Марія Приймаченко: загадковий світ художниці

Народна художниця України, лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка Марія Приймаченко своєю творчістю відкрила оригінальну сторінку самобутнього мистецтва світової культури. Її виставки з великим успіхом експонувалися у Франції, Канаді, Польщі, Росії, Німеччині та багатьох інших країнах світу. У 1937 році на всесвітній виставці в Парижі Марія Приймаченко отримала золоту медаль, здивувавши своїми картинами мистецький світ...

Марія Приймаченко народилася за різними даними 31 грудня 1908 або близько 12-13 січня 1909 року у селі Болотня на Київщині. За своє 89-річне життя створила понад 650 робіт. Вважається неперевершеним митцем наївного народного стилю (примітивізму). У своїх роботах зображувала чарівних тварин, квіти та сюжети з селянського побуту. Протягом життя художниці її картини відвідали експозиції Всесвітньої виставки у Парижі, численних республіканських показів мистецтв, а також побували у Варшаві, Софії, Монреалі, Празі. Сьогодні картини Марії Приймаченко оцінюють в десятки тисяч доларів, проте все життя художниця прожила у скруті.

Марія Оксентіївна і її постать оповиті химерними загадками та таємницями.

Примаченко чи Приймаченко?

Свої картини художниця завжди підписувала як Примаченко. Однак, вважається, що це зросійщена версія прізвища мисткині. В усіх державних нагородах її називають Приймаченко. Прізвище художниці нібито походить від слова «приймак» - що означає прийнятий син, чоловік. Сама художниця нібито іноді стверджувала, що в їх селі здавна казали не «приймак», а «примак», тому Примаченко – це правильна версія. На цій же позиції стоїть і дослідник Микола Жулинський. Але також є версія, що використовувати «більш російську» версію художниця почала лише у 1937 році, після успіху на кількох великих виставках – повернулася додому і почала підписуватися «по-городському». А Лесь Танюк пригадує свою розмову з художницею:

- То ви, Маріє Оксентіївно, Приймаченко чи Примаченко?

- Приймаченко, — без вагань відповіла вона. — Приймаченки ми, з приймаків. Батька мого Оксентія Григоровича дід з бабою у приймаки взяли, всиновили. А записали потім по-руському. Спортили.

«Щоб не плакать, я сміялась…»

У семирічному віці маленька Маруся тяжко захворіла. Діагноз невтішний – поліомієліт. В подальшому усе життя мисткиня переживатиме страшні болі, не одну операцію і практично на всіх фото буде з милицями. За спогадами сучасників, саме неможливість сповна працювати в полі з родиною дала дівчинці вдосталь вільного часу, і вона почала малювати.

Порося за малюнки

Серйозно малювати Марія почала у 17-річному віці. Вона знайшла синюватий глей, яким розмалювала власну хату. Вчинок дівчини припав до душі усій околиці – незабаром її чекало перше замовлення. За розмальовку хати сусідів Марія отримала винагороду – порося. Згодом, саме це порося допомогло усій її сім’ї вижити в голодні часи.

Художник має бути голодним. Історія про ліжко, патефон і Запорожець

Дивовижно, але Марія Приймаченко з сином завжди жили у великій скруті. Все життя вони потроху будували будинок на своєму подвір’ї, бо в старій хаті, що дісталася художниці від батьків, ледве можна було жити.

Марія Оксентіївна ніколи не брала грошей за картини – вона їх лише дарувала. Кіносценарист Олександр Рожен пригадує в інтерв’ю, що «Марію, здається, залякала влада». Він наводить історію, що оповів знайомий журналіст – нібито Марія Приймаченко виграла якусь вагому премію, однак коли він її зустрів – жінка була дуже засмучена, а невдовзі журналіст дізнався, що нагорода за премію передана у фонд миру.

За весь свій вік художниця отримала від влади три подарунки. Після піврічного навчання у Києві - патефон і залізне ліжко. А у 1994 році Президент Леонід Кучма подарував Марії Приймаченко автомобіль Запорожець. Щоправда, машину її син просто поставив у дворі, попередньо віддавши сусідам шини. До слова, роботи художниці в фаворитах одразу у двох українських президентів – Леоніда Кучми та Віктора Ющенка.

Звірі з фантазії

Приймаченко все життя малювала звірів, але ніколи не була у зоопарку. Їй порадили цього не робити під час її навчання у експериментальних майстернях при Київському музеї українського мистецтва. Буцім, щоб не зруйнувати її буйну уяву. Справжніх екзотичних тварин Марія вперше побачила лише у дуже дорослому віці - в цирку, куди її привіз видатний режисер Сергій Параджанов.

Червоне – то любов, а чорне – то журба…

Марії Приймаченко пощастило пізнати щастя і в особистому житті. На жаль, воно було недовгим. Під час навчання у Києві вона знайомиться зі своїм односельчанином, лейтенантом піхоти Василем Маринчуком. Закохані не встигли й побратися, як чоловіка призвали на фронт. Василь ще встиг отримати звістку про народження сина Федора і написати відповідь. Після цього зв'язок з ним обірвався. Марія Приймаченко ніколи не дізналася, де він похований. Художниці напередодні смерті коханого снився дивний сон: про сад, в якому все навпаки - коріння стирчить догори, а квіти ростуть в землю. Після загибелі Василя вона вишила скатертину чорними трояндами і накрила нею стіл. Ще довго по його смерті вона не братиме пензля до рук.

Легенда про Пікассо

Існує чутка, нібито Пабло Пікассо називав Марію геніальною, а її твори -

прекрасними роботами. На жаль, ця історія і понині не має жодних документальних підтверджень. Зв’язок з Пікассо відстежується тільки такий: журналістка Людмила Лисенко згадує, як привезла одного разу в село до Марії альбом з роботами Пікассо. Художниця оглянула його і сказала: «У нас в селі цього б не зрозуміли».

Сон про рай

За два роки до смерті Марії наснився сон, ніби вона в раю. Там був стіл з ватманом і фарбами – можна було малювати досхочу. Марія переповідала, що вона зраділа спочатку, а потім спитала: «А вихідні у вас є?». Відповіли – нема. «То краще я на землі помалюю, сюди ще встигну».

Мистецтво – гроші

Вже після смерті Марії Оксентіївни сталося кілька скандалів, пов’язаних з грошима і її картинами. Так 2006 року її будинок, у якому жив син художниці Федір, пограбували. Винесли понад 70 картин, кожна вартістю до 10 тисяч доларів. Частину правоохоронним органам вдалося повернути, частина ж вважається втраченою і ймовірніше за все перепродається на чорному ринку.

Не менший скандал стався з фінською компанією «Марімеко», що спеціалізується на виробництві речей для дому. Компанія використовувала малюнок дизайнерки Крістіни Ізоли, який дуже нагадував роботу Марії Приймаченко «Щур у дорозі» 1961 року. Після викриття плагіату компанія визнала свою провину і вибачилася. А фінська авіакомпанія FinnAir, що рекламувала горе-фірму, була змушена швидко прибрати рекламу з використанням зображення зі своїх літаків.

Іще трохи фактів:

Марія Приймаченко однаково вправно малювала обома руками.
Художниця була малоосвіченою: за її плечима усього чотири роки навчання. В підписах до картин вона практично не ставила розділових знаків і користувалась народною говіркою. Зі спогадів знайомих, вдома у Марії не було ні книг, ні газет.
Щоб заробити грошей, Приймаченко шила оригінальні весільні сукні усій окрузі, щоправда цікавим методом: фасон і крій вона обирала «на око», а ножицями не користувалася – просто рвала тканину.

Марія Оксентіївна мріяла зібрати митців і розмалювати будинки в містах: «…що за дива витворили б - цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей...».
Мисткиня була дуже сувора і не любила гостей, однак до неї полюбляли приїжджати журналісти, художники, режисери. Як згадує художник Андрій Пушкарьов: «Мабуть, Марія цінувала просто Божий дар в кожній творчій людині».
Марія Приймаченко також творила ілюстрації до книг. Зокрема, саме її малюнками прикрашені дитячі книги "Ой коники-сиваші" (1968), "Товче баба мак" (1970), "Журавель" (1970), "Чорногуз приймає душ" (1971).

Син Федір й онуки Петро та Іван також стали художниками.
Під час аварії на ЧАЕС художниця з сином майже потрапляли під 30-кілометрову зону евакуації. Їй радили покинути село, але вона з сином лишилася. І намалювала картину, на якій корова в бахілах їсть отруєну радіацією траву.