Гетьмани:таємниці могил

Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили? де лежить
Останок славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкові? нема!
Живого й мертвого спалили. 
Тарас Шевченко

Історія запорізького козацтва вписана золотими літерами в багатовіковий літопис українського народу. Запорізька Січ, що утворилась у середині ХVI століття, і взагалі українське козацтво висунули зі свого середовища багатьох видатних керівників - кошових і гетьманів. Вони впродовж двох віків очолювали народні маси в боротьбі проти польсько-шляхетського панування в Україні, відважно боролися проти татаро-турецької агресії, яка загрожувала українським і російським землям.

На жаль, про обставини смерті, загибелі та могили українських гетьманів ми знаємо надто мало. Взагалі історія Некрополя України ще так мало вивчена, що ця розвідка про могили українських гетьманів - лише невеличка спроба висвітлення важливої проблеми.

Читачу! Коли тобі випаде бути на площі Ринок у Львові, пройди на її західну частину. На цьому історичному місці 16 червня 1578 року шляхетська Річ Посполита стратила одного з перших гетьманів Війська Запорізького Івана Підкову, який прославився у боротьбі з турецькими загарбниками. Сьогодні у Львові встановлено пам'ятник Іванові Підкові (скульптор Петро Кулик).

Всупереч забороні польського короля (запорожці в той час залежали від уряду Речі Посполитої) Іван Підкова при підтримці молдавських низів із загоном тисяча двісті козаків у 1577 році розгромив турецько-молдавські загони Петра Хромого і зайняв столицю Молдавії - Ясси.

Успішні дії Підкови налякали Туреччину. Вона почала стягувати зі своїх провінцій війська для боротьби з Іваном Підковою і суворо наказала польському урядові впіймати козацького ватажка, загрожуючи в разі непослуху нападом на Річ Посполиту.

Польський король доручив брацлавському воєводі Яношеві Збаразькому схопити Підкову. Підступний воєвода порадив Іванові повернутися в Україну, щоб зібрати більші сили козаків і остаточно закріпитися у Молдавії. Увійшовши в довір'я Підкови, брацлавський воєвода викликав його до себе і зрадницьки арештував.

Підлий арешт і ув'язнення Івана Підкови викликали велике обурення в Україні, особливо серед козацтва. Запорізькі козаки, як свідчать сучасники, довідавшись про можливість страти Підкови, пригрозили Речі Посполитій, що "коли Підкова буде страчений, вони перейдуть на сторону Московської держави і будуть тривожити королівство більше, ніж татари".

Але день страти вже був призначений.


Напередодні до Львова приїхав особисто король. Він, знаючи про велику популярність серед козаків і львівських українських міщан Підкови, розпорядився посилити гарнізон Львівської фортеці своєю особистою сторожею.

І ось настав цей чорний день. О другій годині дня королівська сторожа вивела Івана Підкову з будинку міщанина Матвія Коженяжа на площу Ринок. Тут зібралося багато людей, які тяжко переживали неминучу загибель гетьмана. За свідченням мемуаристів, засуджений Підкова поводився перед стратою мужньо і звернувся до людей з такою промовою:

"Панове! Мене привезли на смерть, хоч у моєму житті я не зробив нічого такого, за що заслужив би такий кінець. Я завжди мужньо боровся як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди сприяв добру і користі своєї батьківщини, і було в мене одне бажання - бути для неї опорою і захисником проти невірних і так діяти, щоб вони залишалися у своїх межах і не переходили Дунай. Але я надіюся, що мине небагато часу, і він, продажний хан, дістане відплату за мою невинну кров".

Гетьман трохи помовчав і додав: "І ще прошу вас! Оскільки той безчесний чоловік (показав на ката) негідний торкатися до мого тіла за життя, не дозволяйте йому торкатися до нього і після смерті, натомість дозвольте це моїм людям, які перебувають тут для того, щоб учинити мені ту останню послугу".

Потім він ще раз пройшовся площею і попрямував до місця страти. Побачивши жмуток соломи, на яку він повинен був стати навколішки, голосно вигукнув: "О, Господи, невже я не достойний, щоб схилити коліна на чімсь благородному?" Повернувшись до своїх людей, сказав: "Підіть до моїх речей і принесіть мені килимок, який у мене ще залишився".

Це було негайно виконано. Тоді він схилив коліна, перехрестився за християнським звичаєм і заплющив очі, чекаючи смертного удару. Але кат чекав. Підкова повернувся й сказав: "Що ж ти?" На це кат відповів: "Твоя милість, треба так закасати одежу, щоб не заважала удару! Почувши це, засуджений відповів: "Дуже добре". І, розправивши одежу як треба, сказав катові, щоб той робив свою справу і, доручивши себе Господу, прийняв смертний удар із великим спокоєм.

Коли відрубану голову показали народові, на львівській площі настільки загострилася обстановка, що передчувалося повстання, і тільки жорстокі заходи шляхетського війська змогли втихомирити наростаючий бунт. Побратими-козаки пришили голову страченого Підкови до тіла, поклали в домовину і, прикрасивши її терновим вінком, занесли у православну Успенську церкву на вулиці Руській.

Згодом, виконуючи заповіт Підкови, його тіло перевезли в Україну і поховали в Канівському монастирі. Українські літописці так описали цю трагічну смерть і похорон славетного українського гетьмана в 1578 р.: "Гетьман был козак славны Подкова Сей произведне на господарство Волоское; но потом ляхи, от наущенія Волохов, Подкові, пійманому во Львові городі голову отсікли, тіло же его козаки в Каневському монастирі погреблі".

Після Івана Підкови козацьким гетьманом став Яків Шах. Саме він, за висловом літописців, "по желанію Малдовцев возвелим на господарство славного козака своєго Подкову". Він неодноразово ходив з козацькими загонами проти турків і татар, мстив за свого друга Підкову молдавським господарям.

За ці самочинні походи козацьких чат королівський уряд Речі Посполитої судив Шаха, але, побоюючись такого заворушення селянсько-козацьких мас, яке було при страті Підкови, відправив гетьмана в Канівський монастир. Тут він помер і був похований. В літописі так і записано: "По нем (Підкові) был гетман запорозкий Шах, при котором козаки, мстячися за Подкову, Волохам біду чинили". Очевидно, перед цим до монастиря козаки привезли зі Львова останки Івана Підкови.


Згодом, а саме 1602 року, у Канівському монастирі був похований інший козацький гетьман - Самійло Кішка, славнозвісний герой української думи, що прославився у морських походах запорізьких козаків проти Туреччини. Кішка в 70-х роках ХVI століття потрапив у турецький полон, де 25 років мучився невільником на галерах. Але в 1599 році зумів очолити козаків-невільників на турецькій галері біля м. Гезлека (тепер м. Євпаторія Кримської області), які перебили яничарів і повернулися в Україну. 1602 року загинув у Лівонській війні. За мужність і героїзм у боротьбі з турками він оспіваний в думах як славний козак Самійло Кішка.

В тогочасних літописах про Самійла Кішку згадано двічі: "Между сим были гетьманами Запорожскими - Кошка, котрого турки живого взяли". А в іншому місці літопису так записано: "Самійла Кішка был по отставкі Сагайдачного. Оной в 1620 году на войні с Турками взят в полон".

Відомий друг Т. Г. Шевченка Григорій Честахівський у листі до Ф. І. Чернетка від 20 червня 1861 року, розповідаючи про перепоховання Кобзаря на Чернечій горі в Каневі, писав: "Тут був колись монастир... Цей монастир пам'ятний тим, що в його на Тарасовій горі поховані козачі гетьмани - Іван Підкова, Кішка і Шах. (Михайло) Максимович розповідав оце і показував шлях, де везли вбитого Івана Підкову; по тому шляху везли й Тараса до його тихого дому".

Коли загинули, де поховані керівники селянсько-козацьких повстань кінця ХVI - 30-x років XVII ст. - відомі козацькі гетьмани Криштоф Косинський, Григорій Лобода, Северин Наливайко, Іван Сулима, Павлюк (Бут), Шаула, Гуня, Остряниця - цікава проблема, на сьогодні майже не досліджена.

Запитуючи про могили українських гетьманів, зокрема Наливайка, Т. Шевченко відповів: "Нема! Живого й мертвого спалили".

І справді, могили найлегендарнішого гетьмана запорізьких козаків Северина Наливайка не знайдено. Кати шляхетської Речі Посполитої розпорошили його замучене, але не скорене козацьке серце.

Страшна доля чекала ув'язненого гетьмана Северина Наливайка та його бойових побратимів, які в 1594 році очолили селянсько-козацьке повстання в Україні. Їх, закованих у кайдани, через Львів привезли до Варшави. 10 місяців знемагали ув'язнені керівники повстання. Однак найбільше терпів С. Наливайко. Під час слідства його піддавали тяжким тортурам. Кати позбавляли його сну, довго мучили. Але мужній С. Наливайко зносив найжорстокіші муки, поводився гідно.

Спочатку стратили М. Шаулу та інших ватажків повстання. Потім 21 квітня 1597 року на центральній площі столиці Речі Посполитої при величезному натовпі сенаторів, шляхти і варшавських патриціїв було страчено козацького гетьмана Северина Наливайка. Як підтверджують достовірні історичні факти, кат спочатку відрубав йому голову, а потім почетвертоване тіло частинами вивісили на площі на пострах народові.

Про це писали сучасники. Так, польський мемуарист Йоахим Бєльський у своїй хроніці писав, що Жолкевський "Наливайка гетьмана наказав закувати і послав до короля: приставив його Петро Пермський, піший ротмістр герба Корнилі, до Варшави разом із шістьма іншими ватажками, яких скоро потім скарали. А Наливайка тримали аж до сейму, і він у багатьох лиходійних справах признався. Після сейму йому відняли голову, а після того четвертували і труп по шматках розвішали. Був він обличчям гожий, до того ж людина незвичайна, до того ж неабияка, коли б обернув він на добре дане йому від бога, до того ж гармаш чудовий".

Знову українські літописці писали: "За тую унію, ставши гетьманом, Наливайко Слуцк и Могилев спалив; но оного под Лубнами, на Солониці, поймавши, и с ним двох полковников Лободу і Мазепу, в городе Варшаве на медном волу ляхи спалили...", "Гетман войска Запорожского Наливайко. Сего ляхи 1597 года поймавши, на мідяном волу спалили. Сей гетман того 1597 года ляхов воевал за унію".

Отже, С. Наливайка закатувало польське панство. Польський історик ХІХ ст. Т. Чорновський влучно підкреслив: "Король, сенат і особливо єзуїти - винуватці того страшного нелюдського поступу - гадали, що воєводська страта викличе страх у козаків і примусить їх до послуху. Але сталося навпаки. Вони зробили їх ще більш жорстокими".

Мученицька смерть Наливайка у Варшаві сколихнула народні маси України. Про нього складали легенди, в яких оспівували його страшну загибель. Ті легенди потім передавали з покоління у покоління, і кобзарі під звуки кобзи розносили їх по всій Україні. За одними відомостями, пани наділи на голову Северина розпалений залізний вінець і посадили верхи на розпеченого залізного коня з короною на голові за те, що він, мовляв, називав себе "царем Наливаєм", хотів бути королем України. За іншими оповіданнями, він мав бути спалений у приготовленому мідному бику. Цю легенду використав автор "Истории Русов". За його словами, гетьмана стратили у Варшаві разом з його соратниками. Їх кинули в темницю, а по двох днях вивели на площу, посадили живцем у мідного бика і спалили. "Се було жорстоке нелюдське варварство", - пише автор.

У 1618 році нереєстрові козаки, активні борці проти польсько-шляхетського гніту, обрали гетьманом запорізького козацтва Яцка Бородавку (Неродича). Він поділяв настрої козацької сіроми і закликав до активної боротьби проти шляхти, не йшов ні на які угоди з панами, сприяв збільшенню козацьких військ в Україні. Це він у Сухій Діброві біля Білої Церкви 15 червня 1621 року перед 40-тисячним козацьким військом сказав, що "перед Запорізьким Військом тремтить земля польська, турецька і весь ворожий світ". А після того привів ці козацькі війська під Хотин проти турків. Але козацько-старшинська верхівка була незадоволена його діями і під час просування під Хотин звинуватила у всіляких гріхах. Це робили прихильники Петра Сагайдачного, докоряючи Бородавці, що він погано керував під час походу, погубив на окремих чатах козаків у сутичках з татарами і турками, не забезпечив військо фуражем.

Я. Бородавку скинули з гетьманства й засудили на смерть, стявши голову в козацькім полі під Хотином. То ж ніхто не знає, де спочивають його останки. А гетьманом було обрано Петра Конашевича-Сагайдачного.

Петро Сагайдачний був одним із найвизначніших гетьманів перед Богданом Хмельницьким. Народився у селі Кульчицях поблизу Самбора на Львівщині і прославився у знаменитих походах проти турків на початку ХVII століття. Він сприяв значному піднесенню української культури, став головним героєм Хотинської війни.

У нещасливий час, коли Сагайдачний після переговорів з королем у Варшаві повертався до козацького табору під Хотином, у сутичці з турецьким загоном він був тяжко поранений в ногу отруйною стрілою і, починаючи від Хотинської битви, хворів. До того ж всілякі обіцянки козацтву король не виконав, і це ще більше погіршило стан здоров'я гетьмана. Відчуваючи близьку смерть, Петро Сагайдачний заповів майже весь свій маєток київському братству, яке він створив, і до якого вступив з усім своїм Запорізьким Військом, а частину свого майна записав Львівському братству, щоб доходи, як записано в актах, йшли на "ученого магістра, у грецькім язику досвідченого", "на науку і цвіченнє діток православних і виховання бакалаврів учених на вічні часи".

Прохворівши рік після поранення, гетьман помер 7 квітня 1622 року в Києві. Це була велика втрата для України. Його тіло, одягнене в гетьманські шати, було виставлене у братській церкві Богоявлення на Подолі, побудованій ним для Києво-Братського монастиря. Три дні прощалися з гетьманом кияни, представники всіх козацьких полків, люди з усієї України.

Похорон П. Сагайдачного відбувся 10 квітня 1622 року. Він був величний. На нього з'їхалося багато козаків, представників Запорізької Січі, православне духовенство, міщани, селяни, кобзарі. Над його могилою промовляли представники козацтва, київського міщанства, як записано в документах, "з великим плачем Запорізького Війська у всіх людей православних. Над гробом гетьмана виступили 20 учнів (спудеїв) братської школи. Вони прославляли "славного рыцера" і "славу гетьмана" Сагайдачного і його "зацноє рыцерство" - запорізьке козацтво, "котрый своим мензством (мужністю - В. Г.) слинул в всіх краях", відважно боровся з татарами і турками.

Під залпи козацьких гармат і гаківниць, при дзвонах багатьох київських церков, у великому плачі всіх, хто був на похороні, прославленого гетьмана Сагайдачного поховали при Братській церкві Святого Богоявлення і поставили надгробник. Пам'ятний похорон був описаний у тодішніх книгах.

Професор риторики братської школи Касіян Сакович опублікував при братській школі книгу під заголовком "Вірші на жалосный погреб зацного рыцаря Петра Конашевича-Сагайдачного, гетмана войска его королівської милости Запорізького, Зложеный през инока Касіяна Саковича, ректора школ Києвських, в братстві. Мовление от его спудеєв на погребі того зацного рыцаря у Києві в неділю проводную року Божого, тисяча шестьсот двадцять второго".

Про Петра Конашевича-Сагайдачного писали тоді літописці: "1606 Петр Конашевич озвался гетьманом, 1621. Гетьман Петр Конашевич, он же й Сагайдачний, убивши гетмана Бородавку, поки учинился гетманом и собравши 6000 реєстровых козаков, бо уже толко их и было, протчіє же всі ляхами в мужики повертаны, ходил з Ляхами на турка под Хотин, котрого и побудили. 1622. Петро Сагайдачный умре. Он был ктитором Киево-Братского училищного монастиря и школы, где и погребен". "1623. Гетман войска Запорожского Петр Конашевич-Сагайдачный. Его же хрест святый из сребра выділанный в Братскоучилищного Києвского монастиря Богоявленія Господня церкві, юже он гетман Петр создана престолі святого Иоанна Златоустого, да и нині обрітается. И преставився 1622 года апреля 10 д. В той же Богоявленія Господня церкві и сам он, по многих победах, по представленіи своем, в неділю Проводную погребен".

Отже, могила гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного була в церкві Богоявлення на території Київської братської школи. Але сьогодні її не виявлено: вона зникла на початку ХVIII століття. Микола Аркас у своїй історії України писав, що поховано Сагайдачного в церкві Богоявленського Київського братства, але могили його тепер знайти неможливо, бо на початку ХVIII століття вона опинилась під приміщенням нової стіни храму і зникла від поглядів нащадків.


Із когорти козацької старшини після Сагайдачного був обраний козацьким гетьманом Оліфер Голуб, або Стеблівець. Він був соратником Петра Сагайдачного, брав участь у селянсько-козацькому повстанні під проводом М. Жмайла. За його гетьманування відбулися антитурецькі походи козаків. Загинув гетьман Оліфер Голуб під час походу 1628 року на Крим. Його могила невідома.

Наступним гетьманом козацтва став Михайло Дорошенко, учасник Хотинської битви, полковник, наближений до козацької верхівки Сагайдачного. Він брав участь у селянсько-козацькому повстанні М. Жмайла (1625), після якого став гетьманом і укладав Куруківську угоду 1625 року, реорганізував реєстрові козацькі полки. Під час походу проти татар загинув при облозі Кафи - турецької фортеці у Криму. Його голову турки настромили на спис і виставили на мурах Кафи в 1628 році.

З цього походу повернувся Григорій Чорний (Грицько), якого козаки обрали новим гетьманом (1628-1630). Але він з польською шляхтою проводив підлабузницьку політику і за утиски реєстрових козаків та особливо виписних козаків був страчений козацькою сіромою ("жестокосердно його замучили") у Черкасах.

Каплиця над могилою гетьмана Петра Дорошенка

В 30-х роках ХVII ст. під час селянсько-козацьких повстань гетьманська булава переходила з рук у руки багатьох козацьких старшин. Першим з них був обраний гетьманом Тарас Федорович (Трясило). Саме він запалив у 30-х роках смолоскип селянсько-козацького повстання і під Переяславом 15 травня 1630 р. здобув перемогу над шляхетськими військами та домігся вигідної угоди з поляками. Звідси він відступив у Запорізьку Січ і загинув за невідомих обставин.

Про долю інших українських гетьманів - Тимофія Орандаренка, Івана Петражицького-Кулагу та інших - мало історичних звісток, а про їх могили не відомо нічого.

Зате гучну славу, яку навічно зберегли українські думи, мав козацький гетьман Іван Сулима. Саме він у ніч з 3 на 4 серпня 1635 року із загоном запорожців здобув новозбудовану шляхетську фортецю Кодак, яка не допускала припливу втікачів у Запорізьку Січ. Згодом частина старшин-реєстровців підступно схопила І. Сулиму з п'ятьма його соратниками і видала шляхті, а та відіслала їх у Варшаву на розправу.

У Львівському літописі записано: "Оковавши їх, одвезли до Варшави, до короля на сейм. І стято їх 4". Більше даних про обставини загибелі Івана Сулими подає польський шляхтич Ф. Обухівський: "Пізніше він був з наказу його королівської милості, на тому ж дніпровському острові (Кодаку) обложений реєстровими козаками і, коли дров у нього на паливо не стало, був виданий своїми і відправлений у Варшаву на двотижневий сейм, що відбувся 1636 р. на початку року. Там же йому і ще кільком таким же негідникам відрубали голови і посадили їх усіх четвертями на кіл (четвертували)". Подібно писали українські літописці: "1633. Гетман на сей час Сулима был 1633 года сентября 8 и потом за винность свою против Речи Посполитой на горло скаран".

Великою славою вкрив себе новий козацький гетьман Павло Бут, або Павлюк, який вийшов із середовища нереєстрових козаків. Він розіслав універсали, в яких закликав до боротьби проти шляхти і під Кумейками біля Черкас дав битву панам, хоч сили були нерівні. Павлюк об'єднався з Дмитром Гунею 10 грудня 1637 року під Боровицею. Проте шляхті вдалося оточити повсталих і почати переговори, внаслідок яких були видані гетьман Павлюк, Томиленко; їх закували в кайдани і вислали до Варшави на страту. За те, що Павлюк хотів бути самостійним українським гетьманом, сейм вирішив на його голову накласти розпечену залізну корону, а в руки дати розпечену залізну палицю, немов булаву. Потім... стяли гетьману голову і настромили її на спис. Це підтверджував і Микола Костомаров, коли писав, що реєстрові козаки видали Павлюка та його побратимів, і у Варшаві їм було стято голови.

В тогочасних літописах вказувалось: "Козаки знову, не терпя озлобленія й явных обід в убійствах, от поляков чиненних, выбрали гетмана Павлюка и наділали з ляхами войну под Кумейками, но от гетмана коронного побіждены; потом Павлюку пійманому голову отрубано". В іншому місці цього літопису читаємо: "1637. Гетман Павлюк, который на Кумейках знашно ляхов побіждал, потом его ляхи, поймав, у Варшаві голову отсікли и на паль забили". Далі козацькими гетьманами, які продовжували вести затяжні бої селянсько-козацьких військ із польськими шляхетськими військами, були Яків Остряниця і Дмитро Гуня (1637- 1638). Вони героїчно оборонялися перед навальним наступом шляхетських військ під Лубнами, але були оточені на річці Старці, а згодом перейшли за межі Росії. Де загинули ці герої-гетьмани, за яких обставин, достеменно встановити не можна, хоч тогочасні літописці й наводять дані, що вони були страчені у Варшаві. Так, у літописі про них записано: "1638. Гетман Остряниця. Сей з козаком Гунею на речки Старици ляхов побеждал, потом ляхи Остряницю и Гуню убили".

Згадуються в історичних джерелах і такі гетьмани, як Півтора Кожуха, Бурлук або Булук, але де вони загинули - невідомо. Ось така сумна картина трагічної долі українських гетьманів кінця ХVI - першої половини XVII століть. Більшість з них не має могил, бо їх голови стинали польські пани і турецькі яничари.

Свого часу Т. Г. Шевченко цікавився, де поховано Богдана Хмельницького. З обширної історичної літератури майже невідомо, чим хворів, коли помер і як ховали цього славетного гетьмана, що сталося пізніше з його останками.

Уважне вивчення історичних праць дає змогу повніше висвітлити ці питання, відтворити об'єктивну картину смерті й похорону Богдана Хмельницького. Так, із достовірних джерел довідуємося, що Б. Хмельницький занедужав ще 1656 року, а навесні 1657 року хвороба його набрала небезпечного характеру.

Уже важко хворий, Богдан Хмельницький зібрав у Чигирині на початку квітня останню старшинську раду за участю представників міст. Рада, бажаючи зробити останню приємність гетьману, одностайно обрала наступником Хмельницького його 16-річного сина Юрія, хоч влада за Богданом зберігалася до його смерті.

Перед смертю гетьмана хитрий король Ян-Казимир посилає до нього свого посла шляхтича Станіслава Беньовського. Цей підступний польський дипломат робив спроби схилити Хмельницького до зриву відносин із Росією, на що гетьман дав йому рішучу відмову.

Деякі історики схильні вважати, що польські пани готувалися отруїти гетьмана і навіть існувала легенда, що якийсь польський шляхтич приїхав сватати дочку Хмельницького і мав всипати отруту в чарку гетьмана. Існували документи польської шляхти від 24 липня 1657 року, що потрапили в руки Хмельницькому, в яких серед пунктів перешкоди єдності Росії з Україною ішла мова і про отруєння гетьмана. Радянський історик К. Осипов вважає, що "ця версія цілком правдоподібна".

Після останньої чигиринської ради здоров'я Хмельницького дедалі погіршувалося. Коли до Чигирина 3 червня 1657 року прибуло російське посольство, його зустрічали полковники Хмельницького і просили вибачення, що їх не може зустріти сам гетьман, оскільки ледве встає з ліжка. Так і було: під час переговорів із російськими послами гетьман трохи підвівся, звелів підтримати його за плече, узяв срібну чару з угорським вином і випив за здоров'я російського уряду.

Після того, як свідчать очевидці, хворий гетьман уже більше не вставав із постелі. Залишалися лічені дні його життя. Тоді, як свідчить літописець, гетьман заповів поховати його в Суботові. "Не хочу лежати в Чигирині, - говорив Хмельницький, - Чигирин довго був під пануванням ворогів українського народу, поховайте мене в Суботові, я придбав його кривавою працею...".

І справді, Суботів був для Хмельницького рідною оселею, яку заложив ще в 1616 році його батько Михайло. Тут молодий Богдан провів свої дитячі і юнацькі літа. В роки Визвольної війни 1648-1654 рр. Суботів став сотенним містом Чигиринського полку, куди Хмельницький часто навідувався. Саме звідси Богдан писав листи до російського уряду (12. VII. 1653 р.). Тут він урочисто приймав російське посольство (27. VIII і 16. ХІ. 1653 р.) напередодні Переяславської ради.

В Суботові були побудовані гетьманський палац, Еллінська церква-усипальниця, куди переніс тіло свого сина Тимоша з церкви Михайла, що була на території палацу.

На початку липня 1657 року здоров'я гетьмана різко погіршало. Останні вісті, які дійшли до нього, були з козацького табору, що в союзі з угорським князем Ракоці виступив проти шляхти. 21 липня повернувся з походу київський полковник Антон Жданович, який доповів про обстановку, що склалася у час допомоги угорцям, і сповістив про незадоволення у козацькому війську. Це фактично прискорило смерть Б. Хмельницького. Він так розхвилювався, що його розбив параліч, йому відібрало мову і через 6 днів, тобто 27 липня, Хмельницького не стало.

"Апоплексія перервала життя старого Хмельницького", - писав його сучасник італієць Нарциз Ахілл Сальванді. Отже, крововилив у мозок викликав параліч, незабаром настала смерть.

З приводу точної дати смерті Хмельницького в історичній літературі були деякі суперечності.

Російський історик О. Рігельман у своєму творі "Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще" стверджував, що день смерті Хмельницького - 5 серпня.

Однак найдостовірнішою датою смерті гетьмана є 27 липня, оскільки про неї говорили самі очевидці події. Так, генеральний писар, який був свідком смерті гетьмана, писав путивльському воєводі Зюзіну: "Хотя я першого часа, как скоро умер его милость пан гетьман, відомо не учинил тебе, другу моему, однак прошлого времени писал я к тебе о смерти, в которой с сего света дня 27 июля его милость пан гетьман отошел". Цією датою було повідомлено про смерть Хмельницького і російського посла Желябужського, який тоді був у Києві, а він про це повідомив у Москву.

Отже, гетьман помер 27 липня, і ця дата відповідає дійсності, тому на неї твердо посилаються у своїх працях історики (М. Петровський, К. Осипов, І. П. Крип'якевич, В. О. Голобуцький, І. Козаченко та інші).

Вранці 27 липня гарматні постріли з Чигиринської фортеці і сумні дзвони жалоби сповістили народові про смерть видатного державного діяча і полководця.

Звістка про смерть Хмельницького прокотилася по всій Європі. Італієць Нарциз Ахілл Сальванді писав: "В цей час зник зі сцени цього світу в Чигирині муж, що відіграв у ньому надзвичайну, а водночас і особливу роль. Політик і здібний вождь, який мав у Європі незалежну державу, усе життя жив як селянин або вояк, приймаючи в тій самій кімнаті, де спала його дружина й діти, посольства від усіх коронованих голів... бич Польщі, внаслідок своїх перемог... Апоплексія перервала життя старого Хмельницького, який протягом десяти років відігравав у сучасних подіях таку ж роль, як Кромвель, і котрий майже забутий історією. Кромвель з'явився також так пізно, як він, на сцені світу і в той самий час, пережив його також тільки на кілька місяців".

Домовину гетьмана, виконуючи його заповіт, було встановлено в Еллінській церкві поруч з прахом його улюбленого сина Тимоша.

Цю похоронну церемонію коротко, але образно відтворили у своїх козацьких літописах його сучасники. Так, літописець Самовидець записав 1657 р.: "А похоронен был пред святим Симеоном в неділю, где множество народа, а найбольше людей войсковых было, и провождено тело его с Чиги рина до Суботова и там поховано в рынковой церкви".


Подібно записав у своїм літописі Григорій Граб'янка: "Умершего убо Хмельницького в день Успения Пресвятія Дівы, вси на погреб его сошедшіеся генералы и полковники, старшина их и чернь з превеликим плачем и жалостию, купно же и войсковыми обрядами поправодоше з Чигирина в Суботов и тамо в церкви каменной, в недельній день пред Семеоном погребова і плаковные немало над гробом вождя своего розійдошася восвоясы".

Український історик ХVIII ст. Петро Симоновський писав, що гетьман "был погребен с великим всего козацкого войска сожалением в Суботове, каменной церкви, созданной иждивением его ж, куды из Чигирина проводжено тело его всем войском церемониально".

Що далі було з останками Хмельницького - також цікавить багатьох. Це пояснюється тим, що в Чернігівському літописі записано було під 1664 р. таке: "Чернецький Бужин и Суботов спалил, и там в Суботові тіло старого Хмельницького и Тимоша, сына его забытого под Сучавою, козак з гробов в рынку выкинуты на попелище". Подібне було записано "в кратком опысании Малороссии". Ян Чернецький - коронний гетьман, "весною после пасхи Суботов спаливши, тіло Богдана Хмельницького и сына его Тимоша з гробов выбросил".

Посилаючись на ці записи, більшість істориків дожовтневого періоду стверджувала, що марно шукати могилу Богдана Хмельницького. З цим не погодився академік АН УРСР І. П. Крип'якевич, вважаючи, що "ця звістка єдина і не вважається достовірною". На нашу думку, ця легенда пізніше могла бути складена місцевим людом, який показував на одному з урочищ Суботова хрести, під якими мали бути перепоховані останки гетьмана. На це звернув увагу Т. Г. Шевченко, коли побував у Суботові. На основі народних переказів він намалював ці хрести. Шевченко цікавився Богдановими місцями в Суботові і, перебуваючи тут у 1845-1846 рр., намалював серію картин: "Богданові руїни в Суботові", "Богданова церква в Суботові". А його картина "Смерть Богдана Хмельницького", створена в 1845-1848 рр., свідчить, що Великого Кобзаря вельми хвилювала тема смерті гетьмана.

З того часу ніхто не цікавився, де останки Богдана Хмельницького. І лише в радянський час, коли ім'я Богдана Хмельницького набуло особливої пошани, усі місця, пов'язані з його діяльністю, відзначені меморіальними таблицями, зведені пам'ятники з нагоди святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією, у приміщенні Еллінської церкви в Суботові була встановлена надмогильна плита з пам'ятним написом: "Тут похований у 1657 році великий син українського народу, видатний державний діяч і полководець Богдан Хмельницький. Споруджено в 1954 р. на ознаменування 300-річчя возз'єднання України з Росією".

Радянські археологи почали шукати останки гетьмана і його сина. В 1970 р. археологічна експедиція під керівництвом старшого наукового співробітника Інституту археології АН УРСР кандидата історичних наук В. О. Юри провела розкопки в Еллінській церкві. Археологам удалося виявити в північно-західній частині храму два поховання. За попередніми даними їх антропологічного вивчення, один із похованих помер у віці понад 60 років, другий був значно молодший. Чи не останки це Богдана і його сина Тимоша - антропологи не сказали нічого певного.

Однак беремо на себе сміливість сказати: оскільки ця церква була усипальницею сім'ї Хмельницького і після його смерті тут нікого більше не ховали, то, цілком імовірно, що знайдено останки гетьмана і його любого сина.

З Галичиною пов'язано ім'я гетьмана Івана Виговського. Він походив із шляхетського роду, який володів селом Руда біля м. Стрия. Серед місцевого населення у Руді зберігся переказ про те, що гетьман Виговський мав прислів'я: "Продам Бар і Руду і заграю ляхам у дуду".

Після смерті Хмельницького Виговський заступав його малолітнього сина Юрася, а потім сам став гетьманом. Життя Івана Виговського закінчилося трагічно: 16 березня 1664 року, за розпорядженням Яна Чернецького і Себастяна Маховського, Виговський був розстріляний під Вільхівцями біля Канева. У джерелах знаходимо декілька звісток про могилу Івана Виговського. У своєму тестаменті Виговський так заповідав себе поховати: "Тіло моє по-християнському порядку землі віддати, котра має лежати у Скиті Великому, у склепі мурованому в церкві Воздвиження Чесного Хреста".

В одному з українських літописів про загибель і місце поховання Виговського читаємо: "Чернецкій і Маковскій Ивана Виговського казали розстреляти, а он, на той час в избе поклякнувщи, читал акафист Пресв. Богородицы. Похован у Великому Скиті и с женою своею Статкевичівною которой, когда сказано, же пана забито, пала и умерла, зоставивши сына своего еще не великого". Академік АН УРСР І. П. Крип'якевич пише, що вдова Виговського після смерті чоловіка переховувалася у лісах біля м. Бара, а потім її брат Юрій Статкевич перевіз до Галичини у власний маєток біля Стрия. Самого Івана Виговського перевезли до Галичини і поховали у скиті біля Руди Гніздичівської у склепі церкви Воздвиження.

На нашу думку, більш правдоподібно, що І. Виговський похований у Скиті Манявському, оскільки він особисто просив про це за життя, і навіть убивця Маковський погодився "відіслати тіло в маєток у Руду і як "русина по-руськи поховати". Тут, у Галичині, в Руді або в Скиті, біля чоловіка Івана Виговського похована і його жінка Олена Статкевичівна. В 30-х роках робилися спроби розшукати могилу Івана Виговського, проте останків покійного гетьмана не виявлено.

Після смерті Богдана Хмельницького на арену політичної боротьби за гетьманську владу висунулося кілька козацьких старшин - колишніх соратників Хмеля. І не випадково тільки у другій половині XVII століття гетьманську булаву тримало аж десять українських гетьманів.

Умираючи, Богдан Хмельницький на вимогу генеральної старшини передав булаву своєму малолітньому синові Юрасю. Оскільки він був ще юний і вчився у Києво-Братській школі, писар Іван Виговський домігся проголосити себе гетьманом. А після скинення Івана Виговського з гетьмана в 1659 році старшина козацька вдруге проголосила вісімнадцятирічного Юрася гетьманом.

Але Юрась виявився слабодухим гетьманом і став слухняним знаряддям у руках тієї верхівки козацької старшини, яка йшла на угоду з Річчю Посполитою. Саме Юрась Хмельницький уклав Слободищенський трактат 1660 року, за яким Україна мала знову підлягати шляхетській Польщі. Це викликало обурення народних мас. І Юрась Хмельницький відмовився від гетьманської булави і постригся ченцем у Чигиринський монастир.

Утретє Юрась Хмельницький став гетьманом з волі Туреччини, яка захопила Поділля 1672 року.

Причиною його загибелі було те, що він, будучи в Немирові "князем", вимагав мита від багатого єврейського лихваря Оруна (Аарона), який торгував військовими трофеями й особливо знаний був у колах турецьких вельмож як продавець полонених українських дівчат. Юрась вимагав мито від орендаря і покарав жінку Оруна. Останній поскаржився правителю - паші Кам'янця-Подільського. А той арештував Юрася Хмельницького. Його засудили до страти, задушили і викинули в річку з моста в Кам'янці-Подільському. Так безславно закінчилося життя сина Богдана Хмельницького.

Після того, коли Юрась Хмельницький відмовився від булави, у 1663 році гетьманом Правобережної України став Павло Тетеря. Він брав участь у поході польсько-шляхетських військ на Лівобережну Україну, але, зазнавши невдач у боротьбі з народними масами, змушений був залишити гетьманство і відійти в Польщу, де й загинув не пізніше 1683 року. Його могила невідома.

Оскільки влада гетьмана П. Тетері поширювалася на Правобережну Україну лише з 1663 року, то на Лівобережжі постало питання про обрання свого гетьмана. Серед старшин полків Лівобережжя почалася гостра боротьба за гетьманську булаву. Претендентами на високий пост стали переяславський полковник Яким Сомко, на той час наказний гетьман, ніжинський полковник Василь Золотаренко, швагер Богдана Хмельницького і третій - кошовий Запорізької Січі Іван Брюховецький.

Останній - колишній слуга Богдана Хмельницького - увійшов у довір'я січовиків, став кошовим, і запорізька старшина висунула його кандидатуру на гетьмана Лівобережної України. Хитрий, підступний і улесливий, він багато обіцяв, а фактично все робив на свою користь. За твердженням істориків В. Антоновича і В. В. Волк-Карачевського, 1665 року Іван Брюховецький виступив із Гадяча - зі своєї резиденції - і зупинився біля селища Диканьки на Сербіському полі. В той час П. Дорошенко, ставши гетьманом Правобережжя, вислав своїх послів до І. Брюховецького з велінням здати булаву, але той відмовився. Тоді невдоволені ним козаки насильно повели його до Дорошенка. Та не довели - по дорозі він був убитий розлюченою юрбою. Його били рушницями, списами, "як скаженого собаку". Обраний гетьманом обох сторін Дніпра, Петро Дорошенко наказав тіло Брюховецького завезти до Гадяча і поховати в церкві, яку той побудував.

Це підтвердили й літописці: "Той же Брюховецький Сірко кошового з Комлыками посылал поддатись з Україною Туреччину. Козаки возненавидели Брюховецкого злое умышление, просили Дорошенко на гетьманство і который, как пришел, так Брюховецького его ж честь козаки поподпивавши, при Дорошенку убили под Гадячем, в котором Брюховецький и жил".

Цікава історія гетьманування Петра Дорошенка, внука прославленого Михайла Дорошенка, соратника П. Сагайдачного, героя Хотинської битви, який увічнений у популярній пісні "Ой на горі та женці жнуть".

Наприкінці 1676 року П. Дорошенко зібрав козацьку раду в Чигирині і склав свої клейноди - новий гетьман Лівобережної України Іван Самойлович підступив під Чигирин, і Дорошенко зрікся гетьманства. Він мав доживати віку в Сосниці (тепер селище міського типу Чернігівської області), на що Іван Самойлович присягнув.

Але царський уряд, побоюючись тримати в Україні такого популярного колись гетьмана, відкликав його до Москви всупереч протестам Івана Самойловича. В Москві Дорошенкові був подарований просторий дім, куди переїхала його сім'я, на його утримання була визначена з царської казни сума 1000 крб. Пізніше йому було надано маєток на 1000 селянських дворів. В 1679 році його призначили воєводою у Вятці (тепер м. Кіров). Останні роки життя П. Дорошенко провів у с. Яропольчому під Москвою, де й помер 1698 року. Тут його й поховано і встановлено надгробний пам'ятник. Ще на початку ХІХ століття в Яропольчому на погості колишньої церкви Параскевії на його гробниці була плита з написом: "...преставился раб Божий гетман Войска Запорожского Петро Дорофеевич Дорошенко, а поживе от божества своего 71 год и наложен бысть на сем мести".

Збереглася у народі пісня про Петра Дорошенка:

Знеміг славний Дорошенко,
сидячи в неволі,
Та й умер з нудьги -
остило волочить кайдани!

Після П. Дорошенка, а точніше ще за його гетьманування, булаву гетьмана Лівобережжя тримав Дем'ян (Демко) Многогрішний (не без допомоги князя Ромадановського), який був тоді з російськими військами в Україні. Походив Дем'ян із селянської родини, брав участь у Визвольній війні 1648-1654 рр., був чернігівським полковником, приєднався до Петра Дорошенка, був у нього осавулом і наказним гетьманом. Коли Петро Дорошенко поїхав до Чигирина в сімейній справі, Дем'ян Многогрішний домігся того, що на старшинській раді 1668 року в Новгороді-Сіверському став гетьманом, за що погодився на укладення нових Глухівських статей у 1669 році, які обмежували подальшу автономію України у складі Росії.

Новий гетьман допомагав царизмові придушувати народні повстання, у тому числі стратив Івана Дзиковського 1670 року за участь у селянській війні під проводом Степана Разіна. Він збагачувався разом зі своїми родичами, роздавав їм старшинські посади, за що втратив довір'я народних мас. Російський уряд звинуватив його у зв'язках з Дорошенком, скинув із гетьманства і ув'язнив.

14 квітня 1672 року Дем'яна Многогрішного катували й допитували в Москві. Потім допитували його сина, брата і представників гетьманської старшини. Присудили його до страти, яку було замінено засланням разом із родиною. Він доживав віку в Іркутську, де й помер. Літописці писали: "1668 р. Демян Игнатович Многогрішний первіє наказаний гетман Дорошенко, а потом и настоящий і токмо потом 1689, взять на Сибир за измену и монахом стал". "1672. О середності старшина генеральная Демяна Многогрішного гетмана ночью в Батурин взявши, отвезли на Москву...".

Позбувшись небажаного кандидата, царизм дозволив князеві Ромадановському обрати нового гетьмана. На козацькій раді 14 червня 1672 року в Козачій Діброві гетьманом Лівобережної України обрано Івана Самойловича, який тримав булаву до 1678 року. Походив він із сім'ї священика, був сотенним писарем, сотником, полковником Чернігівського полку, генеральним суддею при Д. Многогрішному.

Під час відомих Кримських походів, які закінчилися невдачею, його несправедливо звинувачено у зв'язках із кримським ханом і усунено з гетьмана в 1678 році та заслано до Сибіру на поселення у м. Тобольськ. Де він помер - невідомо. Літописець про це писав коротко: "1678. Тогда ж юня 29 д. на Коломаку гетмана Ивана Самойловича взято в Москву в ссылку".

Не були, так би мовити, офіційно проголошені українські гетьмани. Але, починаючи від гетьманування Івана Брюховецького і до Івана Самойловича, робили спроби стати гетьманами і такі представники козацько-старшинської верхівки, як Михайло Ханенко, Дерик, Степан Опара, Євстахій Гоголь, яких висували турки або польські королі.

Перший з них - Децик (Дацко Васильович), який був овруцьким полковником, згодом став одним із керівників народних повстань 1664-1665 рр., деякий час діяв із брацлавським полковником В. Дрозденком, активно боровся проти шляхетської Польщі і гетьмана П. Дорошенка. Козаки навіть неофіційно проголосили його гетьманом, але він був спійманий і ув'язнений у Ніжині. Літописці писали: "1665. Тога же некто Децик обозвался гетманом и Полесся пустошил, но, пойманный, в Нежинской тюрме умер".

Другим претендентом на гетьманську булаву був Степан Опара. Колишній сотник Чигиринського полку під час повстання проти П. Тетері за допомогою кримських татар захопив Чигирин і проголосив себе гетьманом Правобережної України, але згодом утік у Крим, а хан видав його П. Дорошенку, той передав Польщі, де, можливо, Опара був ув'язнений в Марієнбурзькій фортеці. За іншими даними, король скарав його на смерть. Літописець про це пише так: "1665. Задніпрянським гетманом обозвался Опара ніякий, но Орда, ним затягнення, Петра Дорошенка на гетьманстві поставивши, Опару до короля послали, котрого там смертію казнено". Але де це було - літописець нічого не говорить.

У 1676 році за гетьманування Петра Дорошенка на Правобережній Україні польський король Ян Собеський поставив гетьманом Євстахія Гоголя. Але про його гетьманську діяльність нічого не відомо. З літопису довідуємось, що він був похований у Києві: "1676. От короля польського Яна Собецького поставлен был гетман войск Запорожских Євстахій Гоголь. Он погребен в Киевомежигорском монастыре 1679 года генваря 9".

Каплиця над могилою гетьмана Петра Дорошенка

В час гетьманування Петра Дорошенка запорожці висунули на гетьманську булаву свого січового писаря Петра Суховія. Він за допомогою Кримської орди прийшов 1669 року під Чигирин, але тут П. Дорошенко розгромив його полки. В тому ж році П. Суховій вдруге прибув в Україну, але вже з приєднаними п'ятьма козацькими полками. На річці Росі біля Києва йому вдалося оточити табір Дорошенка. Але турецький султан відкликав татар від Суховія, а козацькі полки знову перейшли на бік Дорошенка. Інші з тих полків, що були в Суховія, оголосили гетьманом Правобережної України Михайла Ханенка. Він підтримував позиції тієї групи старшини, що орієнтувалася на Польщу. Але в боротьбі з Петром Дорошенком М. Ханенко в 1673 р. зазнав поразки під Стеблевом. А згодом він здався лівобережному гетьману Іванові Самойловичу, а отримавши від царського уряду маєтки на Чернігівщині, там дожив до своєї смерті. Ні рік, ні місце його смерті і поховання не вказані в козацьких літописах.

Останнім з цієї когорти самозваних гетьманів був Петро Петрик (Іваненко). Він походив із козацької старшини Полтавського полку. Був писарем Генеральної військової канцелярії. 1691 року втік у Крим, де від неіснуючого "князівства удільного Київського, Чернігівського" та Війська Запорізького уклав 1692 р. фіктивну угоду про перехід Лівобережної України під владу султанської Туреччини і незабаром оголосив себе гетьманом. Російські війська відбили Петрика з його союзниками - татарами.

Яка його подальша доля і де він помер - невідомо.

Наприкінці ХVII - на початку XVIII століття гетьманом Лівобережної України був Іван Мазепа.

З перших днів свого гетьманування він мав таємні зносини з польськими панами та шведським королем Карлом ХІІ, на бік якого перейшов напередодні Полтавської битви. Після Полтавської битви і поразки шведських військ Мазепа через Переволочну й Очаків утік із Карлом ХІІ в турецькі володіння. Ще під Очаковом до Карла ХІІ прибув посланець від Бендерського серафіра (начальника турецького війська) і запросив його до Бендер, куди й подалися Іван Мазепа і Карл ХІІ. Тут король шведський отримав листа від царя Петра, в якому були викладені три основні вимоги: 1. Уступити цареві всю Унгрію, Карелію, Естляндію та Ліфляндію; 2. Визнати польським королем Августа; 3. Видати цареві Мазепу. Своєму послу у Стамбулі Толстому Петро доручив підкупити великого візира, якому обіцяно 300 тисяч талярів за видачу Мазепи. Це стало відомо гетьману, який дуже занепокоївся, хоч правитель Бендер заспокоював його від імені самого султана. Проте ця звістка схвилювала Івана Мазепу, бо він знав, що на турків покладатися не можна. Це остаточно підірвало слабе здоров'я гетьмана, і він помер 22 серпня 1709 року. Його тіло відвезли в Ясси і там, у колі військової старшини і самого короля Карла ХІІ, поховали в міському монастирі.

Труну з тілом гетьмана Мазепи везли шестеро білих запряжених коней, перед труною бунчужний ніс булаву, а за труною йшли жінки і оплакували небіжчика. За ними верхи на конях їхали Генеральний писар Пилип Орлик, небіж Мазепи Войнаровський і вся генеральна старшина. Могила його була в соборі міста Галаца ще на початку ХХ ст., як про це твердив Микола Аркас у своїй "Історії України".

Після похорону Мазепи старшина у присутності шведського короля Карла ХІІ обрала гетьманом Пилипа Орлика, який був Генеральним писарем. Він разом із королем Карлом ХІІ сприяв походові величезної турецької армії проти царя Петра І, якого оточили на річці Прут. Здавалося, що цар потрапить у турецький полон, але йому вдалося укласти із султаном досить принизливий мир.

Пізніше Пилип Орлик з частиною емігрантських козацьких полків і татаро-руськими військами прибув в Україну, але не зміг утриматися. Він довгі роки підмовляв уряди Швеції, Німеччини, Польщі, Франції, Туреччини на війну з Росією, щоб звільнити Україну від російських військ. Після того, як Швеція уклала Ніштадтський мир, Орлик, боячись, що його видадуть цареві, переїхав до Франції, а потім у Грецію, де в м. Салоніках прожив 12 років і помер у 1728 році. У джерелах не згадується, де його могила. Тільки в літописах зазначено: "1709. Филип Орлик, бывший писар генеральный в Бендерах, от короля шведского учинен гетманом".

Після переходу Мазепи на бік Карла ХІІ та зруйнування Меншиковим гетьманської столиці Батурина цар у 1708 році негайно скликав гетьманську старшину і російських вельмож у місто Глухів і на козацькій раді було обрано нового гетьмана - Івана Скоропадського. Він закликав козаків із Гетьманщини і Запорізької Січі виступити проти шведів, на що кошовий Йосиф Кириленко дорікав йому, що він "под мушкетами московскими внутри города" обраний гетьманом, але не українським, а московським.

Помер Іван Скоропадський 3 липня 1722 року і похований 5 липня у глухівському Гамаліївському монастирі. На його могилі був встановлений надгробок з написом, що тут спочиває прах гетьмана України Івана Скоропадського. Козацькі літописці так про це писали: "1708. Преславний гетман Иоан Ілліч Скоропадский. Сей гетман, указом его царского величества Петра Алексеевича, по давнему обыкновению волными голосами от казаков на гетманство 1708 года избран і которого сам цар Петр Алексеевич, будучи на той час монаршею своею особою со всім сигнлитом в Глухові, на гетманство утвердил, и булаву, и печать вручил... Преставился он 1722 года, июля 3 и погребен 5 д. того ж дня в Гамалієвском, бывшем тогда девічем монастыре".

Могила Івана Скоропадського

По смерті Ів. Скоропадського 1722 року Петро І 29 квітня 1722 р. видав указ про створення Малоросійської колегії, яка фактично у складі шести штаб-офіцерів російських полків правила Україною. Як писали літописці: "В правительство народа Малороссійского по указу государеву, учреждена была коллегия". Ця колегія на чолі з бригадиром Вельяміновим почала прибирати до рук усе гетьманське правління.

Петро І не дозволив обирати нового гетьмана, а доручив наказному гетьману Павлові Полуботку слухати колегію. Полуботок очолив старшинську верхівку, яка домагалася відновлення гетьманства та ліквідації Малоросійської колегії. Члени колегії негідно поводилися з козацькою старшиною. Тоді наказного гетьмана з кількома старшинами викликали до Петербурга і за наказом Петра І посадили в Петропавлівську фортецю. Це були перші політичні в'язні в цій безславній твердині. Не витримавши такого стану і допитів, наказний гетьман Павло Полуботок помер ув'язнений у фортеці і його поховано біля церкви Святого Самсонія, що за Малою Невою у Петербурзі. Це відбулося 18 грудня 1724 року. Могила його знесена.Пізнавайте минувшину з спільнотою "На скрижалях"

Смерть Полуботка в Петербурзькій в'язниці відгукнулася в Україні великим болем. Його прославляли як великого мученика за Україну, створювались легенди про нього. Однією з найпопулярніших була та, що немовби цар, довідавшись про хворобу Полуботка, прибув просити в нього вибачення, і вмираючий гетьман виклав йому усі кривди, що їх завдав царизм Україні. Закінчувалася вона словами: "За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися у спільного і нелицемірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом".

І справді скоро, 25 січня 1725 року, помер Петро І, а Росією правила його дружина Катерина І, а за нею - Петро ІІ. Останній дозволив обрати нового гетьмана. 1 жовтня 1727 року на генеральній раді у Глухові було обрано нового гетьмана - сімдесятирічного миргородського полковника Данила Апостола, який правив Україною до 1734 року. Це був загартований у боях з татаро-турецькими загарбниками і шведами козак, якого дуже шанували старшини і гетьманське військо. Але його влада була обмежена і перебувала під контролем царських урядовців.

17 січня 1734 року гетьман Данило Апостол помер від апоплексії. Похорон відправляв Київський митрополит Рафаїл Заборовський у містечку Сорочинцях на Полтавщині. Поховано Данила Апостола в побудованій ним церкві. На похороні були представники з усього Лівобережжя. Це знайшло відображення у літописах: "...Сей гетман камяни Гадяцкой монастыр вкруг оставить приказал. Приставился он 1734 году генваря 17 д., в четвер, и того ж году февраля 7 д. преосвященным Рафаилом, архиепископом Киевским, в місті Сорочинцях в каменной его, гетмана, церкви погребен".

І знову царизм не дозволив обирати гетьмана на Лівобережній Україні, а за наказом царських можновладців встановлювалось правління гетьманського уряду з 6 російських чиновників на чолі з резидентом, князем О. І. Шаховським.

І тільки в 1750 році царизм дозволив відновити гетьманство. Тоді у Глухові під наглядом царського представника було обрано останнього гетьмана, брата фаворита цариці Кирила Розумовського, який правив до 1764 року, після чого була остаточно скасована гетьманщина. Аж при ньому зайшло сонце гетьманського самоврядування. Новий гетьман повністю діяв з волі цариці Єлизавети Петрівни, сприяв зміцненню привілеїв української старшини, роздавав їй землю і робив їх панами на зразок російських поміщиків. Останні роки цей гетьман жив за кордоном, у Петербурзі й Москві. Тільки 1794 року оселився у своїх палатах у Батурині, де помер і був похований 1803 року.

* * *
Ми розповіли про смерть і могили 40 українських козацьких гетьманів. Тяжка тоді була доля України. Такою ж сумною стала смерть чи загибель керівників українського козацтва - гетьманів. Починаючи від Івана Підкови і кінчаючи Кирилом Розумовським, невеличка їх частина померла своєю смертю, більшість із них внаслідок важкої боротьби за визволення українського народу з-під татаро-турецького та польсько-шляхетського поневолення і царського самодержавства поклала свої голови у Варшаві, Кафі чи загинула в Сибіру.
Володимир Грабовецький