Наталя Кобринська: перший вінок

Письменниця, видавчиня, громадська діячка, врешті-решт, зачинателька українського жіночого руху – роль Наталії Кобринської у нашій історії не втрачає своєї значимості, попри те, що з дня її народження минуло вже більше півтора століття. Вона стояла біля витоків фемінізму загалом – найпершою вникла в жіноче питання, випереджаючи навіть європейські тенденції, глибоко й досконало трактувала його, вказувала на його гідне вирішення словом і ділом.

Саме ця видатна українка створила у 1884 році першу феміністичну організацію «Товариство руських жінок», видала перший жіночий альманах «Перший вінок» у 1887-му. Словом, була першою всюди. Хоча життя її було не солодким – сучасники називали завжди усамітнену Кобринську «чорною пані»: усе життя вона носила чорний одяг і тільки на свята вдягала народний.

З ЦВІТУ НАЦІЇ

Наталя Кобринська в юності

Наталя походила зі священицького роду Озаркевичів, відомого своєю культурно-просвітницькою діяльністю. Народилася вона 8 червня 1855 року в селі Белелуя в Галичині. Її мати Теофілія також походила з давнього українського роду Окуневських.

Батько, греко-католицький священик, Іван Озаркевич був депутатом Галицького сейму і Австрійського парламенту (Райхсрату), громадським діячем, поетом, перекладачем. Дід Іван, теж священик, був ініціатором українського театрального аматорства – ставив п’єси Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, а також і свої власні. Двоюрідною сестрою Наталі була лікарка, феміністка та громадська діячка Софія Окуневська, яка після смерті матері жила в їхній родині.

Наталя була другою дитиною з п’яти. Її старший брат Володимир пізніше став священиком і культурно-громадським діячем, брат Євген – одним з найкращих лікарів Галичини, брат Лонгин – відомим адвокатом, сестра Ієроніма – вчителькою. Тож і місія Наталі в певному сенсі була визначеною.

Адже дім отця Озаркевича був осередком української культури, де панувала любов до книги та мистецтва. Його приходство навіть називали «Руськими Афінами»

Зрештою, те, що священичі доми ставали оазами культурного, національного й духовного життя, було типовим для Галичини, на відміну від попівського середовища частини України, що перебувала під московією.

Освіту Наталя здобувала вдома – спершу мала вчительку, далі навчалася безпосередньо у батька. Окрім рідної мови, вивчала польську, російську, німецьку, французьку. Гарно малювала й грала на фортепіано.

Змалку вона обожнювала читати, а бібліотека у Озаркевичів була знатна. Власне, саме любов до читання багато в чому й сформувала її – проштудіювавши твори провідних філософів, економістів та ідеологів того часу, Наталя натрапила й на тему боротьби за права жінок. І, читаючи християнську літературу, вже помічала суперечності й не розуміла, чому жінка має коритися чоловікові.

НЕДОВГЕ ЩАСТЯ

Будинок Наталії Кобринської, в якому вона проводила роботу серед жінок

1874 року 19-річна закохана Наталя вийшла заміж за теолога Теофіла Кобринського. Її обранець був досконалий – шляхетний чоловік з ніжною душею, чудовий співак та композитор, що цікавився етнографією, записував народні пісні, колядки та перекази. А також заснував у Снятині міську читальню і хор.

Ґрунтовно освічений, він усіляко сприяв інтелектуальному зростанню й молодої дружини. Й цілковито прийняв її умови – не надто переобтяжуватися хатньою роботою, не робити культу з родинних обов’язків, не народжувати дітей, а натомість присвятити себе служінню своєму народові.

Таке служіння Наталя вбачала зокрема й у боротьбі за жіночі права. У цьому чоловік теж її підтримував.

Загалом у особі чоловіка Наталя мала щирого друга, однодумця й соратника, який аж ніяк не боронив їй мріяти про «реформу жіночого ґаздівства»

Теофіл не помічав іронічних, а часом і в’їдливо-зневажливих коментарів з боку тодішньої «еліти». Він, як і Наталя, був переконаний, що «в Галичині добрих ґаздинь багато, а тружениць духу мало».

Це мало б бути довге, щасливе і плідне життя на благо людей. Однак сталося зовсім інакше. Подружня ідилія тривала лише кілька років: у 1882-му Теофіл Кобринський несподівано помер, а Наталя у 27 років стала вдовою.

У день поховання вона відрізала свої довгі коси й поклала коханому в домовину – на знак вічної вірності. А потім полишила Снятин і повернулася до батьківського дому. Не було меж її тузі й відчаю, без коханого життя здавалося геть порожнім…

РЯТІВНЕ ПОКЛИКАННЯ

Аби донька не занедужала з туги, батько відвіз її до Відня – вдихнути вільного європейського духу. Тут Наталя увійшла до товариства українських студентів «Січ», познайомилася з публіцистом, літературознавцем та громадським діячем Остапом Терлецьким, який істотно вплинув на її подальший шлях.

Саме він, оцінивши майстерність та емоційність усних оповідей Наталі, умовив її взятися за перо. І у 1883-му Кобринська пише перше своє оповідання «Пані Шумінська», перейменоване згодом на «Дух часу» – про роздуми багатодітної матері, діти якої не слідують традиціям і звичаям, а обирають власні життєві шляхи.

Оповідання отримало загальне схвалення віденського товариства українців, й успіх надихнув Наталю писати далі.

У 1884 році виходить її повість «Задля кусника хліба», головна думка якої – жінка сама має дбати про своє місце в суспільстві, а не бути утриманкою чоловіка. Сміливо як для ХІХ століття!

Наталя остаточно вирішила: її життєва мета – реалізувати ідеї фемінізму через літературні твори. Починання Кобринської привітав Іван Франко: «Чи знаєте Ви, що се Ви написали таку штуку, котрій рівної вся наша література галицька досі не видала?»

Провідною темою творчості Наталі стало становище жінок у суспільстві та шляхи його покращення. Причому йшлося на лише про побут, а й почуття власної гідності. Своїми поглядами Кобринська випереджала навіть тенденції тогочасної Європи – звільнення українки від усталеної жіночої ролі, здобуття нею власного голосу і власних громадянських прав, зокрема на здобуття вищої освіти. Згодом Кобринська доведе, що здатна не лише озвучувати ідеї, а й реалізовувати їх.

ЖІНОЧЕ ТОВАРИСТВО

Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Осип Маковей

Наталя досконало розуміла потребу економічного, політичного, побутового розкріпачення жіноцтва. Розуміла також: щоб досягти цієї мети, треба піднести жінку до розуміння своєї цінності, вказати, як стати корисною для суспільства. На її думку, це можна було зробити, лише об’єднавши жінок і згуртувавши їх навколо прогресивних європейських ідей.

Для цього за її ініціативою й було створено «Товариство руських жінок», перші загальні збори якого пройшли 8 грудня 1884 року у Станіславі (Івано-Франківську). Власне, цей день і вважається початком українського жіночого руху. Адже ці перші жіночі збори були тріумфом нових ідей, що захопили уми й серця жіноцтва.

На з’їзді було проголошено ідею соборності України й праці для народу, особливо для піднесення культурного рівня сільського жіноцтва

Письменниця Олена Кисілевська так згадувала цю подію: «Гаряча промова Наталі Кобринської зачарувала присутніх. Особливо для молодших душ, спраглих небуденства й нових доріг, вона була «п’янким нектаром».

У цілому ж Кобринська формулювала завдання «Товариства» так: «Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо вона була всебічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків».

Саме таку літературу творила й сама Наталя, наголошуючи: «Я через літературу дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві, тож хотіла і других повести за собою». А ще вела інтенсивне листування з громадськими діячами та письменниками: Іваном Франком, Михайлом Павликом, Іваном Нечуєм-Левицьким.

ПЕРШИЙ ВІНОК

Першодрук жіночого альманаху “Перший вінок”

За три роки сталася ще одна знакова подія – Наталя Кобринська разом з Оленою Пчілкою за підтримки Івана Франка видали жіночий альманах «Перший вінок». Надрукували його завдяки приватним пожертвам та власним коштам Олени Пчілки.

Альманах побачив світ у Львові у червні 1887 року, і на його 464 сторінках були розміщені прозові, поетичні та публіцистичні твори (49 загалом) 17 жінок-письменниць, серед яких були Олена Пчілка, Леся Українка, Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Уляна Кравченко, Анна Павлик, Михайлина Рошкевич, Софія Окуневська, Ольга Франко, Людмила Старицька, Олена Грицай, Клементина Попович, Олеся Бажанська та інші.

Письменниці були з усіх теренів України, адже Кобринська палко вітала культурне єднання західноукраїнських земель з наддніпрянською Україною

Також на сторінках альманаху Наталя Кобринська опублікувала програмні для фемінізму статті: «Про рух жіночий в новійших часах», «Руське жіноцтво в Галичині в наших часах», «Замужня жінка середньої верстви», «Про первісну ціль Товариства руських жінок в Станіславові». Загалом це була антологія жіночої творчості, зібрана, упорядкована й видана жінками. «Перший вінок» також заклав основи розвитку жіночих часописів – ті, що видавались пізніше, мали його як орієнтир.

Праця була зроблена титанічна, але упорядниці, на жаль, доброго слова майже не почули. Численні критики, зазвичай, чоловіки та члени різних культурних товариств, в антології, з одного боку, побачили більше політики, ніж літератури, з іншого, відчули приховану загрозу своєму пануванню.

ПЛІДНА ПРАЦЯ Й ТРОХИ МРІЙ

Учасники з’їзду українських письменників з нагоди виходу в світ «Енеїди» Івана Котляревського. Наталя Кобринська третя зліва у першому ряді

І все-таки це була подія – альманах «Перший вінок» засвідчив початок нової епохи в Україні, становлення національно свідомого жіночого голосу. Сама Кобринська його історичну вартість вбачала у тому, що «інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські».

Саме зі сторінок альманаху прозвучала смілива й майже безпрецедентна на той час ідея жіночої університетської освіти. Кобринська закликала письменниць допомогти зібрати підписи під петицією до австрійського уряду з вимогою допустити жінок до вищої школи, а також того, щоб до Галицького сейму було внесено ряд вимог і пропозицій на захист прав селян.

У 1893-1896 роках Наталя продовжила займатися видавничою справою. Її видавництво «Жіноча справа» випустило у світ три книги альманаху «Наша доля»

У цих книгах було надруковано літературні твори жінок, статті про жіночий рух, звернення до уряду про дозвіл жінкам навчатися в університетах, про організацію дитячих захоронок (садочків), особливо по селах. Загалом проєкт мав грандіозну мету – об’єднати на ґрунті національної свідомості та боротьби за свої права не лише галичанок, а й жінок із усієї України. Цей важливий для того часу факт був високо оцінений Лесею Українкою та Іваном Франком.

Також у серпні 1899 року Наталя здійснила свою давню мрію – побувала «у Великій Україні». Разом з подругою Ольгою Кобилянською вона відвідала Київ, де зустріла багато кого: Михайла Старицького, Івана Нечуй-Левицького, Миколу Коцюбинського, Бориса Грінченка.

ДИСКУСІЯ З ЦЕТКІН

Долучалася Наталя Кобринська і до загальноєвропейських дискусій на тему фемінізму, зокрема з Кларою Цеткін. Тією самою, що усім відома як ініціаторка заснування «інтернаціонального свята жінки» – 8 березня.

Як і решта соціалісток Європи, Цеткін запевняла, що не слід відокремлювати жіноче питання, бо воно не є окремим: другорядна роль жінки в суспільстві є лише віддзеркаленням капіталістичної системи. Мовляв, варто змінити систему, й автоматично зміниться становище жінки в суспільстві.

Кобринська сміливо полемізувала: ні, все зовсім не так. Соціалізм у жодному разі не вирішить жіночого питання, навпаки, поглибить проблему. Ключ – в іншому.

Жіноче питання може вирішитися позитивно тільки через національне самоусвідомлення та ґрунтовну освіту: вільна жінка – передусім свідома жінка

Читайте також:Олена Кисілевська: невтомне серце

Кобринська наполягала, що другорядна роль жінок і особливо подвійний визиск їх (робота в хаті й поза хатою) триватиме й тоді, коли буде повний соціалізм. Жінка зможе вирватися з патріархального рабства лише тоді, коли матиме економічну незалежність, можливість реалізуватися в освіті й науці, буде усвідомлювати себе самостійною одиницею, а не додатком до чоловіка.

Життя показало, що Клара Цеткін помилялася, а Наталя Кобринська таки ж мала цілковиту рацію. В срср, омріяній оазі соціалізму, жінка була пригноблена, як ніде й ніколи: в жодному суспільстві не було таких спрацьованих, втомлених та невдоволених життям представниць «прекрасної статі», як у радянському.

ЧАСИ ЛИХОЛІТТЯ

Наталя Кобринська у зрілому віці

Шукаючи кращих умов для популяризації феміністичних ідей, Кобринська переїжджає до Львова. Тут вона сподівається знайти нових однодумниць, мати можливість видавати більше книжок. На жаль, цього не сталося – львів’янки виявилися не готовими й духовно незрілими до ідей жіночого руху.

Розчарована, Кобринська повертається до Болехова і відновлює роботу свого видавництва. Вона планує новий великий проєкт, а саме – видати твори як українських авторів, так і переклади зарубіжних, в яких би йшлося про жінок, кожна з яких виконала якусь визначну місію у своєму житті. Тим вона сподівалася заохотити жінок вийти за поріг своєї хати й активно включитися в освітню, соціально-громадську, культурну й політичну працю для блага власного народу. На жаль, Перша світова війна завадила реалізації цих планів.

Війна безпосередньо торкнулася Наталії – у 1915 pоці її заарештували й звинуватили в шпигунстві

Підставою для звинувачень стало те, що в її домі часто гостювали січові стрільці. Кобринська врятувалася дивом: якби не зусилля адвоката (й письменника) Андрія Чайковського, вона б могла опинитися в одному з концтаборів.

Останні роки життя Кобринська майже не писала. Розчарування, самотність, постійна тривога віднімали геть усі сили. У 1918 pоці вона підготувала збірку «Воєнні новели», сповнену болю через долю українського народу, розділеного кордонами, втягненого у війни за чужі інтереси… Це бyла її лебедина пісня.

ЖИВА ПАМ’ЯТЬ

Зима 1920 року вдалася сніжною й морозною. Повертаючись зі Львова до Болехова, Наталя змерзла і в дорозі заразилася тифом. Вражаюче прикрою була її смерть: тяжка хвороба, самотність, люті січневі морози й заметілі, через які до неї по кілька днів ніхто не заходив. Тому й конкретно день смерті невідомий.

Її знайшли мертвою 22 січня, тому й записали цю дату. Велике життя закінчилося так сумно… За труною в день поховання майже ніхто не йшов – було настільки холодно. Будинок спалили через загрозу інфекції. Що саме там згоріло, ніхто не знає. Рукописи, документи, листи?..

Але згоріло не все. Ольга Кобилянська присвятила Наталі Кобринській один із найкращих своїх творів – повість «Людина». Українські письменники Галичини видали збірку творів, присвячених її пам’яті – «Першому українському борцеві за права жінки». А на її могилі зробили напис, як вона заповідала «Мені вже серце не болить» (як боліло за долю українського жіноцтва досі).

Згодом на місці хати Наталії у Болехові встановили пам’ятний знак. У 2005 році там відкрили її музей

Але головне, що українки не підвели й таки рушили тим шляхом, що першою прокладала Кобринська – шляхом вільної свідомої жінки. Спершу Ольга Кобилянська, потім Софія Русова, а потім багато хто, усіх імен і не згадаєш. Тож все було недаремно.

Могила

«Наталія Кобринська в розумінні «жіночого питання» та у висоті жіночого ідеалу перевищувала сучасних їй європейських емансипаторок, – наголошував письменник-дисидент Іван Дзюба. – Здавалося б, парадокс: глуха провінція попереду світових політичних і культурних центрів. Але, по-перше, не така вже й глуха провінція: зв’язок з Віднем, вплив німецької філософії, знайомство з французькою і норвезькою літературами. По-друге, більший гніт може породжувати більший спротив і вищі поривання».

Вікторія ШАПАРЕНКО

Колаж Василя ГЕРЕЯ

Розміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання

на "На скрижалях" заборонено.

Читайте нас на

https://www.facebook.com/naskryzhalyah