Михайло Гаврилко:спалений за шаблю і стек

>Український художник, скульптор, поет, учасник українських визвольних змагань початку XX ст.

Народився 5 вересня 1882 року на Козацьких Хуторах поблизу Рунівщини під Полтавою у багатодітній родині. На мапах царської Росії, які віднайшов рунівщинський сільський голова Володимир Сухаренко, позначено 11 хуторів, на яких і справді селилися непокріпачені козаки. Тут чимало жовтої й червоної глини, придатної для гончарства. Своїх перших коників та півників Михайлик ліпив із цієї глини… 


А після закінчення школи Михайло Гаврилко навчався у Миргородському художньо-промисловій школі імені М.В.Гоголя (1899–1904) у відомого скульптора Опанаса Сластьона.

Михайло Гаврилко пройшов життєві університети російського самодержавства у Миргородській художньо-промисловій школі ім. Миколи Гоголя, півроку в Центральній школі технічного малювання ім. барона О.Штіґліца в Санкт-Петербузі, звідки його звільнили з «вовчим білетом» – потрапив у тюрму за організацію студентського страйку. 1907 року утретє емігрував до Австро-Угорщини у Львів, щоб уникнути Сибіру, і згодом завершив навчання на кафедрі скульптури Краківської академії мистецтв (майстерня Костянтина Лащки), де навчався за кошти Наукового товариства ім. Т.Шевченка, родини доктора Личаківського та стипендію письменниці Наталії Кобринської.

Скульптор з Наддніпрянщини на той час був не тільки загартованим революціонером, бо його одіссея була повна пригод, обшуків, арештів, з яких він різними способами викручувався, але й відомий митець, який створив чотири проекти пам’ятників Тарасові Шевченку в Києві, на рідній Полтавщині, на Прикарпатті й Буковині. Він був автором власної Шевченкіани – увіковічнював Т.Шевченка в барельєфах, горельєфах, плакетках, портретах та медеальйонах, яка стала провідною темою його життя і творчості. До творчості Шевченка Гаврилка пристрастив його учитель Опанас Сластьон з Миргородської школи, перший ілюстратор Шевченкових «Гайдамаків», який і відіграв виняткову роль у його формуванні як національного мистця і громадянина. «Новий викладач був незадоволений тим, що дітей вчать церковного малярства та проектувати меблі «у псевдоєгипетському стилі». – Пише Роман Коваль. – І те, і друге, на думку Сластьона, не мало ніякого відношення до українського ужиткового мистецтва».

Учитель читав лекції про походження орнаменту на основі місцевості і народності, сам грав на бандурі та увів свого учня в чарівне кобзарське коло. Вступати до Краківської академії 1907 року Михайло теж прийшов із погруддям Тараса Шевченка… Він став духовним нащадком Тараса Шевченка і Святослава Завойовника, мав їх «найвищими для себе авторитетами». Останнього шанував «за відвагу, непосидючість, відкриту і сильну вдачу і за прив’язання до гарних старих божків», як стверджує письменник Юрій Липа, син міністра УНР Івана Липи.



«Я йшов тернистими шляхами,

Як кожний справжній син народу» –

Писав у своїх віршах Михайло Гаврилко, котрі склали єдину збірку поезій «На румовищах» (побачила світ 1910 р. у Кракові). Із книжки Романа Коваля дізнаємося, що 30 липня 1914 р. у Львові Михайло Гаврилко разом з Іваном Смолою, Оленою Степанів та Володимиром Старосольським увійшов до мобілізаційного комітету, що очолив об’єднані в березні січові товариства. Вже за кілька днів комітет створив першу бойову сотню, яку згодом назвуть «залізною».


Тривалий час Гаврилко перебував у Дідушківській сотні у Львові, яка розмістилася у Дяківській бурсі собору Святого Юра. Тут полтавець, маючи чудовий голос, навчив січовиків багато наддніпрянських пісень, яких в Галичині не знали. На рівні із відомими стрілецькими піснями серед стрілецтва стали популярними пісні «Ой що ж то за шум учинився», «Ой на горі василечки сходять», «Козак від’їжджає» тощо, які культивував  Михайло Гайворонський. Активно працював Гаврилко і в Союзі визволення України, в якому об’єдналися українські емігранти з Російської імперії.


У листопаді 1914 – квітні 1915 р. як представник СВУ працює в таборах для російських полонених у Фрайштадті, Шоморії тощо. З травня 1915 р. брав участь у боях у Карпатах, під Болеховом, Вікторовом, Галичем, Настасовом, над Золотою Липою і Стрипою.



У 1916-18 рр. разом із Дмитром Вітовським організовував українське шкільництво на Волині, формував 1-шу стрілецько-козацьку дивізію у Володимир-Волинському. Михайло Гаврилко мріяв повернутися до Шевченкіани при першій можливості і у жовтні 1918 р. мав дозвіл на посаду вчителя скульптури в Миргородському мистецькому Інституті, де він колись навчався. Мрія його не здійснилася, бо «сам її зруйнував», як зазначає автор нарису, взявши 14 листопада участь в повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. Повстання завершилося трагічно: гетьманська держава впала, а нової побудувати не вдалося.



На початку 1920 року в Полтаві на похороні Панаса Мирного познайомився із членом Центральної Ради Михайлом Токаревським. Тоді ж працював над макетом пам’ятника Шевченкові, створив погруддя Кобзаря, яке простояло у полтавському драмтеатрі аж до Другої світової війни. Він брав участь у кількох конкурсах на найкращий пам’ятник Тарасові Шевченку в Києві. Кобзаря він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах та у слові. Образи, які він ліпив і малював, — переважно сильні, як і він.



Чотар УСС, а згодом хорунжий Армії УНР (начальник штабу «сірожупанників») Михайло Гаврилко продовжив власну боротьбу за Україну повстанським отаманом 1920 року на рідній Полтавщині, куди вивезли його друзі по боротьбі проти Добровольчої армії білих москалів після визволення з тюрми в Чернігові. На певний час він поринув в Шевченкіану, поки агенти ЧК його не зрадили.

 Він уникнув арешту і з однодумцями взимку створив повстанський комітет. Вони воювали проти московських окупантів на землях, де колись Іван Мазепа разом з Костем Гордієнком намагалися зупинити Петра І, і як вони, не змогли перемогти – московська неволя виявилася сильнішою. Його козацький загін, який діяв у районі Диканьки й Божкового.



З 1920 р. — командував повстанським загоном Армії Української Народної Республіки на Чернігівщині, одружився у с. Пісочна.Заарештований чекістами як керівник антибільшовицького повстання на Диканьщині, був страчений у Полтаві восени 1920 p. За іншими даними, 1920 року його схопили більшовики та стратили в м. Конотоп. Спалений живцем в топці паровоза.

 «Ця смерть у печі локомотива на полтавському вокзалі й була одним із жахливих наслідків антигетьманського повстання, вогонь якого спопелив Українську Державу та її синів», підсумовує у книжці Роман Коваль.



«Такі, як Гаврилко, закінчують життя трагічно, бо «шанує лише те, що повне сили і пристрасти», – зазначав Юрій Липа. Він хотів написати про Михайла Гаврилка повість, але цьому завадила трагічна смерть письменника.

Олена ж чекала на свого Михайла 47 років. Вона взагалі не знала, що з ним трапилося, просто зник безвісти. 1944-го, знаючи, що сім’ю «ворога народу» можуть репресувати, Олена Гаврилко за сприяння Митрополита Андрея Шептицького мала виїхати до США. Втім з Кракова родина повернулася до Львова, бо мама Олена сказала: «А що, як вернеться Михайло, а нас немає…» Завдяки  участі чоловіка дочки Михайла Гаврилка, студента-медика Остапа Абрагамовича, який дійшов у складі Радянської армії від Львова до Праги, репресії їх оминули…

Вислови про Михайла Гаврилка

«Гаврилко завжди буде цікавий для українців, як довго буде українська земля, бо він виріс з цієї землі». Юрій Липа

«Він прагнув війни з Росією, щоб відвоювати свою Батьківщину. 1915 року Михайло взяв участь у всіх визначних битвах УСС проти Росії – у Карпатах, під Болеховом та Семиківцями. 1916 року він відкривав перші українські школи на Волині, самовіддано захищаючи українських селян Волині від насильства австро-угорської влади, рішуче боровся проти полонізації Волині, яку здійснювали польські чинники австро-угорської військової влади. Гаврилко не ставився до гречкосіїв із погордою як Донцов, він добрим словом і добрими ділами спонукав їх ставати оборонцями рідної землі». Роман Коваль

Творча спадщина

Комуністичний режим знищив майже всю творчу спадщину Михайла Гаврилка. 1956-го, через три роки після смерті Сталіна, за вказівкою з Москви всі його роботи винесли у двір Львівського художнього музею, потрощили і спалили. Тож іще більшою є цінність поодиноких артефактів, що вціліли в родині, приватних колекціях, музеях Європи. Дві студентські роботи Михайла Гаврилка зберігаються і у фондах Миргородського краєзнавчого музею. Це рисунок олівцем (портрет міщанина Пищимухи) та єдина збережена олійна робота (портрет Софії Пищимухи). 



Головні твори: «Ганнуся» (1909 p.), «Сироти», «Козак і дівчина», «Каменяр» (1915 р.), «Воля» (1916 p.)..  1909 року видав збірку «На румовищах».



Основна тема його творчості – шевченкіана. Йому належать 4 проекти пам’ятника Шевченка для Києва до 100-річчя від дня народження поета (1912 p.), у киреї, навколо якого згуртувалися внизу козаки і селяни. Створив проект пам'ятника Т. Шевченку для Харкова. Виконав барельєф-медальйон та бюст для Полтавського театру (1919 p.), пам'ятник Т. Г. Шевченку в Кіцмані (на території приміщення гімназії, 1914; зруйнований при зайнятті російськими солдатами) і в Косові, у Львові, Коломиї… Створив погруддя Маркіяна Шашкевича, Юрія Федьковича, Івана Франка, курінного Українських січових стрільців Василя Дідушка, а також різні скульптурні композиції. Його роботи як художника виконані вугіллям, олівцем, олійними фарбами.



Ірина Гармасій         

 

Михайло Гаврилко:спалений за шаблю і стек Михайло Гаврилко:спалений за шаблю і стек Reviewed by Василь Герей on 04:22:00 Rating: 5

Немає коментарів: