Михайло Грушевський:загадкова історія

Впродовж всього свого життя Михайло Грушевський пропагує ідеї української окремішності й кожного разу, виходить сухим із води.

Коли вибухнула перша світова війна й урядові структури занедужали на шпигуноманію, поліція, яка ще в 1910 р. звинувачувала його в таємних зносинах з австрійським урядом, заарештувала вченого. Попри відсутність компрометуючих матеріалів, його було звинувачено в державній зраді й засуджено до заслання в Сибір. Як згадував він у своїй “Автобіографії”, “петербурзькі знайомі” домоглися висилки його не в Сибір, а в м. Симбірськ. Невдовзі його взагалі було переведено в Москву, “під явний нагляд поліції”. У березні 1917 р. Грушевський повертається в Київ. Так,  Д. Григорович-Барський порекомендував його дружині звернутися за допомогою в цій справі до начальника Київського військового округу К. Обручева, який, зрештою потурбувався про безпечне прибуття Михайла Сергійовича до Києва, де на нього чекало головування в Центральній Раді.

В кривавій історії українського національно-визвольного руху – він як вогняна трава, що не тліє навіть під час війни.

В чому ж справа?

Невже якісь потойбічні сили охороняли його, невже він вдавався до магії?

У сучасній українській спільноті існує міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі. Тільки у вересні-жовтні 2004 року чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.

З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, також її не передбачала Конституція, яка була ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.

Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов’язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова. Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D’Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України).

Звідки він взяв цю візитку… Він, ж наче емігрував закордон вже після взяття Києва більшовиками?

Візитка Грушевського: «President du Parlament D’Ukraine» (president – укр. відповідник сучасного Голови Верховної Ради України) 

Насправді, Грушевський побував у Франції ще в далекому 1903 році, коли прийняв пропозицію «Русской Высшей Школы Общественных Наук» (L’École russe des hautes études sociales) прочитати курс лекцій.

“З початком того року, я дістав від вільної російської школи в Парижі запросини прочитати в ній курс з української історії . Я прийняв радо сю пропозицію: в мені в тих роках виросло переконання про крайню потребу популяризувати й маніфестувати українську наукову роботу й її результати супроти умисного ігнорування, яким, очевидно, надіялися її на смерть замовчати неприхильники українства та дорогою видань на инших мовах, постаратися проломити заборону наукових українських публікацій в Росії. З тою цілею вже в 1900 р. і пізніше удававсь я до ріжних німецьких видавничих фірм з пропозицією німецького видання своєї Історії… Тепер пропозиуія паризької школи відогріла ці плани й гадки, і я постановив прочитати в паризькій школі короткий загальний курс української історії і слідом обробити його для видання в російській і якійсь європейській – напр. французькій – мові, а заразом використати сю подорож для зав’язання особистих зносин для популяризації української ідеї( так я заразом дістав запросини прочитати відчит в Берліні в товаристві російської молодіжи і т.п.) Сі надії на популяризацію українства мало справдилися; молодь російська інтересувалася питаннями економічними й політичними, а українська історія й українство для неї були речами мало цікавими; але нав’язані були де-які зносини в Парижі й Лондоні, уложені умови про французьке видання малої історії й німецьке – великої.”

Вочевидь, майбутньому видатному політику таки вдалося нав’язати, дуже доречні для організації німецького та французького видань “Історії України-Руси”, зносини за кродоном. Відтак, один із керівників ложі Великого Сходу народів Росії, О. Гальперн, напередодні першої світової війни вважав Михайла Сергійовича Грушевського лідером київських масонів, а для завоювання такого високого становища серед “вільних каменярів” потрібно було мати, крім відповідних особистих якостей, чималий масонський стаж.

Лист на поштівці Михайла Грушевського до Івана Франка з адресою готелю Corneille. [Париж. 21 квітня 1903 р.] 

Подейкують, що саме 1903 р. по прибуттю на батьківщину  Грушевський став ініціатором заснування більшості київських лож, бо вже  мав великий авторитет серед української iнтелiгенцiї.
Великий фiлософ киянин i масон Микола Бердяєв скаже: «Окультизм, судячи з усього, є i сила, i мода завтрашнього дня». I новий «ренесанс» iнтересу до окультизму та масонства фiксувався у Схiднiй Європi у 1906–1929 рр.

Схоже, що магія все-таки відігравала в житті політика певну роль. Власні знання у цій сфері Грушевський демонструє у своєму маловідомому творі “Ніч” про ніч на Великдень в українському селі, де чітко простежується лондонський та паризький вплив популярного в ті часи Алістера Кроулі, Папюса та інших:

“Вони співають пісню весняного відродження, не знаючи Христа. Се ж така недавня річ, сей християнський культ. Йому в сих сторонах минуло ледве кілька сот літ!

Був Великий Пан, потім з’явився страждущий Діоніс; дев’ятнадцять століть тому з явився Христос. Природа ще не знає його: вона не може слідити за такими новими явищами, їй незнана ідея духового відродження, тріумфу над матеріальною смертю вічного життя духу. Вона співає старий гімн Великому Панові, вічноживущій в вічнім оновленню сили життя. І в нинішніх великодніх співах пізнає вона свій старий гімн, і до сих великодніх пісень підспівує на честь Великого Пана. І в нинішніх душах, в нинішній великодній екстазі чи не відзивається старе свято весни, і сі веселі юрби чи не продовжують несвідомо її старий культ?”

М. Грушевський “Ніч” 1909

Був Великий Пан, потім з’явився страждущий Діоніс… – Пан – грецький бог лісів, отар, пастухів, пізніше – покровитель усієї природи. У давньому Римі культ Пана злився з культом італійських божеств Фавна й Інуя. Зображували Пана напівлюдиною-напівцапом – з цапиними ногами, рогами та бородою – рештки тотемізму, що свідчать про древність цього бога. Діоніс (Вакх, Бахус) – один із найпопулярніших богів давньої Греції, бог рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства й виноробства. Найбільшого розвитку культ Діоніса досяг у вченні орфіків. У їхній міфології Діоніс – син Зевса й Персефони, роздертий титанами. Афіні пощастило врятувати лише його серце, і Діоніс був знову відроджений завдяки Зевсові. Земні страждання – «страсті Діонісові» оспівувались у дифірамбах і зображувалися в театральних виставах, з яких розвинулась антична драма. У Кроулі, Пан – бог всього матеріального, деміург. Те саме, що диявол. Перші рядки гімну Пану авторства британського мага починаються так:

“Тремти ж, якщо світла хочеш, О, чоловік! Мій чоловік! З’явися, раптово вирини із Ночі Пана! Іо, Пан!”

          «Масонська органiзацiя працювала широко, вона реалiзувала давно прийнятий тактичний план за всякого роду полiтичних можливостей використовувати свої зв’язки та проводити своїх людей на впливовi пости. Замiщення вищих позиций — i столичних, i київських… мало очевидний зв’язок з масонською органiзацiєю…» – лукавить згодом Грушевський у своїх спогадах.

Річ у тім, що масонська біографія Михайла Сергійовича склалася непросто. Багатьом київським масонам безкомпромісні погляди М. Грушевського в національному питанні здавалися надто радикальними.

Одного разу перебуваючи в скрутному становищі, на Брянському вокзалі, Микола Сергійович побачив перед собою давнього знайомого масона Ф. Штейнгеля, який посилено робив вигляд, що не помічає Грушевського: “очевидно, він не хотів зі мною говорити, бо не міг не бачити, тому я не чіпав його, коли він переходив коло мене”, але вже в Києві, на маніфестації присвяченій Шевченковим дням, коли Михайло Сергійович був на посаді Голови Центральної Ради, “з промовою виступив Штейнгель від комітету громадських організацій, вітаючи мене як одного з старших провідників українського руху, підчеркуючи свою близькість до нього і мене, – доволі се, мало відповідало тому відношенню, яке він виявляв перед кількома місяцями, як бачив мене засланцем, але що ж – прийшла нова хвиля”.

Більшість масонів, про яких вчений розповідає й сам, належали до проросійських та псевдомасонських кіл, членством в яких, могла похвалитись і царська сімя.

Емблема розенкрейцерів ( сучасний орден лицаря рози і хреста)

Однак, десь з 1911 р. у Києві функціонувала ложа “Нарцис”. Вона складалася переважно з росіян, хоч були в ній і українці. Ця ложа належала до шотландського обряду. Вона виписувала диплом своїм членам одразу двома мовами: французькою та латинською, причому в дипломах зазначалося(можливо, просто декларувалося), що “Нарцис” підпорядковується не загальноросійському масонському центру – Великому Сходу народів Росії, а якійсь іншій масонській організації, що нею, на думку Л. Хасса, міг бути союз лож, утворених і керованих російським відгалуженням містичного ордену розенкрейцерів. Членом цієї ложі був чернівецький адвокат (за Гетьманату — товариш міністра закордонних справ) Артем Галіп, до неї увійшов також генерал Павло Скоропадський.

До числа київських мартиністів(розенкрейцерів) початку ХХ ст. належали також масон з 1910., московський адвокат С. Мокротун( він очолив у Києві ложу “Св. Володимира Рівноапостольного”, засновану гросмейстером цього ордену Папюсом, і став генеральним делегатом ордену в Україні), юрист В. Комаров, поміщик з Житомирщини Ян Карашевич-Токаржевський та інші. Розенкрейцерська ложа “Кирило-Мефодій” працювала у Полтаві.

Таким чином, масонство на початку ХХ ст. перетворилося в Україні у сильну, розгалужену, добре організовану громадсько-політичну інституцію. Воно контролювало ряд інших громадських організацій і таємних гуртків і було спроможним ставити перед собою складні політичні завдання.

Роберт-Вільям Сітон-Вотсон

Вже в 1914 р.  у Львові,  Грушевський  зустрічається із франкмасоном Робертом Вільямом Сетоном Вотсоном британським істориком-славістом і громадським діячем, одним із ініціаторів й актиним діячем Англо-українського комітету. Комітет популяризував у Великій Британії досягнення української, а в Україні — англійської культури.  Сетон Уотсон пропагував ідею національного самовизначення народів Центрально-Східної Європи. Перейшовши 1917 на роботу в Розвідувальне бюро Департаменту інформації, він об’єктивно висвітлював розвиток подій в Україні для британських політиків, згодом підтримував ведення української монархістської пропаганди для прихильників Скоропадського.

У заснованому ним у жовтнi 1916 р. й редаґованому спiльно з Т.Г.Масариком часописi “Нова Європа”, в численних виступах в iнших засобах масової iнформацiї Сетон-Вотсон обстоює iдею “Нової Європи” iсторичними, культурними, економiчними, географiчними, військово-полiтичними чинниками. Саме створення незалежних України, Польщi, Литви, iнших держав вiдповiдатиме довготривалим iнтересам Європи, здiйснить мрiю багатьох народiв про державну незалежнiсть.
У вереснi 1917 року, розглядаючи в статтi “Проблема України” ситуацiю навколо України, Сетон-Вотсон наголошує, що українське питання є однiєю з головних причин, що призвели до Першої свiтової вiйни (вперше про це вiн скаже в жовтнi 1916 р.; перебiг вiйни довiв, що надалi iґнорувати цю проблему неможливо. Українське питання не модерна вигадка, але застарiла проблема Європи, “про що свiдчать численнi книги, присвяченi українським подiям, що були надрукованi анґлiйською вже XVII століття”.

Вдаючися до аналiзу українсько-росiйських вiдносин, Сетон-Вотсон доходить висновку, що витоки негараздiв належить шукати в Переяславських угодах, адже “неможливо уявити собi бiльшого контрасту полiтичних свiтоглядiв, нiж той, що iснував мiж цими двома сторонами. З одного боку, стояла стара Москва, в якiй автократiя, мiцна вже за напiвтатарських днiв, здобула додаткової моцi методами, запозиченими iз Заходу; з другого — вiльно зiткана республiканська органiзацiя, оперта на сутнiсно демократичнi мiсцевi iнституцiї. Як неможливо, щоб поєдналися вогонь з водою, так один iз цих супротивних типiв уряду був приречений на пiдпорядкування другому; за умов ХVIII століття перемога царату була … невiдворотна”.

На відміну від більшості своїх колег, прибічників меншовартісної концепції “брат’єв во Хрістє”, ровесників і навіть попередників, які починали відлік історії української релігійної думки саме від хрещення Русі, або ж у крайньому випадку вбачали витоки світоглядної філософії українців саме з їхньої християнізації, нехтуючи всім, що було до того, Михайло Грушевський проявляє власні глибокодумні знання в цій царині й детально записує всі свої релігієзнавчі розвідки й здогадки, та дослідження, що згодом виходять у світ в праці ” З історії релігійної думки на Україні “:

Українське народне життя не прийняло ортодоксії і залишилось назавжди при певній духовній і релігійній свободі, — ширшім погляді на віру й мораль.”“… й візантійська ортодоксія, до якої княжий київський уряд захотів з політичних мотивів загнати слідом український народ, не могла опанувати цього громадянства, перед яким була розгорнулась така широка перспектива ріжних вір, моральних і догматичних систем, у яких відчувалось йому, хоч і не дуже свідомо, людське, — вселюдське.

М. Грушевський ”


ОСТАП ХМАРНИЙ