Симон Петлюра: факти долі

Симон Петлюра – історична постать, яка привертає увагу своєю неоднозначністю. Про нього написано багато статей, дослідниками видано чимало книг.

Суперечки навколо постаті Симона Петлюри не вщухають протягом багатьох десятиліть, привертають до себе увагу сучасників та істориків, спонукають до піднесення імені з одного боку та паплюження з іншого. Проте, однозначно, ця людина надзвичайно цікава як реальна особистість, між якою і міфом про яку є суттєва різниця.

1. Народився Петлюра у 1879 році в передмісті Полтави. Батько його — Василь Павлович Петлюра — маючи три екіпажі та двох найманих робітників займався візницькою справою. Мати – Ольга Олексіївна – з давнього полтавського роду Марченків. Батько її був співзасновником Київського Йонівського скиту, ієромонах. Семен Петлюра - щуплий, сутулуватий юнак із русявим чубом, ясними, променистими очима, був третьою дитиною в сім'ї.

2. Петлюра змінив своє ім’я Семен, дане при народженні, на Симон — на честь видатного революціонера Сімона Болівара.

3. Родина Петлюр мешкала у старому трикімнатному будинку № 20 по Завгородній вулиці (він не зберігся, зараз на розі вулиць Петлюри та Зигіна — сучасний дім).

Родина Петлюр і Скрипників. Перший ряд (зліва направо) – племінники Петлюри: Сильвестр, Зінаїда, Валеріян Скрипники; другий ряд – сестри Петлюри: Феодосія, Маріамна з чоловіком Іваном Скрипником, Марина; третій ряд – племінники Петлюри: Андрій.

4. У віці 13-ти років хлопець розпочав навчання в церковно-парафіяльній школі. Закінчивши її, вступив у 1895 році до Полтавської духовної семінарії. Симона вабило світське життя: історія, музика, культура. Він гарно співав, разом із друзями грав у виставах. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового "Кобзаря", безсмертних творів Котляревського та історичної літератури. У 1898 році Петлюра стає членом української громади, яку було організованою молоддю семінарії та інших освітніх закладів.

5. У 1900 році доля його звела з харківським адвокатом Миколою Міхновським і під враженням його виступу, на організованому Петлюрою в Полтаві відзначенні річниці Тараса Шевченка, вступає до лав Революційної української партії (РУП). І відтоді ідея державної самостійності України надихала Симона Петлюру все подальше життя.

6. У 1901 році за революційні настрої Петлюру і кількох його друзів виключили із семінарії. Петлюра переїхав до Львова, де працював у "Літературно-науковому віснику", котрий редагував сам Михайло Грушевський. Потім він вирушив на Кубань, до станиці Смоленської, де мешкав його однопартієць та вчитель Кузьма Безкровний.

7. У станиці Смоленській, де більшість становили насильно переселені козаки-чорноморці, міцно вкоренились українські традиції та звичаї. Школярі поза навчанням між собою та й з учителями спілкувалися українською мовою. За свідченням видатного етнографа Олександра Кошиця, який у цей час збирав на Кубані українські пісні, кубанці-чорноморці "цілком відрізняли Кубань від Росії. Для них вона (Росія) була цілком чужий світ, а про Україну казали: "У нас, на Україні…". Особливо вразили молодого Петлюру співи на вечорницях. Російських пісень не було чути. У станиці співали майже виключно старовинні думи та історичні пісні: про Байду, Нечая, Сагайдачного, Морозенка. "Співучість кубанських козаків була надзвичайна…" — писав Симон.

Одного разу, повернувшись із вечорниць у станиці Смоленській, Петлюра, зачарований співом кубанських козаків, сказав Кузьмі Безкровному: "Ми не пропадемо, коли на Кубані, до якої Петербург вживає найбільших русифікаторських заходів, панує українська пісня!"

8. Відомиій кубанський історик Федір Щербина запропонував Петлюрі роботу помічника для вивчення архівних матеріалів Кубанського козацького війська. І Симон того ж дня став до роботи. Історик та його співпрацівники "дивувались, із яким запалом взявся Петлюра до роботи. Про нього казали, що він "увесь уліз у пакунки старовинних паперів". І не тільки "вліз", а й вишукував уміло те, що було потрібно. Невдовзі з'ясувалося , що новий працівник "найліпше розбирався в історичних матеріалах". Він вивчив тисячі невідомих та маловідомих документів.

З особливим захопленням, Петлюра взявся за вивчення документів про повстання чорноморців 1797 року, яке увійшло в історію під назвою Перський бунт. У козацькому виступі проти сваволі російської військової влади провідну роль відіграв Федір Дикун, який домагався відновлення запорізьких самоврядних традицій із самовладною козачою радою та виборною старшиною. Симон Петлюра захоплювався чорноморським ватажком і говорив, що "Дикун був зразковий козацький діяч" і що недурно за ним ішли усі козаки, підтримуючи його намір відродити традиційний запорізький устрій... В цей же час Петлюра публікує яскраві статті з історії кубанського вйська.

Окрім дослідницької праці, Симон Петлюра активно взявся і за громадські справи. Спільно зі своїми товаришами-полтавцями (а їх приїхало з Полтави разом із Петлюрою десятеро) та місцевими громадськими діячами Степаном Ерастовим, Кузьмою Безкровним, а також уродженцем Млієва, що на Черкащині, Іваном Ротарем, Симон Петлюра активізував діяльність вже існуючого осередку РУП і створив Чорноморську вільну громаду, нинішньою мовою кажучи, Кубанську обласну організацію Революційної української партії. Організація розгорнула широку національно-культурну та революційну роботу як у самому Катеринодарі (нині - Краснодар), так і по цілій Кубані, спираючись на іммігрантів із Полтавщини, що працювали у станицях учителями.

9. У грудні 1903 року за звинуваченням у виготовленні та поширенні антиурядових прокламацій Петлюру арештували. Жандармерією було вилучено близько двох сотень листівок, 30 заборонених брошур та гектограф. У березні 1904 року його відпустили на поруки. Скориставшись цим, Петлюра їде до Києва, а потім до Львова, де працює в газеті "Селянин".

10. Під час революції 1905 року Симон Петлюра бере активну участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, що виділилася з РУП, обирається делегатом з’їздів партії, працює в газеті "Слово", в журналі "Вільна Україна" і в газеті "Рада" - секретарем. У своїх статтях він закликає до боротьби за соціальне і національне визволення.

А ти, зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, провокацій, підлесливих обіцянок, котрі тільки розпорошують твої сили і розбивають твій дух. Зневір' ю, розчаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя, твій добробут. Тільки міць, єдність та тверде непохитне устремління до повної незалежності і свободи може бути нашим побратимом...
— писав Симон Петлюра.

11. Кохання.
На початку 1911 року Петлюра переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 року і переросло у роман, який закінчився шлюбом. З 1910 року шлюб був цивільним, а у 1915 пара його зареєструвала. В 1911 році в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (1911—1941). Симон у Москві працював бухгалтером. На кошти українських громад він видає журнал "Украинская жизнь" (1912—1914). Пише нариси, що вийшли друком у Києві 1918 року під назвою "Незабутні". Поступово він стає відомим громадським діячем.

12. На початку 1916 року Петлюра вступив на службу до Земського союзу, на посаду Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Він там знайомиться з широкими козацькими масами, користуючись повагою та популярністю серед війська. Симонові Петлюрі належить честь організації української республіканської армії. Після повалення самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту, на якому він був обраний головою української фронтової ради. Та, у свою чергу, делегувала його на перший Всеукраїнський військовий зїзд. Учасники цього з’їзду, скликаного в травні 1917 року, обрали Петлюру головою Генерального військового комітету, а 28 червня 1917 року – генеральним секретарем у військових справах. Головним завданням Петлюри, як військового діяча, була українізація армії.

Петлюра негайно віддає наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада було розіслано відозву Петлюри до війська: "Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків".

Симон Петлюра під час перебування Директорії у Камʼянці-Подільському у 1919 році (ймовірно у серпні).

13. Петлюра схилявся до західної моделі соціал-демократії. Був чудовим лідером та оратором. Голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко не підтримував створення окремих збройних сил України і Петлюра, на знак протесту, вийшов із уряду. Він виїхав на Лівобережжя, де почав створювати українські військові частини. Було сформовано гайдамацький кіш Слобідської України, що на початку 1918 року відіграв вирішальну роль у боях за Київ та в ліквідації повстання більшовиків, центром якого став завод "Арсенал".

14. Авторитет Симона Петлюри був настільки великим, що його довелося включити до складу Директорії. 14 грудня 1918 року його військо урочисто ввійшло в Київ. На початку лютого 1919-го, коли війська Директорії, під натиском радянських частин залишили Київ, Петлюра зосередив всю владу в своїх руках і очолив Директорію. Він був змушений воювати і проти більшовиків, і проти деніківців, і проти Нестора Махна. За цих обставин багато уваги довелось приділяти й дипломатичній діяльності – переговорам із представниками Антанти, обміну в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею війська разом із польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травня 1920 року здобули Київ. В жовтні 1920 року Польща уклала перемир’я з радянською Росією, тож війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, були інтерновані.

15. Єврейські погроми в Україні стали чорною плямою у визвольній боротьбі українського народу за вільне життя. І хоча Петлюра на словах "рішуче засуджував" єврейські погроми і доклав навіть певних зусиль для їх припинення, історична правда каже і про інший "бік медалі".

Незважаючи на те, що уряд Директорії урочисто та офіційно проголосив політику національної автономії і надання євреям всіх національно-політичних прав, а також створив ціле міністерство у єврейських справах, діяльність Директорії, якою фактично керувала "отаманська група" на чолі з Петлюрою, ознаменувалася кривавими єврейськими погромами. Відступаючи взимку 1919 року під ударами Червоної армії війська Директорії перетворилися у справжні банди вбивць і грабіжників, які нападали на євреїв у багатьох містах і містечках України. За даними комісії Червоного Хреста, під час цих погромів було вбито близько п'ятдесяти тисяч євреїв. Петлюра не міг (а відповідно до численних свідчень — і не намагався) покласти край кривавим бесчинствам, які творила його армія.

Влітку 1921 року відомий письменник Володимир Жаботинський і представник Українського уряду в екзилі Славинський підписали угоду про створення єврейської міліції для захисту єврейського населення від погромів під час запланованого походу армії Петлюри на Україну.

Симон Петлюра та Юзеф Пiлсудський у Бердичевi

16. 1923 року уряд радянської України зажадав від польських властей видати Симона Петлюру як ворога трудящих. Тому він перебрався спочатку до Угорщини, потім — до Відня, Женеви, а наступного року разом із дружиною та дочкою Лесею оселився в Парижі. Тут активно займався публіцистичною діяльністю, висвітлюючи недавні події в Україні та завдання еміграції. Чимало його матеріалів було опубліковано в часописі "Тризуб".

17. 10 травня 1926 року Симон Петлюра у Парижі відзначав у ресторані свій день народження в колі друзів. Неподалік за столиком сидів Нестор Махно. З ним було кілька знайомих. Невдовзі чоловік, із яким він гаряче сперечався, невдоволено підвівся і вийшов. Не знав тоді Симон, що Махно ледве вмовив свого давнього приятеля Шварцбарда не вбивати Петлюру. Таким чином віддячивши Симону за те, що 1923 року Петлюра врятував його в Польщі від розправи петлюрівських офіцерів, котрі вважали, що саме Махно перешкоджає вести боротьбу за створення самостійної України. Однак за два тижні Шварцбард усе ж таки застрелив Петлюру сімома пострілами із револьвера.

Місце вбивства Петлюри

18. Симон Петлюра був убитий у Парижі 25 травня 1926 року. Поховано Петлюру у французькій столиці на Монпарнаському кладовищі. Петлюру застрелив Самуїл Шварцбард, вся родина якого загинула під час погромів в Україні. Суд присяжних у Парижі виправдав Шварцбарда. Українські націоналісти наполягають на тому, що Петлюру не можна вважати відповідальним за погроми, тому що він, мовляв, не володів достатньою владою над недисциплінованими частинами номінально підлеглої йому армії. Більшість єврейських істориків заперечують проти цієї думки.

19. 16 травня 2005 року Президент України ВІктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників у місті Києві та інших містах, присвоєння окремим військовим частинам його імені. 23 травня 2007 року в Полтаві відбулася церемонія відкриття пам'ятного знака Симону Петлюрі. На його честь назвали колишню вулицю Артема.

Петлюра безмежно вірив в українську державність і висловлював цю віру такими словами: "Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері – України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні".

20. Цікаво, що Петлюра, як літератор і журналіст, ніколи не писав про своє життя — ні спогадів, ні записок. Його особисте життя досі залишається таємницею. Він не сприймав алкоголь, п'яні галасливі застілля, розпусту. В політиці заради збереження влади часто знімав "білі рукавички". Незважаючи на численні поразки і помилки, зберігав політичний вплив майже десять років.