Ольга Кобилянська: гостина у Саджавці

    Ольга Кобилянська тричі побувала в Саджавці, що в двох десятках кілометрів від Коломиї. Ці гостини в мальовничому селі, омитому хвилями грайливого Пруту, опоясаного скелястим хребтом  Діла, мають давню історію дружби між двома  великими родинами.

    Перед початком цієї історії варто повернутися в роки дитинства Ольги Кобилянської, які залишили глибокий слід на становленні життєвого шляху письменниці.

У 1868 році Кобилянські з Гура-Гумори переїхали до Сучави. Там заприятелювали з родиною Миколи Устияновича (священика, відомого українського письменника, автора слів пісні «Верховино, світку ти наш», яка ще за його життя стала народною).

Помітивши мрійливу вдачу Ольги, своєрідність її мислення й поведінки, М. Устиянович увів дівчинку у світ українських і чеських казок, які западали в дитячу душу, будили фантазію. Під впливом цих казок вона згодом почала створювати різні «фантастичні оповідання на власну руку», котрі озвучувала в дитячому товаристві. Давніми, найщирішими її подругами стали доньки поета – Ольга та Марія Устиянович.

Ольга Кобилянська з Марією та Ольгою Устиянович

    Між будинками Кобилянських і Устияновичів по Цісарській дорозі була відстань, може, трішечки більша за кілометр, її залюбки долали й О. Кобилянська, і її сестра Євгенія, і старші брати. Ходили, звісно, в гості і родинами одні до одних. Кобилянські, зрештою, були парафіянами церкви Святого Воскресіння, а настоятелем у ній був до 1885 року саме М. Устиянович. 

Микола Устиянович

    На міському концерті з нагоди  ювілею Миколи. Устияновича, старша сестра Ольги Кобилянської - Євгенія акомпанувала до окремих пісень, разом з Марією Устиянович, грала у чотири руки.

В травні 1883 року Марія Устиянович виходить заміж за майбутнього багаторічного пароха Саджавки - Сидора Бобикевича. Новостворена родина Бобикевичів пронесе через усе своє життя дружбу з Ольгою Юліанівною.

У своїх спогадах Марія Бобикевич так описує зародження їхньої дружби: “Мої зносини з Ольгою датуються від наймолодших літ, цебто від 1873 року, коли то мій отець перенісся в Сучаву і там познайомився з родичами Ольги. Ми жили в дуже приятельських щирих зносинах. Я  товаришувала з старшою сестрою Ольги Генею, а вона з моєю молодшою сестрою Олею.

Отець мій небавом завважав, що Ольга незвичайна дитина. Не раз казав до її родичів: ”Що то ваша дівчинка така тиха, серйозна, не бавиться так, як другі діти, а ті сумовиті оченята ніби в душу зазирають. Одним словом, вона чимсь-то притягує до себе. Незвичайна дитина”.

На це отець Ольги:”Ех, що там дівчина…В мене хлопці! Ось що…”  Всю гордість та увагу покладав на старших талановитих синів й старшу гарну дочку. Вона прегарно грала на фортеп’яні,- на ті часи рідкість між нашими.

Мама Ольги була теплим сонечком в їх хаті. Добряча душенька,лагідна,спокійна. Всі ті прегарні прикмети переймила наша Ольга. Я її малу, як свою, любила.

Вийшовши заміж, я довший час не зустрічалася з Ольгою. Перебуваючи в Галичині, а як знову вернула на Буковину, відвідала Ольгу в Чернівцях, коли то вже вона стала письменницею. Немало здивувало мене, що вона всім займалася дома, попри її письменницьку працю. То щось порається в хаті, то знову біжить у кухню, там щось зробить. То всякі інтереси притикають сюди, туди, а все до неї. От в таких обставинах писати, це велич духа неабияка, коли ще зачислити всі ті фамілійні нещастя, які навіщали її душеньку ніжну: смерть молодшого брата, довга недуга отця і її предоброї мати. Потім полон  в неволі братів, смерть одинокої сестри і багато-багато інших дуже тяжких прикростей ранили її прегарне серце, але не зламали її великого сильного духа, її високої інтелігенції”.

Подружжя Бобикевичів

Сидір Бобикевич був призначений парохом Саджавки в 1905 році. Сюди й переїхав у просторий мурований парохіальний будинок  в наймальовничішій місцині Саджавки, на березі річки Прут.

Марія Бобикевич – донька письменника Миколи Устияновича, сестра художника Корнила Устинова, дружина о. Сидора Бобикевича. В 1905-1914 рр. часто виступала з дочкою Клавдією на сцені делятинської «Бесіди». В 1920-1930 роках, будучи довголітньою головою товариства  «Союзу українок» активно допомагала саджовецькому  жіноцтву.

 Марія Бобихевич, успадкувала по своєму батькові великий талант писати вірші, не менш чуттєві, плавні й патріотичні ніж його, що їх друкували видання «Жіноча доля» в Коломиї. Писала віршовані лібретта до опереток та опер, а також їй належить  драма «Гонта».

Привітання Кобилянській від Марії Бобикевич у часописі "Жіноча доля"

    Клавдія Бобикевич так згадувала відносини з Ольгою Кобилянською: “Дружба численної родини Кобилянських з іще численнішою Устиянович зав’язалася ще за часів мого діда, Миколо Устияновича, пароха Сучави. Члени цих родин уважали себе спорідненими спільною минулістю від шкільної лавки, а головно чуттям душ, і цей зв’язок не могли ослабити ні довгі літа,ні змінні обставини.

Керуючись цією дружбою, Ольга Кобилянська любила заїжджати до моїх родичів, наче до своєї рідні. Відвідувала їх, як ще жили у Вижниці, а коли в 1905р. ми переїхали в Галичину, у село Саджавку, Надвірнянського повіту, писателька, й там гостила у нас.”

Ольга Кобилянська у Саджавці

Отож, для Ольги Кобилянської родина  Бобикевичів була дуже близькою і рідною, бо знаходила з нею спільні ідеї і думки. Тому часто приїздила до них, щоб з ними побачитись і відкрити своє серце, переповнене різними болями.

Ось, як про такі зустрічі згадує донька Бобикевичів Марта : «З моїми батьками вона обмінювалася своїми творчими задумами, своїми літературними успіхами і невдачами, а теж і розчаруваннями. У довгих розмовах, що охоплювали близькі їм теми, чітко виявлялась згідливість думок і поглядів та почувань тієї трійці (Ольги Кобилянської, Сидора та Марії Бобикевич- прим.автора). Серед обговорення різних громадських питань проминала не раз і північ, але розмовам не було кінця. Обмін думками, переживаннями, згадками не вичерпувався за один вечір, бо за час їхньої розлуки назбиралось усього досить багато.

Темою розмов трійці (батьків і Ольги Кобилянської) була й широка переписка Ольги Кобилянської з Іваном Франком, Лесею Українкою, Осипом Маковеєм, Наталею Кобринською та іншими літератами. Мої батьки цікавилися усім, що стосувалося до духової ділянки й уважно слухали кожне слово визначної письменниці.

Тому й не дивно, що за один вечір не можна було вичерпати всіх цікавих тем, завваг і плянів, хоч дуже часто розмови продовжувалися  далеко поза північ. Із жалем усі розходилися спати, бо знали, що не вичерпали всіх тем.

- «Ще треті півні не співали, ніхто ніде не гомонів», - лунав батьків тенор на прощання (надобраніч) всьому домові. Мама відпроваджувала свою любу приятельку до її кімнати на спочинок і гасила нафтові лямпи .”

В подорожі до Саджавки Ольгу Кобилянську супроводжувала і сестра Марії Бобикевич, Ольга Устиянович, давня подруга письменниці. Така гостина для родини пароха, як якесь родинне свято, яке як казала Клавдія, робило на неї враження “пира душі”.

Письменниця приїжджала в Саджавку тричі – в 1918,1927 та 1929рр., гостювала тут по декілька днів. Її приїзду з хвилюванням чекала і лагодилась вся родина. З Чернівців до Коломиї Ольга Кобилянська їхала потягом. З Коломиї до Саджавки - кіньми, яких посилав о.Бобикевич.

Коломия.Зустріч на вокзалі

Далеко від гамірного світу Бобикевичі, Ольга Кобилянська, Марія Устиянович, жили життям поезії, мрій, ділилися своїми  думками, намірами, враженнями. Точилися щирі душевні розмови, спливали сивочолі спогади минулих літ, линули задушевні пісні.

У центрі О.Кисілевська та О.Кобилянська

    Марія Бобикевич описувала Ольгу  Кобилянську, як високу, струнку й гнучку, завжди чепурно прибрану, панну. “Темне волосся, обличчя подовгасте й приманливе. Очі карі, розумні, обдаровували кожного ясним промінням” –такою вона залишилася у її пам’яті.  Ольга Кобилянська була рухливою, завжди охочою до прогулянок, і дуже веселою в товаристві. Бобикевичі часто їздили з нею далеко в гори, вела туди доріжка понад беріг річки аж під самі дикі й загадкові скали, берди і провалля. Про їх минуле, про їх таємниці – вічно шептали білі берізки, шуміли високі ялиці, що своїми вершками сягали неба. Туди, в гори, кликала, манила й притягала темна синява загадкових лісів, у яких дзюрчали бистрі, хрустальні потічки та поважно награвав свою величну мелодію шумливий Прут.  Вода струмків спливала по камінцях у долину річища, а з нею й шепотіння та плюскіт її відвічних мелодій. Нерукотворна природа чарувала своєю незрівнянною  красою, а запах  ялиць п'янив до безтями.

    Слід відзначити, що отець Бобикевич був високоінтелектуальною особистістю і являв собою новий тип освіченого і шляхетного духівника, з яким Кобилянській було про що поговорити.

Він швидко вславився своїми красномовством та чудовим тенором на цілу округу. Теологію Бобикевич закінчив у Відні, знав латинську, грецьку, старослов'янську і єврейську мови. Крім цього, вивчив ще французьку, німецьку та італійську, отже знав 8 мов, якими вільно розмовляв. Він часто зачитувався у творах грецьких філософів, німецьких і французьких класиків-енциклопедистів їхні високоідейні твори він перекладав на українську мову, щоб збагатити ними рідну культурну скарбницю. Приймав активну роль в громадському і просвітянському житті села та околиць.

Саме він став тим духовно-культурним осередком Саджави, куди з’їждалися відомі люди. Тут гостював Петро Франко, Олена Кисілевська, Юрій Шкрумеляк, переховувався з родиною і хрестив свою донечку генерал Юрій Тютюнник. Отець  Бобикевич розумів роль освіти і просвітництва. На це ніколи не жалів ні часу ні коштів. Заохочував здібну молодь до театральних гуртків, церковного хору, організовував товариства. Дбав про спорудження нової читальні,  керував будівництвом нового храму, сприяв духовному розвитку громади.

    Про гостину Ольги Кобилянської в Саджавці згадує Клавдія Бобикевич:”Ольга Кобилянська любила нашу стару простору хату. З вікон своєї кімнати мала вид на наше тихе село, окружене лісами, заросле садами, а, отворивши двері, мали вид на срібний Прут. Якого сильний шум то зближався то віддалявся. Звичайно зараз зранку писателька бралася до писання, кажучи, що тоді думки укладалися найкраще. Виносилося стіл у город під вишні, і там серед природи вона бралася за перо…

 Над головою шуміло листя вишень, наче розказуючи казки-дива з країни тайн, у такт шелестіла  травиця. Там мережились думки, а перо бігало по білім папери, залишаючи за собою дивні кривульки, виповнюючи аркуш за аркушем”.

За такою атмосферною красою Ольга Кобилянська невимовно тужила в далеких Чернівцях і їй було дуже тяжко вертатись додому. Ольга Кобилянська в домі Бобикевичів із приємністю оглядала картини брата Марії Бобикевич, Корнила Устияновича, славного маляра-академіка.

Письменниця О. Кобилянська завжди підкреслювала, що ніколи не почувала себе такою енергійною і духово зрівноваженою, як після гостини в Бобикевичів, що були їй дуже близькі, тому особливо цінила їїхню щиру приязнь.

Донька Бобикевичів – Марта, так згадувала про ці стосунки: «Мої батьки знали, як підбадьорити її до дальшої боротьби з усіма труднощами життя, а особливо заохочували її іти тернистим шляхом українських літераторів. Вони знали всі її буденні турботи, хатні крамоли, сумніви серця і все це старались розвіяти, як полову на полі.

Доцільними розмовами і прикладами заохочували її до дальшої літературної творчости. Доказували їй, що вона своїм рідкісним талантом має світлий обов'язок служити рідному народові, збагачувати його культурну скарбницю своїми творами і піднести її на високий рівень інших європейських народів.»

Помешкання Бобикевичів замість багатства і пишноти, були прикрашені цінними родинними портретами, що надавало кімнатам вищої, духової атмосфери. Воно було неначе малим джерелом культури із його цінними книжками, нотами, музичними інструментами, яке вабило сюди багатьох відомих людей. Розкішні квіти барвисто розвивалися  по вікнах, вабили очі любителів краси.

Серед багатьох квітів були оксамитові глоскінії, високі червоно-білі фуксії, чаруючі вогняні гібіскуси й різноманітні пахучі мімози. Всі ті квіти творили барвисті веселки, що переливалися на вікнах, і свідчили про велике знання людини, яка ними займалася ...

День для письменниці в Саджавці розпочинався раненько. Снідання складалося з кави, яйця на рідко, маленької булочки з маслом та свіжим медом.

При сніданні Ольга Юліанівна вислуховувала всякі господарські клопоти, допомагала скласти меню на обід, не обходилось без її кулінарних  порад. Для Марії Бобикевич такі турботи мали особливе значення, бо традиційну гостинність вона винесла ще із скромної батьківської хати - священика Миколи Устияновича

На порозі

    Після обіду письменниця переглядала часописи, журнали,  інколи робила триваліші прогулянки. Знаючи всі стежки і дороги, Клавдія часто вела її густими лугами до грайливого Прута. Там, опершись на плече Клавдії, та вдивлялася в грайливі хвилі та  запінені води, запевняла, що вони тягнуть і манять її до себе. Часто дорога вела у поле, де відкривався чудовий вигляд на делятинські гори, що синіли ярусами в далині. Письменниці подобалися ці краєвиди, мистецьким поглядом вдивлялася  вдалечінь, і хто може описати , що відчувала вразлива, ніжна душа Ольги Кобилянської?

Вигляд на Прут

«-Знаєш, Малю, я опишу  колись Саджавку, так подобалася мені!» – говорила нераз письменниця Марії Бобикевич.

Улюбленим її  місцем був невеличкий квітник, що оточував хату. Проходжалася його білими стежками, ставала над грядками, засадженими барвистими квітами, вдивлялася у них пильно. То знову сідала на березову лавочку під грушею, закутана, заглиблена в свої думки…

Вид на село (фото Юрія Іваночка)

Якщо були працівники  в городі, Ольга Кобилянська радо з ними розмовляла. 

Дні зазвичай були схожими. Змінювалися хіба поодинокі гості, відвідувачі. Та з кожним Ольга Кобилянська радо розмовляла. Тихенька, сромна, вся в чорному одязі, ввічлива, ніколи не нарікала на свою неміч, бажала лише почуватися  настільки сильною, щоб могла працювати, а “праці ще багато переді мною”, бувало казала.

Клавдія Бобикевич (Сора)

Клавдія була в захопленні від письменниці, а та в свою чергу нагадувала їй, коли вона ще була малою дитиною і  співала їй пісні зі свого репертуару. Вибирала, які хотіла, але найулюбленішою була завжди “Ходить сорока коло потока”. Сміялася всією душею, розповідаючи, як та пискливим  тоненьким, дитячим голосочком витягувала високі тони “Ой вийди, рибонько, та вийди, серденько, тай вийди!”

Марія Бобикевич з донькою Клавдією та Ольгою Устиянович

Коли підросла, то вже співала інші пісні, часом досить важкі, німецькі,російські, особливо циганські романси.

Одного разу , як згадує Клавдія: “Застала мене Ольга Кобилянська, як я репетирувала пісню  “Still, wie die Nacht” Карла Бима. Ця пісня їй так подобалася, що я мусила її щоднини відтак співати.

-          Стільки чуття й глибини в словах, у мелодії! Заєш доцю, я її ужию в одній з моїх повістей! – сказала мені письменниця… І справді,  помістила її в “Апостол черні”.

За роботою

А от до написання своїх согадів  все не могла наважитись і казала: “ніяк не можу до того взятися. Якось не знаходжу того інтересного, що розказати. Що було б варте опису, то родина Устіяновичів. Сам отець Николай, це щось так містатичне, шляхетне, що годі собі уявити. Але це краще зробить його власна донька, пані Марія Бобикевич, що також дещо пише, й внука його, письменниця Дуня Бобикевич — Сора. Це вони повинні подбати, щоб передати дальшій памяті правдивий образ тої гарної людини й поета".

Та все ж образ “тої гарної людини”  Ольга Кобилянська втілила в образі героя “Апостола черні”. Цілком ймовірно, що отець Микола Устиянович, парох Саджавки Сидір Бобикевич  та парох Молодятина Костянтин Балицький, стали прототипами одног з героїв “Апостола черні” – отця  Івана Захарія.

Ольга Кобилянська у Молодятині

Кагорту таких священиків - патріотів, ідеальних пастирів людських душ, і представляє герой роману О.Кобилянської – отець Захарій, простий і скромний “апостол черні” який щедро розсіває християнські ідеї, запалює  оточуючих задумами духовного, ідейного піднесення. Ольга Кобилянська змальовує його з симпатією і теплотою. Багатству опису цього образу сприяли і спільні теплі літні вечори у родині Бобикевичів у Саджавці.

Під шум Пруту, що блищав у світлі місяця, теплими літніми вечорами  спільно на ганку,велися цікаві балачки про мистецтво, музику, світові події. Обговорювалися твори класиків і нових письменників всієї європейської літератури. Часто о.Бобикевич розповідав гумористично свої пригоди й переживання зі свого священичого життя, на які був такий багатий. З особливою увагою прислухалася до них Ольга Кобилянська. Були це історії з Саджавки та різних навколишніх сіл, куди отець доїжджав у своїх душпастирських обов’язках.

Часом о.Сидір радував присутніх своєю грою на віолончелі. Мав дуже ніжний і легкий потяг смика і всі поважно вслухалися, як з під нього випливали тужливі, зворушливі звуки мелодії, повні якогось безіменного жалю і смутку.

Ось як про один з вечорів згадує Марта, дочка Бобикевичів: «Оце мій батько до Ольги Кобилянської:

- Олечка, душко, ви просто розплинулися поетичними, ніжними почуттями у своїй прегарній «Царівні»? Натякаєте на ляйтмотив Ніцшого про надлюдину? Де ж ви знайшли між нашими прозаїками і матеріялістами такі шляхетні думки високого лету?

- Спадкоспівче, Ісидоре, догадайтесь, у чому річ? Адже в цьому моя мета - подати добрий приклад нашій молоді, щоб вона розвинула в собі почуття чесноти, справедливости, а з тим і культурности. Таким способом я наслідую великих німецьких письменників, які на протязі сторіч виховували в подібному дусі свою молодь, і то з великим успіхом, але для себе, а не для інших народів!

- Олечка, чорнобривко, пишіть і ви так для нашої бідної молоді, яка не має вибору книжок для свого віку, а тим самим не має і можливости збагатити своєї духової культури, поширити обрії думок і світла науки. Хай наша молодь у ваших творах знайде людей із світлими думками, високими стремліннями, що сміливо стають до боротьби з пітьмою застарілих засад і назадництва. В цьому буде ваша велика заслуга для рідного народу. У ваших повістях і романах повинні бути постаті молодих людей, повних лицарськости, мудрости й жертовности в боротьбі за правду. А в дівчат виробити почуття гордости й гідности, щоб вони не вважали одруження, як єдину мету свого життя, як найвищий ідеал…..»

Про близькість відносин  Бобикевичів і Кобилянської свідчить і наступни епізод з спогадів Марти: «-  Олечка, зірко, дуже розумно робите, що не одружуєтесь! Такі визначні, талановиті жінки як ви не можуть одружуватись. Одруження підтинає крила, радикально нищить творчий запал і полет у жінок. Письменницька ж творчість вимагає великої відданості, в ній усі задуми, прагнення серця, високі мрії і пориви. Вона не знає спілки з ріднею, чоловіком і дітьми, - запевняв батько літератку.

Тоді моя мама звернулась до О. Кобилянської:

- Олюню дорога, не бери Ізуневі (від імени Ісидор), цьому шведові, за зле, що він учить тебе, як маєш улаштуватися, коли, про що і як писати! Він втручається в не свої справи серця. Ти сама знатимеш, чи виходити заміж, за кого й коли. На мою думку, талановиті, енергійні жінки не втрачають творчого пориву через одруження. Воно не може спинити їх у духовому розвитку та виявленні своїх світлих думок у літературних творах. Чи не так? - запитала мама приятельку.

- Не так, Олечка, зозулько, не так! - Замість Ольги відповідав мій батько.

 - Хоч яка талановита й ідейна була б жінка, то любов до чоловіка і дітей завжди спинятиме її творчість.»

Ольга Кобилянська уникала інтимних тем і тому тільки щира і задушевна близькість Бобикевичів, дозволяла вести такі відверті розмови.

Ось наступний епізод зі спогадів Марти: «- Олечка, чорнобривко, а чи знаєте, що св. Євангеліє виразно натякає на вашу творчість? Немов питає, до котрої категорії хочете належати, першої чи останньої? - питав батько Ольгу.

Письменниця із здивуванням подивилась на нього своїми розумними очима.

- Наш князю, що це ви знову вигадали на мене, бідну, спантеличену літераторку? .. - питала вона, сміючись.

Батько:- Ви, мабуть, забули про притчу, як один із слугів отримав десять талантів, другий п'ять, а третій найменше. Це була позичка без відсотків . . . За деякий час виявилось, що перший гешефтяр – подвоїв свій капітал, другий теж подвоїв, а третій закопав свій талант і нічого не придбав. За це був і покараний. Чи не так?

- Я не думаю нічого закопувати, - мовила розвеселена письменниця.

- Затямте одне: як не вийдете заміж, то й творчий успіх, слава і честь вам запевнені у майбутності. Не проміняйте цієї можливості на одруження! - Не вгавав батько, використовуючи відсутність матері.»

Попри спроби пов`язати свою долю з коханим чоловіком, Ольга Кобилянська залишилася самотньою, присвятивши себе творчості. І збулося пророче, отця Бобикевича: «Як не вийдете заміж, то й творчий успіх, слава і честь вам запевнені у майбутності».

Ольга Кобилянська свого часу познайомила Бобикевичів з Лесю Українку коли та перебувала у Чернівцях. Вона зараховувала їх до високого духового кола «австрійських» українців, що ними могла похвалитися перед своєю геніальною товаришкою пера.

Ольга Кобилянська і Леся Українка

Леся Українка  тоді при знайомстві подякувала  Марії Бобикевич за те, що намовила її приятельку (О. Кобилянську) писати по-українськи і для українців. Просила розповісти, як це сталося.

Ольга Кобилянська також привозила Бобикевичам найновіші твори своєї товаришки як подарунок, що їх ця «трійця» спільно читала і з'ясовувала. Добре розуміючись, на світовій літературі, ця «трійця» щиро захоплювалась ліричними віршованими творами рідкісної краси і глибокого змісту, які промовляли плавними, бездоганними римами і чудовою, чарівною, рідною мовою.

 Прогулянки саджавськими стежками були до вподоби Кобилянській. Тут було не тільки свіже повітря, а й зустрічі з людьми, простими саджавськими селянами, до яких вона з цікавістю приглядалася. Вивчала їхні манери, риси характеру, настрої і поведінку. Письменниця володіла даром глибокого занурення в душу простої людини, яку вона любила і шанувала. 

У листі від 25 липня 1928 року Ольга Кобилянська писала:”Від вчера то є 24-го, я в Саджавці, тут дуже добрий воздух і мені мило і добре”.

Через параліч ніг, письменниця ходила поволі, спираючись на паличку. Прогулюючись біля величної Саджавської церкви, заходила в середину коли нікого не було, бо казала: “не можу з великою публікою враз молитися”.

На відпочинку

Часто компанію в таких прогулянках пані Ользі складала Клавдія. Їй вона розповідала про свою поїздку до Німеччини, куди їздила лікуватися, детально характеризуючи при цьому  німців, їхніх жінок, різницю між ними і українками. Розповідала про свої подорожі  Україною, свої враження, спостереження, про свою дружбу з Лесею Українкою, Наталею Кобринською, про свою мрію - побачити море. Такі прогулянки могли затягуватися до пізнього вечора. Ольга Кобилянська зупинялася, зворушена своїми спогадами замовкала і десь летіла думками далеко.

Срібло місяця сріблило високі куполи церкви, криті бляхою, на яких золотіли великі  хрести. Здалеку долітав гуркіт запізнілих фір, гавкіт собак та скрипіння “журавлів” що черпали воду з криниць.

З ганку будинку стелилася довга долина, опоясана річкою, над якою завис  сивий туман,  з далеку ясніли білі хати закутані садовиною.

Письменниця спершись на плече Клавдії, довго любувалася цією красою, вкладаючи їх у свою душу, щоб пізніше відтворити у своїх творах.

Ольга Кобилянська

Напевно таких гостин  у Саджавці  в Ольги Кобилянської було б більше, але Галичина з Буковиною через поразку у визвольних змаганнях, були розділені кордонами між Польщею та Румунією. Пограничний пункт знаходився у м.Снятин.

Польсько-румунський кордон у районі Снятина

Цю розповідь завершую словами Клавдії Бобикевич: “Кожна людина має спомин, яким дорожить. У мене – гостина Ольги Кобилянської в нас, у Саджавці, спомин, який бережу наче рідкісні  дорогоцінності, на дні душі”. І безумовно додам до завершення слова її сестри Марти: «Тут кожне слівце має свою вартість і значення, як цінні перлини, нанизані й записані. Передаю їх читачам і всією душею бажаю, щоб ті давні події знайшли в них відповідне зрозуміння.»

Будинок у Саджавці в якому гостювала Ольга Кобилянська

В 1988 році до 125-річчя  з дня народження Ольги Кобилянської на цьому будинку була встановлена меморіальна дошка. На даний час будинок не збережено, на його місці будується новий. По завершенні будівництва,меморіальну дошку заплановано повернути на його стіну, як добру згадку про перебування письменниці в Саджавці.

Василь Герей.

Колаж Василя Герея

Розміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання

 на "На скрижалях" заборонено.

Читайте нас на

 https://www.facebook.com/naskryzhalyah