Гетьман Брюховецький: дипломатія і крах

У 1668 році – лівобережний гетьман Іван Брюховецький несподівано підняв повстання проти московського царя. Він отримав гетьманську булаву завдяки підтримці царських воєвод і тривалий час орієнтувався на Москву. Тому це повстання багатьох вразило. Про те, чому гетьман Іван Брюховецький так різко змінив свою політику.

Майже за п’ять років до цього повстання відбулася відомаЧорна рада,де Брюховецький став гетьманом. Він прийшов до влади за підтримки Москви і послідовно дотримувався промосковської лінії. Він перший гетьман, який поїхав до Москви, одружився з боярською донькою… І раптом Брюховецький виступає проти росіян! Це було так несподівано, що в Гадячі, тодішній гетьманській столиці, вирізали заскочений московській гарнізон… Чому так сталося?

 Іван Брюховецький чи не найскладніша фігура серед гетьманів. Говорити про нього важко, оскільки вже створена опінія про цю людину. Бо оці всі складні події, обставини, за яких Брюховецький став гетьманом, оцю Чорну раду – Пантелеймон Куліш це все змалював і створив вже такий наратив для пізнішої української історії.

За два роки до відомої Чорної ради в Козельці відбулася нормальна козацька рада, на якій гетьманом проголосили Якима Сомка. Йому присягнули усі десять полків Лівобережної Гетьманщини, й все було добре.

Але в Москві сказали, що у Переяславських статтях було написано: на раді в Козельці мав бути присутній їхній представник, а його не було. Москва не визнає Якима Сомка і втягнула його в безкінечні суперечки.
Брюховецький починав кар’єру в оточенні Богдана Хмельницького і був другом його сина – Юрія. Він супроводжував Юрка Хмельницького до Києво-Могилянської академії, там із ним жив. Він знав усіх і його знали всі. Після цього Брюховецький опиняється на Запоріжжі.
Запоріжжя вилонило козацьку державу нового типу – Гетьманщину з центром у Чигирині. Але сама Січ нікуди не поділася.
 Варто зробити ремарку: у нас на політичних картах малюють Гетьманщину й Запоріжжя як щось одне ціле – одним кольором малюють. А це дві окремі складові. У Москви були окремо посольство у Гетьманщині й окремо – в Запоріжжі. Малоросійський приказ відав тільки Гетьманщиною. У Малоросійському приказі працював Салтиков – міністр по Україні, і був Косогов – міністр по Запоріжжю. Це все не перехрещувалось.

Візит у Москву
До Брюховецького жоден гетьман до Москви не їздив. Це посольство стало унікальним шоу. Уявіть, 530 осіб із Гетьманщини – це не тільки гетьман, не тільки усі полковники, це практично усі сотники, це райці, міські голови. Майже усе начальство поїхало. Це була така валка, яка приїхала й поселилася в окремому посольському приміщенні, й після цього там було засновано так звану Маросєйку. Після цього там був Малоросійський приказ і усі знали, що це місце, куди приїжджали українські посольства.
У Москві в 1665 році були укладені окремі статті з Брюховецьким. Царські війська, гарнізони, розміщувалися на території Гетьманщини – це по суті така м’яка окупація. І податки! Їх цьому навчили татари: «Ти володієш територією тільки тоді, коли збираєш з неї податки».

Московські податки і одруження
Два роки перед тим у Батурині були підписані статті, які передували Московським статтям. І там можна тільки реготати – як Брюховецький на переговорах вводив в оману московітів. А тут його дотиснули. Проте й Брюховецький вибив поступки, що не оподатковуються тютюн, горілка і пасіки. У нас дотепер масове пасічництво – усі займаються медом! Думаю, це внаслідок того, що не обкладалося податком на Гетьманщині в царські часи виробництво меду.

Там відбулася і ще одна цікава річ – він чомусь вирішив одружитися! Людина зовсім іншої польської культури, європеєць, а тут – Московія. Можна бути спільником і Османської імперії, і Кримського ханату, але приїхати, наприклад, у Бахчисарай і сказати «дайте мені дівчину татарку» – це був би шок. Щоправда, тут була спільна релігія, але все одно це було нетипово.
При цьому він був вибагливий. Коли гетьман виказав бажання одружитися з московкою, то у нього запитали, кого він хоче: удову чи дівицю? Він сказав: дівицю. Він був уже не молодий, у нього та дівиця була одного віку з його першою донькою.

Антимосковське повстання

Брюховецький зрозумів, що усі ці жести, пошуки рівноваги – все це програло. Після того, як сталося Андрусівське перемир`я між Річчю Посполитою і Московським царством у 1667 році, коли поділили Україну по Дніпру.
Фактично, вже існувало два гетьманати, але ніхто не дозволяв собі називати Дніпро кордоном. Бо це була вимога українців обох берегів Дніпра. А тут раптом найкращий союзник зустрічається на чужій території десь під Смоленськом – укладають угоди без присутності козацького нобілітету, обговорюючи козацькі справи. Це було порушення усіх можливих статей і домовленостей.
Крім того, Москва переступила одну дуже важливу річ – порушила васальні взаємини з Кримським ханством. Вона не могла укладати союзи з ворогом свого сюзерена, без відома Криму. Крим був сюзереном для Москви, Москва була васалом. Це були формальні речі, але це зберігалося. Ще Петро І пересилав певні суми грошей, «поминки» кримському хану.
Для Криму, який перебував у стані війни з Польщею, це був виклик. А Брюховецький – союзник кримського хана.
Кошовий Іван Сірко, який попервах був другом і спільником Брюховецького, починає його викривати: мовляв, той розвиває відносини з Бахчисараєм. У листі татарам, який перехопив Сірко, гетьман написав: давайте жити так, як за Богдана Хмельницького.
Брюховецький, хоч і уклав Московські статті, хоч пошлюбився з москвинкою, але разом з цим у нього оптика зберігалася та, яка була притаманна Богдану Хмельницькому. Він був міським головою Чигирина при гетьмані Хмельницькому.
Окрім того, він був людиною особисто дуже рішучою, легко проливав кров. Він, прийшовши до влади, стратив своїх противників на виборах гетьмана. Їм просто постинали голови. Це була перша масова політична страта в українській державі. Такого собі не дозволяли ні Хмельницький, ні Виговський. Могли когось стратити за непослух, але щоб отак стратити одразу 12 старшин – такого не було.
Він був демагог. Проте, коли прийшов до влади, то не виконав своїх демагогічних обіцянок, на щастя. Натомість він зробив жорстку адміністративну реформу, провів судову реформу. Це була людина, яка під час війни уміла робити великі справи, а ще й гралася з Москвою на високому рівні, чого собі багато хто не дозволяв. Умів займатися «разводняками», як це зараз модно говорити. Навіть це посольство у Москві страшенно дратувало москвичів: вони бачили досвідченого дипломата, інтригана, якого можна або обманути, або вбити.
 Із точки зору багатьох державних функцій, гетьманат запрацював як машина саме за Брюховецького. Адміністративний дизайн створив саме він. Відбулася фіксація адміністративного поділу Гетьманщини. Він гарантував те, що Москва припинила смикати окремих полковників і спілкуватися з ними як  на Слобожанщині.Там гетьмана не було, і вони говорили з кожним полковником окремо. На Гетьманщини теж хотіли таке зробити. Але він сказав: «ні, хлопці». Він зробив так, що канцелярія Лівобережного гетьмана працювала як годинник.

За вірність цареві Брюховецькому було “пожалувано” боярське звання, старшина отримала шляхет­ство та маєтки. Скориставшись з нагоди, козацька старшина звернулася до царя з проханням надати їй маєтки у вічне володіння із усіма селянами. Це бу­ла перша спроба затвердити на Україні кріпосницт­во, хоча й невдала. Брюховецький одружився із дочкою князя Долгорукова й повернувся в Україну, де був зустрінутий загальним невдоволенням. Най­більш рішучий протест висловило духівництво, у зв'язку з чим київський воєвода Шереметьєв писав цареві, що “московському митрополиту бути у Києві ніяк не можна”. Призначення воєвод у міста викли­кали протест козаків та міщан: так нехтували права­ми козаків, а звичка московських воєвод отримува­ти міста на “кормлєніє” збурювала міщан.

Гетьман діяв самовпевнено й зухвало. Все це сіяло насінини розбрату та невдоволення. Запорожці обу­рилися приходом московського воєводи до фортеці Кодак, і Москва була змушена воєводу відкликати. Та це не заспокоїло Запорожжя, яке відстоювало права й вольності усієї України. А у цей час гетьман Правобережної України П. Дорошенко надсилає на Лівобережжя “звабливі листи”. У такій ситуації Брюховецький йде на ризикований крок — щоб по­вернути собі довіру народу він вирішив... очолити невдоволений народ, звернутися по допомогу до Січі й Дорошенка, вигнати московських воєвод і стати гетьманом соборної України. Дорошенко у тактичних цілях заохочував Брюховецького у цих намірах, бо сам турбувався не стільки про своє геть­манство, скільки про добробут України.

На нараді полковників у Гадячі у день нового 1668 року Брюховецький проголосив, що московські статті він підписав вимушено, що Москві довіряти не можна, бо вона разом з Польщею має на меті викорінити козацтво й сплюндрувати Україну, що єди­ний порятунок — це злука з Дорошенком і перехід соборної України під егіду Осяйної Порти. Полков­ники присягнули Брюховецькому на вірність і на­діслали послів до султана, кримського хана та у Чи­гирин Дорошенкові. У січні 1668 року на раді у Чи­гирині було проголошено про об'єднання України та її незалежність (з виплатою данини, як це робить волошський господар). 8 лютого почалися бунти й вигнання московських воєвод. Брюховецький розіс­лав усюди універсали, що закликали народ до пов­стання проти Москви та роз'яснювали вчинки геть­мана.

Однак, народний рух обернувся проти гетьмана. Населення все більше схилялося до Дорошенка, а виганяючи воєвод, згадувало, що вони прийшли на пропозицію Брюховецького. Розуміючи, що справу Брюховецького програно, старшина вирішила від нього відступитися й послала Дорошенкові запро­шення прийняти звання гетьмана Лівобережної Ук­раїни. Дорошенко у листі до Брюховецького вису­нув вимогу здати гетьманство. Та Брюховецький за­кував посланців Дорошенка у кайдани й рушив назустріч Дорошенкові, який вів військо проти Ромодановського. Брюховецького підтримували тата­ри, які прибули до нього прийняти присягу на вірність Туреччині.

Але ані присяга султанові, ані татарські війська вже не спроможні були врятувати Брюховецького. 7 червня 1668 року на Сербському полі біля Диканьки козаки Дорошенка наблизилися до табору Брюховецького. Козаки останнього вітали Дорошенка й кричали, що за Брюховецького вони битися не будуть. Натовп лівобережних козаків увірвався до намета Брюховецького й з погрозами та лайкою по­вели гетьмана до Дорошенка.

 Останній спитав Брюховецького, чому він не захотів відмовитися від ге­тьманства. Брюховецький нічого не відповів. Тоді Дорошенко звелів прикути його до гармати й при цьому зробив знак рукою, який натовп зрозумів як вирок смерті (що потім Дорошенко заперечував). Козаки накинулися на Брюховецького й забили до смерті. За бажанням Дорошенка тіло покійного гетьмана було перевезене до Гадяча й поховане з гетьманськими почестями у соборній церкві. Дружина Дарія, разом із малолітньою дочкою та сестрою, потрапила в полон до правобережного гетьмана Петра Дорошенка. За наказом гетьмана, їх було перепроваджено до Чигиринського замку
Гетьманство Брюховецького розпочало зловісну епоху в історії України, що мала назву “Руїни”.

На могильній плиті Брюховецького була викарбувана епітафія, складена чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем:

Прошу всіх посполу, в земном лежа долу,
Не стався суворо, то дай мі слово:
«Вічна йому буди пам'ять от всіх людій.»

Використано фрагменти розповіді Ростислава Мартинюка