Із 14 дітей Йосипа й Марини Тютюнників до повноліття доросли п'ятеро. Юрко був 10-ий і наймолодший із тих, хто вижив. Народився, "коли люди під церквою Паски святили", - занотував у спогадах, написаних під час ув'язнення 1929 року. Упродовж десятиліть вони зберігалися в архівах радянських спецслужб під грифом "таємно". Їхрозсекретили лише позаторік.
Від появи на світ був хворобливий. Мати, ідучи в поле, залишала Юрка вдома зі старшою на два роки донькою Ганною. А ввечері, повертаючись, переживала, чи не вмер.
- Ну й погано ж ти ріс! - оповідала згодом синові. - Таке худе, таке сухе - аж синє. Самі кістки та шкура. Та ще голова, як довбня. От-от, здавалося, переважить до низу й упаде хлопець і кістки з нього посипляться.
Років до 5 мати клала Юрка спати біля себе. "Хоруватим бувши, я дуже потів уночі так, що доводилося повертати подушку другим боком, а ранком сушити її, - згадував Тютюнник. - Коли подушка ставала мокрою від поту, я прокидався. Мати також прокидалася тоді. Та одного разу, прокинувшись, я мусив чекати, доки мати повернеться до мене, бо вона щось шепотіла з батьком. Нарешті, коли повернулася, я помітив, що мати також спітніла, чого я ніколи не помічав. І я розсердився по-дитячому на батька:
- Чого ти тут лежиш? - запротестував я. - Мати моя, а я мамин.
Батько мусив погодитися зі мною і пішов спати додолу на солому. Але після того мати стала класти мене окремо".
Давати освіту усім синам бракувало статків, тому вирішили вчити через одного. Ученими судилося бути Іванові й Мусієві, а Макарові й найменшому Юркові - хазяями. Доньку Ганну вирішили віддати за заможного господаря.
Із 6 років Юрко пас батьківських і сусідських овець. Заробляв по 8-15 коп. на тиждень. (пуд - 16,38 кг - цукру тоді коштував 2,76 руб.). Із 11 - почав працювати на землі з 20-річним братом Макаром.
1913-го Юрка Тютюнника призвали до царської армії. Родичі вирішили відкупити його в повітового лікаря. Мати зібрала гроші, що були вдома, та ще й позичила у сусідів, і понесла. Не допомогло - замало. Юрка відправили служити в шостийСибірський полк у Владивостоці. У його складі унтер-офіцер Тютюнник пішов на фронт, коли розпочалася Перша світова. Біля польського міста Лодзь був поранений у голову. 1915-го закінчив військову школу в грузинському місті Горі.
В тяжкі, скрутні моменти він находив способи не тілько вивернутися, але й бити
Лютнева революція 1917-го застала його в Сімферополі. За наступні два роки Тютюнник із прапорщика російської армії виріс на одного з найвідоміших командирів українського війська.
На початку грудня 1919-го українська армія була затиснута на Волині у "трикутнику смерті" - між білогвардійцями, більшовиками й поляками. Вирішили переходити до партизанських методів боротьби. Тютюнника призначили помічником командувача Армії УНР. Отримав звання генерал-хорунжого.
У Першому Зимовому поході за п'ять місяців Армія УНР, ведучи бої з білогвардійськими й більшовицькими військами, пройшла тилами близько 2,5 тис. км. "Я любив спостерігати Юрка Тютюнника в бойовій атмосфері: в ньому було щось спортсменське. Боротьба була його стихія, а саме власне в масштабі партизанщини. Здібний до малої війни й у нормальних умовах", - пише в мемуарах генерал-полковник Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко.
"За кілька день ми були під Гайсином і вже зрання кінний полк ув'язався у бій з червоними, - згадував один з епізодів тієї пори старшина Василь Бобрів (Смутний). - Не сподівалося командування опору, який склали червоні. І певно Гайсина не бачить би нам, як своїх вух, якби не Тютюнник. У тяжкі, скрутні моменти він находив способи не тілько вивернутися, але й бити".
1918-го Юрій Тютюнник одружився з учителькою Вірою Левицькою. Познайомився з нею ще під час служби у Сімферополі. Невдовзі народилася донька Ольга. У Першому Зимовому поході Армії УНР родина весь час була з ним.
У квітні 1920 року в селі Вільшанці на Вінниччині представниця Червоного Хреста Олена Федак-Шепарович була свідком такої ситуації: "З'являється отаман (Тютюнник. - ), на нього напали більшовики на квартирі - стріляли прямо крізь вікна. Чудом спас себе і жінку. Донечку виніс вірний козак Панас. Речі й усе, що мали, пропало. Одержуємо наказ виїжджати - ніхто не знає куди. Відчуваємо голод. Якийсь козак ходить поміж підводами й просить шматок хліба, бо улюблена всіма Оля, донечка отамана, плаче з голоду".
Написав листи-"покаяння", перевіз до Української СРР родину, передав чекістам особистий архів
За участь у Першому Зимовому поході 19 жовтня 1920 року головний отаман Армії УНР Симон Петлюра нагородив Юрія Тютюнника орденом Залізного Хреста за №1. Віра Тютюнник отримала нагороду за №5. Після походу в неї від пережитих стресів почалися припадки епілепсії. Раз на місяць, а коли хвилювалася - і частіше. Юрко Тютюнник згодом намагався вилікувати дружину в Польщі. Після повернення в Україну щоліта вона лікувалася в Севастополі. Та нічого не допомагало.
Галина - друга донька Юрія Тютюнника, народилася вже в еміграції, влітку 1922-го. "З найбільшою терпеливістю перевивав, купав і заколисував малу, синьооку Галюсю", - згадувала Клавдія Бобикевич, донька священика із села Саджавки на Прикарпатті. У них Тютюнники переживали зиму 1922-1923-го.
Навесні Юрій залишає родину в Снятині, сучасний райцентр на Івано-Франківщині, та їде до Румунії організовувати звідти антибільшовицьку боротьбу в Україні. "Юрусенька, любий, милий, приїзжай якнайшвидше, бо такий мене охоплює страшний сум, що трудно сказати, - писала чоловікові туди Віра Андріївна 24 квітня 1923-го. - Будь здоров, будь обережним від тих більшовицьких банд. Хай Бог тебе милує, цілуємо тебе - твої Віра, Оля і Галя".
"Кохана Вірусю! - відписував 28 квітня з румунських тоді Чернівців Тютюнник. - Напевно сидиш собі коло вікна, на малих діточок дивишся і думаєш: "покинув мене Юрко - авантурник він… не кохає" і тому подібні казна які думки крутяться в твоїй мнітельній голівці. А я скучаю. Роботи по горло. Просто горю від роботи. А підведу голову, гляну по своїй кімнаті в оселі, піду обідати до ресторації - нема рідного і близького. Через декілька днів збираюся до тебе приїхати".
Незалежна Українська держава може бути тільки буржуазною. Бо радянська концепція усуває принцип незалежної державності
Керівництво радянських спецслужб під особистим контролем тримало оперативну розробку "Справа №39". Мета - захопити генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Під виглядом повстанців агенти ДПУ пробралися до підпільної мережі, втягнули в оперативну гру людей із найближчого оточення Тютюнника. Вони й переконали генерал-хорунжого, що в УСРР існує всеукраїнський повстанський центр і закликали його очолити.
16 червня 1923-го під час переправи через річку Дністер, що була кордоном між Румунією й Україною, Юрія Тютюнника схопили. Під тиском ДПУ він погодився на співпрацю. Написав листи-"покаяння", перевіз до Української СРР родину, передав чекістам особистий архів. Дав згоду на авторство пропагандистської брошури "З поляками проти Вкраїни" і зйомки у фільмі "ПКП" - "Пілсудський купив Петлюру".
Він уперше знімався в кіно, але швидко ввійшов у роль. Грав самого себе. "Всі розпитували про Петлюру, про Пілсудського, про Петлюрине оточення і т. п., - занотував Юрко Тютюнник у своєму записнику. - Намагаючись дати замість суцільного фільму якийсь вінігрет, я інформував акторів цілком правдиво, що, ясна річ, суперечило трактовці типів
12 лютого 1929-го Тютюнника викликали на допит у ДПУ. Звинуватили в "контрреволюційній діяльності" й арештували. У його квартирі №9 у Харкові на вул. Революції, 6 провели обшук.
На допитах він не таївся зі своїми переконаннями. "Щодо національної політики Радвлади, то я вважаю, що національне питання остаточно не вирішене, але тенденції до вирішення маються, - записано з його слів у протоколі. - Практична політика Радвлади сприяє розвиткові української національної культури, але інтереси нації не обмежуються культурним розвитком. Виходячи з сучасного становища, треба сказати, що всяка інша форма влади матиме більше змоги дотримувати національний розвиток, ніж Радвлада… Незалежна Українська держава може бути тільки буржуазною. Бо радянська концепція усуває принцип незалежної державності".
Дружина Тютюнника зверталася до керівництва ОДПУ та прокурора Верховного суду СРСР, що її чоловік ніякої "соціальної небезпеки не становить". "Я і моя сім'я приречені на голод", - писала Віра Андріївна. Та додому Юрій Тютюнник більше не повернувся. Остання згадка про його дружину і доньок - 1932 року. Вони тоді жили на станції Кущівка Північно-Кавказького краю. Далі їхній слід губиться.
Факти
3 рази Юркові Тютюннику виносили смертний вирок. 12 грудня 1918-го розстріляти його наказав головнокомандувач добровольчими військами в Україні князь Олександр Долгоруков за участь в організації повстання проти гетьмана Павла Скоропадського.
На початку 1919-го смертний вирок Тютюннику пролунав у штабі Чорноморського коша військ Директорії УНР, проти якого він воював на чолі Правобережної Червоної армії, що налічувала лише 300 багнетів. Цю армію сформовано на початку 1919-го у Ржищеві під Києвом із селян, які підтримували більшовиків. Назву їй дав місцевий ревком - щоб страшніше звучала для ворогів.
Останній смертний вирок - виконаний - Тютюнникові винесла Колегія ОДПУ 3 грудня 1929 року за "контрреволюційну діяльність"
У Школі червоних старшин читав "лекції по бандитизму"
1891, 20 квітня - Юрко Тютюнник народився в селі Будища Звенигородського повіту на Київщині в селянській родині. По материнській лінії був онуком Ярини, сестри Тараса Шевченка. Хрестили Юрка Тютюнника в сусідній Майданівці, бо будищанський піп відмовив. Батько новонародженого передав йому через кумів лише пляшку горілки і добрий шмат сала, а піп вимагав курку. Йосип Тютюнник розсердився і повіз сина в Майданівку, де піп був бідніший і погодився на скромнішу оплату.
1897 - 6-річним батьки віддали Юрка до місцевої сільської школи. З неї на все життя запам'ятав лише вчительський смичок від скрипки, яким били по лобі за те, що не ту ноту потяг в "Іже херувіме".
1902 - Юрко на рік раніше за інших учнів закінчує школу: "Можливо, тому, що я справді був найкращим учнем тої негарної школи. Але ймовірніше тому, що піп порадив не тримати ще рік такого капосного невіру в школі". Навчався в Першій Київській гімназії.
1908 - помер батько, у 16 років Юрко залишається за господаря. 1909-го "Киевская земская газета" опублікувала його першу замітку. Згодом став її постійним кореспондентом. Писав статті з сільського господарства, кооперації, садівництва.
1917, травень - увійшов до Українського військового клубу ім. гетьмана Петра Дорошенка в Сімферополі. Бере участь в українізації військових частин Сімферопольської залоги. 10 червня обраний членом Української Центральної Ради. "Вона тільки пристосовувалася до обставин, боячись сміливого кроку. Фактом була і повна відсутність вождів Українського націонал-революційного руху", - писав згодом. Наполягав на створенні українського війська. Із початком переговорів Центральної Ради з німцями виїхав на Звенигородщину. Там узявся за створення загонів Вільного козацтва.
Після поразки визвольних змагань негативно оцінював майже всіх українських політиків, з якими стикався впродовж 1917-1920 років. Гетьмана Павла Скоропадського обзивав "тупим реакціонером". Про головного отамана Симона Петлюру: "По своїй суті не є вождь, який може вести за собою маси. Він лише пливе за вітром і ніколи не пробує повернути проти вітру. Однаково прагне влади, як і боїться відповідальности".
1919 - начальник штабу в отамана Матвія Григор'єва. Здобув перемоги над десантом Антанти під Херсоном, Миколаєвом і Одесою. У травні війська отамана Григор'єва зазнали низки поразок від "червоних". Тютюнник, втративши зв'язок з отаманом, зі своїм загоном вирушив на Київщину. У червні підпорядкувався Головному повстанському штабові, який підтримував УНР.
1919, 6 грудня - 1920, 5 травня - заступник командувача Армії УНР, генерал-полковника Михайла Омеляновича-Павленка, у Першому Зимовому поході, водночас - командир Київської дивізії.
1921, січень-жовтень - начальник Партизансько-повстанського штабу, готує загальне антибільшовицьке повстання в Україні.
4-21 листопада 1921-го - командувач Української повстанської армії у Другому Зимовому поході проти більшовиків.
1921 - 1923 - в еміграції. Спочатку оселяється з родиною у Львові, згодом переїжджають до села Саджавка, нині Надвірнянського району на Івано-Франківщині. Уряд УНР припинив видачу коштів. Родина Тютюнників бідувала. В одному з тодішніх листів генерал-хорунжий зізнавався: "З матеріяльного боку я, що називається "на бобах". Далі займається організацією антибільшовицької боротьби. Пише працю "Зимовий похід 1919-1920 років", публікує спогади в "Літературно-науковому віснику" й інших виданнях.
1923 - 1930 - у Радянській Україні. У Харківській школі червоних старшин читає курс "Стратегія і тактика громадянської війни" - "лекції по бандитизму", за висловом самого Тютюнника. Консультував декого з радянських командирів, а також співпрацював із Всеукраїнським фотокіноуправлінням, писав для нього сценарії, публікувався в радянській пресі.
1929, 3 грудня - колегія ОДПУ винесла Тютюнникові смертний вирок. Його виконали 20 жовтня 1930-го. Майже рік Тютюнник просидів у в'язницях - у Харкові, потім у Москві. Імовірно, чекісти планували використати його для фабрикування чергової справи , подібної до "Спілки визволення України" або "Українського національного центру".
Агенти ДПУ в оточенні Тютюнника
На підставі розсекречених документів Галузевого державного архіву Служби Зовнішньої Розвідки України вчені встановили коло осіб в середовищі генерала Ю. Тютюнника, які співпрацювали з радянськими спецслужбами-
• Добротворський Йосип
• Заярний Григорій
• Очеретько Митрофан
• Пирогів Юрій
Родина
Дружина Ю.Тютюнника з двома дочками до 1932 року проживала на станції Кущевка Північно-Кавказького краю.
Автор: Ярослав ФАЙЗУЛІН, кандидат історичних наук
Колаж Василя Герея
Розміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання
на "На скрижалях" заборонено.
Читайте нас на
Reviewed by Василь Герей
on
04:05:00
Rating:
Немає коментарів: