"Повість минулих літ":таємниці Нестора

Дев’ять століть минуло від часу закінчення написання «Повісті минулих літ», видатної пам’ятки історіографії та літератури Київської Русі, ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Преподобний Нестор — талановитий письменник кінця ХІ — початку ХІІ ст., автор і упорядник яскравого взірця давньоруського літописання. Цей «канонічно печерський святий», 1643 року внесений до цього правила київським митрополитом Петром Могилою, був дияконом, із-під пера якого зродилися рядки про будівничих Русі-України й про чесноти та вчинки людей. 

Нестор писав на підставі архівних матеріалів великого князя київського Святополка Ізяславовича, державних документів, книгозбірні Ярослава Мудрого, переказів, легенд і свідчень його знайомих, які тоді брали безпосередню участь у політичному житті держави. Літопис охоплює довгий історичний період, що починається подіями після потопу та розподілом Ноєм землі між трьома синами, про перших слов’ян і завершується 1113-го, коли літописець закінчив працювати над книгою, що була сенсом його життя.
Із творчої спадщини письменників Київської Русі до нас дійшло небагато. Через поділ держави декотрими князями між своїх синів, що воювали між собою, напади зовнішніх ворогів-печенігів, половців і татар та стихійні лиха було знищено значну частину багатої колись української культури, витоки якої сягають більш ранніх століть, ніж указував новгородський варіант літопису. У ньому заснування Києва датоване 854 роком. Навіть згадку про князя Кия, його двох братів і сестру там подано так, щоби місто Новгород возвеличити над Києвом. Тенденція істориків «старшого брата» була й далі є спрямована на приниження Києва, якому за часів Брежнєва та Щербицького московські «окупанти» України самі призначили вік. У 1980-1981 рр. у Москві вирішили: українська столиця святкуватиме 1500-річчя. А насправді Києву «відтяли», щонайменше, 1000 років. Такою була постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР.
Зі зростанням культури Київської Русі посилювався в її народу інтерес до свого минулого, до подій і діячів минувшини. Так виникали історичні перекази, що передавалися усно, а з появою писемності їх почали записувати. «Повість минулих літ» називається ще й «Початковим літописом». Розповідь у ній іде про територію, на якій розселилися слов’янські племена з їхніми звичаями та славним минулим. Відтак, перед читачем цього літопису постає енциклопедична історія — починаючи від засновників Києва з полянського племені, після котрих місцеві назви збереглися до наших днів. У Києві є річка Либідь, гора Щекавиця і вулиця Хорева.
Літописець Нестор — чернець, а отже, і християнин — прославляє видатних політичних діячів: князів Олега, Ігоря, Святослава, княгиню Ольгу, Великого князя Володимира, який запровадив християнство й зміцнив державну та національну єдність Русі-України, а також її військо перед нападами печенігів. На сторінках літопису згадано й апостола Андрія Первозванного, про якого Нестор писав: «Бачите гори ці, — сказав апостол учням своїм, — на цих горах засяє благодать Божа, і буде великий город і багато церков буде споруджено». За любов до книжної науки літописець назвав Мудрим тодішнього володаря Ярослава. Улітку 1037 року «заклав Ярослав місто велике і Золоті ворота. Заклав і церкву святої Софії, митрополичу, а потім монастир святого Георгія і святої Ірини… І зібрав скорописців багато, і перекладали вони з грецького на слов’янське письмо», зазначено в «Повісті».

А за 30 років до того, 1007-го, згадується, що князь Володимир, онук княгині Ольги, переніс останки своєї бабусі до Десятинної церкви Богородиці й поховав їх у дерев’яному саркофазі. Археологи підтвердили цю цілком імовірну версію літопису. Нестор Літописець порівнював княгиню Ольгу зі зорею, що передує сходу сонця. Померла Ольга 11 липня 969 року в Києві. І він записав: «І плакали за нею плачем великим син її, і внуки її, люди всі».
У самому тексті «Повісті» неодноразово переказуються офіційні державні документи – договори Русі з греками, торговельні відносини Русі з Угорщиною та Римською імперією, а легенди ґрунтуються вже переважно на написаних доти джерелах — монастирських оповіданнях чи так званих житіях осіб, визнаних Церквою святими, як, наприклад, про вбивство князів Бориса і Гліба їхнім братом Святославом (1015). Якраз у цій частині літопису підкреслено глибокий сум Нестора з приводу того, що руська земля страждає від князівських «усобних воєн і братовбивств».

Оповідання про князівські чвари та війни між ними згадуються до 1110-го. У «Повісті» відображено класову боротьбу між міським і сільським людом і панівною верхівкою. Різні повстання міського населення та смердів-землеробів були спрямовані переважно проти київських князів, зокрема проти Ізяслава, який у битві з половцями зазнав поразки й до Києва повернувся з неславою. Кияни зібралися на віче у дворі князя, і, боячись повстання, Ізяслав утік у Польщу. Із літописного переказу дізнаємося, що кияни досить спокійно розсталися зі своїм поганством і мирно прийняли християнство. Та не так легко позбулися старого язичницького культу в інших містах Київської Русі.
У Ростовській землі й у самому Ростові-Ярославському, одному з найдавніших міст Київської Русі, населення повстало проти християнського єпископа. Подібне повстання відбулося і в Новгороді не тільки проти єпископа, але й самого князя Гліба.
Нестор Літописець був релігійною людиною, тож його погляд на події був церковним. Він вірив, що світом керує Бог і все на світі діється за Його велінням. Нещастя народу — це кара, яку посилає Бог за гріхи, і Він, насамперед, попереджає людей якимись дивами: затемненням сонця, падінням комети, кривавою зорею, спалахами блискавок і громів, природними лихами-землетрусами, голодом, мором, засухами тощо. Із любові до рідної землі Нестор гірко сумує, що в ній панують безлад і розбрат. Заслуга літописця перед історією – у тому, що він прагнув показати існування руських земель, руської держави поряд з іншими державами світу в такому стані, у якому вона перебувалого

Пишучи свій літопис, автор мав на меті довести автентичність народу не без роду чи племені, а радше, як велич народу Київської Русі-України, що своєю історією має пишатися так, як і інші європейські народи. Літописець прославив патріотичність поодиноких князів, мудрість княгині Ольги, полководчий дар Святослава, рішучість Володимира, який, охрестивши свій народ, долучив його до тодішньої цивілізації. Возвеличив він просвітницьку діяльність Ярослава й похвалив його за заснування в Софійському соборі першої на Русі бібліотеки 1037 року, за поширення християнства, під час чого «помножувалися ченці-чорноризці, монастирі й храми будувалися». Крім того, дав йому належне признання за розвиток книжної науки: «Велика бо користь від навчання книжного. Книги — мови рік, які напоюють собою весь світ; це джерело мудрості… і той, хто часто читає книги, веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами». Дав йому й велике визнання за те, що сам зумів написати багато книжок і покласти їх у церкві Св. Софії, яку наказав збудувати й оздобити золотом, сріблом і «посудинами церковними».
Як ідеальний князь – захисник земель Русі-України та патріот – виступає в літописі Володимир Мономах (1053-1125), що був Великим князем київським із 1113 року до кінця свого життя. На постаті Володимира з роду Мономахів закінчується перший давньоруський літопис, який Нестор припинив писати того ж року, коли на князювання в Київ був запрошений боярською верхівкою Володимир Мономах, син Всеволода Ярославича. Через п’ять років, 11 липня 1018-го, була «закладена церква Святого Михайла, золотоверха, князем Святополком», — згадав Нестор якраз перед тим, де зміст «Повісті» продовжується описом Володимира, який «сповідується» перед своїми дітьми «Повчанням», написаним уже ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, що став редактором «Повісті минулих літ» 1116 року. Було би помилково вважати Нестора за автора всього «Початкового літопису», але він, схилившись над пергаментами в похмурій лаврській келії, кожну літеру каліграфічно оформляв і залишив по собі «поетичний твір», що пережив століття.
Сильвестр, як він сам зазначив наприкінці тексту, писав книгу, коли в Києві князював Володимир Мономах, а він тоді був ігуменом Михайло-Видубицького монастиря. Це дає нам знання того, що до попереднього рукопису Нестора Сильвестр додав тільки три роки подій із життя князя, а головне – «Повчання Володимира Мономаха дітям», котре він написав власною рукою, ймовірно, 1116-го. Йому тоді було 63 роки. До речі, «Повчання» передавалося від одного князя до іншого, і, читаючи слова Мономаха, вони знаходили там велику мудрість і вказівки для життєвих справ. Цей твір — слова вже немолодої, людини про те, як достойно жити на світі, як треба з пошаною ставитися до праці, до науки й до інтересів власної держави. Там є така порада: «А над усе не забувайте убогих… і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обідити… хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу… не проминіть ніколи людини, не привітавши її… На світанні, побачивши сонце, з радістю прославте день новий і скажіть: «Господи, додай мені літа до літа, щоб я честю й добром виправдав життя своє».

В оригіналі «Повість» до нас не дійшла, але праця Нестора Літописця була використана ченцем Лаврентієм як Лаврентіївський літопис, який він переписав 1377 року. А образ преподобного Нестора Літописця здавна привертав увагу багатьох скульпторів, графіків і художників, мистців і живописців, які своїми творами збагатили скарбницю українського мистецтва.

Павло Лопата