Боднарові. — Після невдалої спроби прорватися на Захід він із шістьма товаришами зазимував у бункері, облаштованому в лісі під деревом, що росло на краю урвища над потічком. Найближчим населеним пунктом від схованки було село Дзвиняч, звідки підпільники отримували харчі. Їжу періодично доставляли селяни під виглядом поїздок у ліс по дрова, а на зворотному шляху для маскування клали на фіру гілля, яке тягнулося по землі і замітало сліди. Один із вояків–зимувальників за терміновим завданням пішов на зв’язок і чомусь не повернувся. У тих, хто залишився в бункері, звісно, виникли тривожні припущення щодо його подальшої долі».

М.Дяченко стоїть посередині

Повстанці не здаються

Що з ним могло статися? Можливо, потрапив у засідку й загинув під час перестрілки або, як це було найчастіше у безвиході, пустив собі кулю в скроню. Та якщо опинився в руках у чекістів, то міг не витримати сатанинських тортур і виказати місцезнаходження боївки. Не дрімали й радянські спецслужби. До пори до часу мешканцям Дзвиняча, котрі постачали в ліс продовольство, вдавалося водити червонопогонників за носа, але робити це ставало все важче й важче. Якимось чином 23 лютого енкаведисти таки знайшли ниточку, яка привела їх до криївки Дяченка–Боєслава. «Відбувся короткочасний бій, — продовжує пан Михайло. — Тоді на чатах біля бункера стояла коректор–друкарка Марта Свидрук (псевдо Марійка) родом із Надвірної. Вона першою відкрила вогонь по чужинцях. Почувши стрілянину, в підземеллі зрозуміли, що настав їхній смертний час, і почали палити секретні документи, хоча щоденник поета не згорів. Ворожа куля скосила хоробру дівчину, й «червоні» спецназівці оточили бункер. На пропозицію здатися повстанці відповіли автоматним вогнем. Коли командир облавників наказав закидати їх гранатами через вентиляційну трубу, всі п’ятеро, що перебували в криївці, застрелилися. Серед них був і 21–річний племінник Дяченка–Боєслава — Михайло Драгомирецький, котрий вступив в ОУН у 1951–му, тобто в час, коли вже згасала збройна боротьба за незалежність України».

Марія Савчук виїхала з сином на Волинь, вдруге вийшла заміж, змінивши прізвище. У 1952 році її викликали до місцевого відділку МВС і повідомили про смерть чоловіка. Син Марка Боєслава Святослав нічого не знав про батька аж до зрілого віку. Лише за часів незалежної України мати наважилася сказати синові правду...

Таємниці залишаються

Де поховано сміливців, із місцевих жителів знав лише один чоловік, котрий на схилі літ таки відкрив страшну таємницю, яку носив у собі довгих 40–х років. Наприкінці 80–х, коли Радянський Союз тріщав по всіх швах, цей заляканий чекістами свідок ще боявся говорити правду і не хотів, аби його прізвище десь згадували. За його розповіддю, тіла загиблих повстанців солдати покидали на фіру й повезли в тодішній райцентр Солотвин. Закопали їх не на цвинтарі, як годиться християнам, а на зовсім не пристосованій для поховань території, через яку невдовзі проклали дорогу.

Чоловік зрештою показав це місце. Під час ексгумації останки Дяченка–Боєслава впізнали за срібною коронкою зуба, вставленою Михайлові ще в юності. 1992 року героїв урочисто перепоховали в Солотвині. Мешканці Боднарова готуються цієї весни встановити в центрі села пам’ятник відважному земляку й талановитому поету.

З його ім’ям пов’язано ще багато невідомих сторінок героїки ОУН та УПА. Нещодавно в лісовому масиві на межі Калуського та Галицького районів ентузіасти, зокрема краєзнавець, депутат Івано–Франківської обласної ради Зіновій Бойчук та Михайло Ліщинський, відкопали бідон з архівом Михайла Дяченка. Найцікавішою тамтешньою знахідкою дослідники вважають «Збірник ідеологічно–вишкільних матеріалів» із власноручними доповненнями Марка Боєслава. Ця праця була методичним посібником для пропагандистів повстанського підпілля. Там же збереглося чимало матеріалів, для розшифрування яких потрібно залучати фахівців спецслужби. Ще один архів поета, за розповідями старожилів Боднарова, закопаний десь поблизу Замкового потоку. Знайти його поки що не вдалося.

З історії життя Михайла Дяченка

Народився 25 березня 1910 року в прикарпатському селі Боднарів. Був четвертою дитиною в сім’ї. З десятирічного віку залишився круглим сиротою.

Після закінчення Станіславської гімназії навчався на правничому факультеті Львівського університету. Боротьба за права і свободи українців до війни двічі завершувалася його ув’язненням у польських тюрмах. Був активістом багатьох українських просвітницьких та спортивно–патріотичних організацій, керував сільським товариством «Сокіл». Навіть вороги визнавали його освіченість і шляхетність. В одному з поліцейських доносів є така характеристика Михайла Дяченка: «Поважний, інтелігентний, добрий організатор, бистрого розуму, мовчазний, надзвичайно ґречний».

Член ОУН із 1930 pоку, вояк УПА з 1942–го. З осені 1944–го до дня загибелі перебував у підпіллі. За публіцистичну діяльність нагороджений повстанським Срібним Хрестом Заслуги (1948).

У 1950–му всю його родину вивезли в Сибір без права повернення на рідну землю. Нині вже немає серед живих ні дружини Михайла Дяченка Марії Савчук, ні його сина Святослава, народженого 16 вересня 1942 року.