Борис Грінченко: вартовий нації

Борис Грінченко – український письменник, педагог, етнограф, історик, видатний громадсько-культурний діяч. Автор першого словника української мови та низки фундаментальних етнографічних та педагогічних праць, укладач підручників.

Окрім того, відстоював поширення української мови в школах та у вишах. Організатор й очільник “Просвіти”. Найвлучніше сказав про нього український письменник Микола Чернявський: “Більше працював, ніж жив” .

Батьківський будинок

Борис Дмитрович народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр, що на Харківщині. Родина походила зі збіднілих дворян. Змалечку хлопчик тягнувся до знань, читав усе, що потрапляло на очі, тому й інтереси були різнобічні. Враження від прочитаних книжок згодом перелилися у власні твори.

У 1874 році Грінченко вступив до реальної школи в Харкові. Саме сформувалася суспільно-політична позиція юнака. А оскільки Харків тобі був одним із центральних міст антицаристської діяльності народників, то й настрої хлопця тяжіли революційними подвигами.

Водночас, Шевченковий “Кобзар” надихнув Бориса на збирання та укладання народного фольклору – записував легенди, казки, пісні тощо. Окрім того, надихався творами Вальтера Скотта, Джорджа Байрона, Віктора Гюго, Олександра Пушкіна, Миколи Некрасова. Ці майстри пера сприяли формуванню свободолюбного характеру майбутнього письменника.

Зблизившись із народницькими гуртками, Грінченко неодноразово виступав із революційними закликами. Невдовзі, 29 грудня 1879 року, 16-річного хлопця заґратували й кинули в холодну. А все через те, що він читав та розповсюджував заборонену літературу. Внаслідок цього Бориса позбавили права здобувати вищу освіту. Окрім того, хлопця на цілий рік відправили на заслання до батьківського дому, без права повертатися в місто.

По закінченню заслання, Борис повернувся до Харкова. Скрутне матеріяльне становище змушувало хлопця братися за будь-яку роботу. Спочатку займався репетиторством, згодом, навчившись шити взуття, заробляв гріш і на цьому. Обмежуючи себе майже в усьому, Грінченко відкладав копійку, щоби купити книжок.

Наполегливість у навчанні та самоосвіта дозволили Грінченку скласти іспит й отримати звання народного вчителя при Харківському університеті. Відтоді розпочалася його педагогічна діяльність, яка тривала 12 років, аж до 1893-го.

На літніх курсах для вчителів Борис познайомився з молодою викладачкою Марією. Ця зустріч стала визначною в житті письменника. Вони могли розмовляти до ранку, спільні інтереси поєднували пару, листування ще більше зблизило молодих людей і в 1884-му вони побралися. Маша стала для Грінченка не тільки дружиною, а й вірною подругою, помічницею та соратницею.

Борис та Марія Грінченки

За три роки подружжя переїхало до Катеринославської губернії в село Олексіївка (нині Луганська область). Там відома освітниця та громадська діячка Христина Алчевська відкрила власну школу й саме шукала вчителів для неї. За порадою друзів, вона запросила Бориса Дмитровича до свого освітнього закладу. Він разом із Марією повністю присвятив себе педагогіці. Завдяки старанням Алчевської та Грінченкам школа перетворилася на найкращу в окрузі.

Борис, Марія та Анастасія Грінченки

У 1884 році Грінченко переїхав до Чернігівської губернії. Там він працював у земстві. На кошти меценатів започаткував видавництво книжок українською мовою. Але за приналежність до антиурядового гуртка Бориса звільнили з посади. Лише згодом, за протекцією друзів, письменник зміг влаштуватися до Чернігівського музею українських старожитностей Василя Тарновського.

Разом із дружиною Борис цілими днями впорядковував безцінні експонати музею й у 1900 році уклав “Каталог музея украинских древностей”.

Водночас, Грінченко чимало уваги приділяє видавництву. За його сприяння було видано понад 50 книжок накладом 200 тисяч примірників. Для того часу – неймовірна кількість, адже видавати українську літературу суворо заборонено (діють Валуєвський циркуляр та Емський указ). Тоді ж Борис готує до видання тритомник українського фольклору.

У 1902 році родина Грінченків переїжджає до Києва, Борисові запропонували долучитися до укладання словника української мови. Незважаючи на те, що словник був частково зібраний, тягар відповідальності та підготовка до видання повністю лягли на плечі письменника та його дружини. Плідна праця увінчалася успіхом – “Словарь української мови” вийшов у світ у 1907-1909 роках у чотирьох томах.

Окрім словника, Грінченко був активним громадським діячем. У 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси та товариства “Просвіта”.

Усе наче налагодилося в родині. Але невдовзі, темна смуга пролягла над Грінченками. Навчаючись у Львові, донька Анастасія захопилася ідеями революції. Переховувала й розповсюджувала підпільні агітки, незабаром стала активісткою соціал-демократичного робітничого руху. Разом із нареченим, зі зброєю в руках виступала в перші роки революції. Але це спровокувало арешти, а сирі каземати – туберкульоз. Чимало Борис доклав зусиль, щоб витягти Анастасію з тюрми за станом здоров’я. Та в 1906 році сухоти забрали життя доньки. Слідом за нею помер її маленький син – єдиний онук Бориса Дмитровича.

Донька – Анастасія

Нервові потрясіння спровокували хвороби й у самого Грінченка. Почав прогресувати туберкульоз (пам’ять від в’язниці в молоді роки). Разом із дружиною восени 1909 року виїхали до італійського містечка Оспедалетті. Це був останній земний прихисток письменника. 6 травня 1910 року Борис Дмитрович помер. Його тіло відправили до Києва й 9 травня він упокоївся на Байковому цвинтарі.

Під час похорону

Борис Грінченко був серед небагатьох подвижників відродження української культури, і, ширше, будівництва національної ідеї, формування національної свідомості.

Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерти!
Не хваліться, що живе ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава.
Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Нас на світ рабами.
Не пишайтеся ж у співах
Ви козацьким родом:
Ви раби, хоча й пани ви
Над своїм народом.
Україна вам не мати,
Є вам инша пані,
Зрадних прадідів нікчемних
Правнуки погані!
Тільки той достойний щастя,
Хто боровсь за його,
Ви ж давно покірні слуги
Ледарства гидкого.
Ви ж давно не люди – трупи
Без життя і сили,
Ваше місце – кладовище,
Яма та могили.
Як живі покинуть мертвих,
Щоб з живими стати,
"Ще не вмерла Україна"
Будемо співати.
Як живі покинуть мертвих,
Прийде та година,
Що ділами, не словами
Оживе Вкраїна.