Ольга Кобилянська: останні дні

21 березня 1942 року – відійшла у вічність відома українська письменниця Ольга Кобилянська.

Ольга Кобилянська з онуками Ігорем та Олегом. 1940 рік.

Останні роки її життя були потьмарені хворобою. Частковий правобічний параліч (частковий лівобічний вона перенесла у 1903 році, його наслідки відчувала усе подальше життя) вразив її у 1936 році та позбавив можливості вільно рухатися. Відійшла від літературної праці. Потребувала допомоги, але не здавалася. Самотньою не була: оточували люди, котрих любила вона і котрі любили її – племінниця Олена Панчук-Кобилянська, її чоловік Ельпідефор Панчук, їхні діти Ігор і Олег.

Саме Е. Панчук залишив спомини про напад хвороби й останні дні життя письменниці. За звичаєм, в роки недуги О. Кобилянська щодня о 9-й ранку дзвонила – давала знак, що можна подавати сніданок. Знак, що готова зустріти новий день, але 12 березня 1942 року дзвінок мовчав: «Скорим ходом пішла племінниця до спальні письменниці і дійсно, тільки сумний, невиразний та болючий вираз очей, що неначе дивились десь далеко-далеко, означав, що О. Кобилянська ще живе.

Приклякнувши біля ліжка, щоб добре зрозуміти, що письменниця хоче сказати, почула родичка: «Я не можу рухатися – і руки, і ноги, і вся наче мертва, піди до лікаря», – сказала письменниця тихим-тихим голосом. О 10-й годині прийшов лікар. Після оглядин хворої сказав родині, що виходу немає, і через 9 днів письменниця покинула цей світ. 8 днів пролежала письменниця без свідомості в тяжкому летаргічному сні, тільки зрідка кликала свою племінницю по імені, яка ніч і день не відступала від безнадійно хворої і переживала занадто глибокі душевні болі, щоб їх можна передати словами».

Залишилися в пам’яті близьких і останні хвилини земного буття О. Кобилянської.

Був суботній день 21 березня 1942 року, о пів на другу дня: «Почулися невиразні звуки, хвора письменниця підняла руку – жестом наче хотіла когось благословити, а вона, рука, мов свинцем налита, тяжко впала на покривало ліжка».

Хотіла благословити кого? Рідних? Світ, котрий залишала?.. А час – о пів на другу – й нині фіксує настінний годинник у робочому кабінеті О. Кобилянської в її оселі – музеєві письменниці у Чернівцях.

Годинник у робочому кабінеті О. Кобилянської фіксує о пів на другу...

Майже три десятки років Ольга Кобилянська була матір’ю для прийомної дочки Галини–Олени. Молодший брат письменниці Олександр мав позашлюбну дитину з австрійкою Вергілією, яка покинула дитя і втекла до Відня. Він був адвокатом, і щоб не заплямити біографію дівчинки, віддав дитя на виховання сестрам. З п’ятирічного віку дівчинки Ольга займалася вихованням племінниці, яка обожнювала її і називала матусею.

З листа Олена Панчук-Кобилянська до О.Кисілевської ([Краківські вісті]20.09.1942)

"....Два дні лежала в аґонії. Лікар потішав мене, що Вона не відчуває вже ніяких болів: не має свідомости, а тільки серце й легені ще діють останками сил. В другій годині вполудне, 21 березня, перестало битись Її серце — таке добряче для мене... Пишу оті рядки, але скільки я ще раз переживаю...

Ми нарядили Її в нашій хаті, в малій кімнаті, що праворуч. Одягнули так як бажала собі Покійниця і самі сторожили біля Неї. А на 23 березня, в гарний, весняний день, відпровадили дорогі тлінні останки на вічний спочинок разом із нечисленними знайомими, що ще залишились та могли взяти участь у похоронах. Проводили ми її в цю вічну дорогу при співі безсмертних "Журавлів"...

Могилу вкрили два вінці: один із білих рож, які вона оспівала у своїх творах, другий зі cocнини з шишками, улюбленим деревом. В домовину, у її стіп, поклала я малий срібний лавровий вінець, дар Коломиї. Прошу уявити собі, як ми всі були приголомшені нещастям, коли забули на плякатах дати титул "доктор". За це мене буде вічно гризти совість — хоч один шляхетний пан сказав мені: не титул каже, хто вмер, а назвище на віки злучене з особою.

Свого духа віддала Вона при мені та сестрі жалібниці. Той цілий тиждень я її не відступала, а її очі шукали тільки мене, її рука спочивала у моїй, а мої сльози й цілунки змивали цю золоту Руку...

Дорога Пані, як добрий Бог дозволить мені діждати кінця війни, я ще неодно розкажу Вам, тепер я не всилі. Як дуже я тепер потребувала би Вас в цім важкім моїм болю... Прошу вибачити, що не вислала Вашій родині плякату — мій розум відмовив мені в тому часі свого послуху, мій чоловік був тим, що про все старався). Прошу цього листа подати до відома, я не всилі багато таких листів писати.

Посмертний плакат на румунській мові

Бідна Тітка дуже терпіла цієї зими. Все дивилася у вікно й казала: коли вже раз буде тепло і я зможу на веранді на сонці грітися. І от першого весняного дня залишила нас навік. Часто згадувала: "Тепер такий несамовитий час" — хоч бідна не знала, як нам було важко, бо ми всіми силами старалися, щоб вона не відчувала скрути. Від часу большевицької окупації бачила я, що її сили опускають, вона нагло худла, забувалася, ночами фантазувала, спала тільки прийнявши насонні порошки. У жовтні минулого року перебула недугу бігунки і з того часу, як казали знайомі, почала занепадали на силах.

Вдома залишилося все так, як було за її життя — я себе тим обманюю. Самота, цвинтар, церква — це все, що мені залишилось...

(З дальших рядків можна догадатися, що ця найближча рідня великої письменниці живе в невідрадних матеріяльних умовинах)."

23 березня 1942 року, у понеділок, її ховали. За спогадами очевидців, присутніми на поховальній церемонії було 60–70 осіб. Мало чи багато? Мало, якщо врахувати масштаб особистості та значення письменниці. Багато, якщо зважити на час й обставини. Втрутилася влада. Спершу в оголошенні про смерть О. Кобилянської заборонили зазначити, що упокоїлася українська письменниця – довелося обійтися тільки словом «письменниця».

Дехто не зміг дістатися до Чернівців 23 березня, бо потрібен був дозвіл. Обмежили чисельність похоронної процесії та навіть скоригували її маршрут. Планували, що траурна процесія підніметься нинішніми вулицями І. Тобілевича, Т. Шевченка до вулиці О. Кобилянської, пройде нею, через Центральну площу – до Руської і попрямує до кладовища. Однак дозволили дійти тільки до Кафедральної. Нею спустилися униз, зупинилися на вулиці Петровича біля Українського Народного дому, почесним членом якого була небіжчиця, та дісталися до греко-католицької церкви Успіння Пресвятої Богородиці, парафіянкою котрої була О. Кобилянська з 1891 року, де й відбулася відправа.

Труну з тілом письменниці виносять з воріт її будинку. 23 березня 1942 рік.

Проводжали в останню путь О. Кобилянську пісні, які вона любила за життя, у виконанні «мужеського хору» – «Гуляли, гуляли» (поезія Ю. Федьковича, яку поклав на музику О. Нижанківський) і «Журавлі» братів Лепких. 23 березня 1942 року легенький теплий вітер розносив:

Ви гуляйте, а я більше

Гуляти не буду! Гуляти не буду!

Останній спочинок знайшла О. Кобилянська на Руському цвинтарі у родинному гробівці. На могилі заборонили прощальні промови. Не виступив Іларій Карбулицький від імені Українського народного дому, не наважилися взяти слово й інші. Промову все-таки виголосила Олена Равлюк – учителька на пенсії, знайома письменниці та просто смілива жінка. За виступ згодом мала проблеми з таємною поліцією. А сказала те, що відчувала, те, що підтримає кожен: «Будь благословенна, чиста ліліє. Хай буде благословенна пам’ять матері, що породила таку велику доньку. Благословенна будь, земле, що зростила таку перлину. Гордий і з піднесеним духом хай буде наш нарід, серед котрого жила, діяла і ублагороднювала його велика письменниця».