Григорій Верьовка:мистецька слава

Ім’я Григорія Гурійовича Верьовки – композитора, хорового диригента й педагога – широко відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами. Щиро залюблений у народну пісню, він присвятив їй свій талант і все своє життя.
 Композитор-диригент, художник-новатор постійно шукав нових форм, які б повніше розкривали народну й сучасну пісню; створив свій оригінальний жанр, свою власну музичну мову. Саме це найбільше вирізняло його з-поміж колег-сучасників. Зрештою, і сам талант цього корифея українського музичного мистецтва виріс із глибинних і чистих джерел народнопісенної культури. Він, як і М. Лисенко, М. Леонтович, П. Козицький, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Коляда та інші видатні українські композитори, зробив значний внесок у розвиток жанру обробки народної пісні, збагативши його новими формами, а також у скарбницю української музичної фольклористики. Твори цього митця, позначені барвистістю мелодії, яскравістю колориту та неповторною оригінальністю, й досі не втратили своєї свіжості.

Але уславився він нaсамперед як художній керівник і головний диригент організованого ним 1943 р. Українського народного хору (з 1965-го його імені). Цей талановитий колектив, знаний нині в усьому світі, активно популяризує українське музично-хорове та хореографічне мистецтво.

Григорій Верьовка народився 25 грудня 1895 р. в м. Березна (тепер смт. Менського р-ну Чернігівської обл.) в родині селянина-ремісника. Там, у сільському затишку, минуло його дитинство. Батько Григорія, регент церковного хору, грав на скрипці. Мати знала багато українських пісень і чудово виконувала їх. Музикально .обдароване подружжя прищеплювало своїм дітям любов до народної пісні.

Їхня сім’я складалася з 12 осіб. Гриць був шостою дитиною. Цікаво, що згодом два його брати, уже ставши один лікарем, а другий, учителем, тривалий час керували самодіяльними хоровими колективами на Чернігівщині. А від сестер Уляни та Ярини Г. Верьовка записав чимало народних мелодій і використав їх у своїй творчості.

Ті щирі пісні й чарівне довкілля сприяли формуванню художнього смаку й у майбутнього митця-композитора.

Спочатку Григорій навчається, у місцевій трирічній земській школі, потім – у духовному училищі, Чернігівській семінарії. Тут старанно опановує гру на різних музичних інструментах, співає в семінарському хорі, а відтак і в архієрейському, до якого в той час належав і майбутній поет П. Тичина. Згодом цих двох видатних діячів культури пов’язала міцна творча дружба.

1918 р. Г. Верьовка вступає до Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка й вивчає теорію композиції у Б. Яворського (його учнями були також М. Леонтович, П. Козицький, М. Вериківський). Одночасно з навчанням Г. Верьовка енергійно включається в музичне життя Києва, створює кілька самодіяльних хорових колективів, зокрема на тютюновій фабриці, в клубі торговельних службовців, а потім – в робітничому районі, в клубі «Нове будівництво». 1925 р. на базі цього хору було створено музичну школу ім. М. Леонтовича. Її очолив Г. Верьовка.

Згодом він викладає хорове диригування у Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, працює у першому Київському музичному технікумі, в Українській республіканській філармонії, диригує хором заводу «Більшовик», викладає у консерваторії. А на початку війни Г. Верьовка – науковий співробітник евакуйованого в Уфу Інституту фольклору та етнографії АН України.

Багаторічна викладацька діяльність у різних музичних навчальних закладах і робота з численними самодіяльними хоровими колективами примножили його знання й професійний досвід.;Тож. не дивина» що він 1943 р. за короткий «час організував у Харкові Український, народний хор і очолив його. Перший концерт відбувся в серпні 1944 р. у визволеному Києві.

З цим всесвітньо відомим хоровим колективом нерозривно пов’язана вся подальша творчість Г. Верьовки як диригента. Його активними помічниками у створенні й станом ленні хору – такого колективу, який міг, би якнайповніше розкрити самобутню природу народного хорового мистецтва, – були: керівник оркестру народних інструментів Я. Орлов, хормейстер В. Суржа і керівник танцювальної групи О. Шильонок. Велику допомогу художньому керівникові в доборі й освоєнні репертуару надавала його дружина – диригент, заслужений діяч мистецтв УРСР Е. Скрипчинська, яка працювала в хорі з часу його заснування.

Цей хор невдовзі не лише опанував неповторний колорит українських народних пісень, а й освоїв цілу низку творів класичної музики композиторів П. Ніщинського, М. Лисенка, Г. Стеценка, М. Леонтовича, пісні сучасних композиторів Л. Ревуцького, П. Козицького, М. Вериківського, Б. Лятошинського, П. Майбороди, А. Філіпенка, М. Колесси, В. Кирейка, І. Шамо, Ю. Мейтуса на слова П. Тичини, М. Бажана, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, П. Воронька, М. Стельмаха та ін.

1952 р. Український народний хор уперше вирушає на закордонні гастролі: спочатку до Румунії, а потім і в інші країни світу. Кожен його виступ мав величезний успіх. Він полягав, головним чином, у вдало підібраному пісенному та хореографічному репертуарі й блискучому виконанні музичних творів.

«Такого шквалу оплесків і безперервних овацій наш «Штадтхалле» ще ніколи не бачив, – писала німецька газета «Бадіше цайтунг» (м. Фрайбург). – Цього разу більш ніж стримана фрайбурзька публіка шаленіла, вимагаючи повторення чи не всіх номерів великої програми. І це не випадково. Адже все те, що можна було почути й побачити того вечора, є унікальним і ледве чи може з’явитися в якійсь іншій країні земної кулі».

Після одного з концертів на Всесвітній виставці в Брюсселі (1958), уже в пізній час, хор мусив виступити ще раз на величезній площі перед десятитисячним натовпом людей, які не змогли потрапити до залу. Бельгійська газета «Драпо руж» зазначала: «Захоплення публіки іноді набувало тиранічного характеру: скільки пісень, скільки хореографічних номерів довелося повторювати на «біс»!».

А про концерт хору в Люксембурзі місцева газета «Цайтунг» відгукнулася так: «Неможливо словами описати видатне вокальне і танцювальне виконання цього всесвітньо відомого колективу. То ніжні й жартівливі, то як могутні хвилі бурхливого моря народної пісні... незважаючи на чужу мову, вони ніби за помахом чарівної палички, переносять слухачів у глибину духовного життя й природи великого народу...».

Гастролюючи в різних країнах, колектив неодмінно виконував пісні тих народів, перед якими виступав. І мовами цих народів. На початку 60-х pp. у його репертуарі, крім сотень українських творів, було понад 50 пісень авторів 22 країн світу. Тож не випадково 1959 р. Всесвітня Рада Миру нагородила Державний український народний хор за великий внесок у справу зміцнення миру й дружби між народами срібною медаллю, а його художнього керівника Г. Верьовку – грамотою Всесвітньої Ради Миру.

Уславлений хор часто отримував різні відзнаки й у себе вдома. За багатогранну, масштабну пропаганду українського мистецтва членів колективу, тільки за життя Верьовки, було нагороджено 80 орденами й медалями і понад 700 грамотами. В його середовищі виросли артисти, майстри народного музичного виконавства, які успішно виступають і в сольних концертах. Це бандуристи В. Перепелюк та С. Баштан, сопілкар Є. Бобровников, співачки О. Фоменко, Н. Матвієнко, П. Симаченко, В. Черкун, танцюристи брати П. і О. Колоски, А. Лукін. Серед артистів хору – відомий конструктор народних інструментів І. Скляр, який удосконалював український інструментарій, створював нові типи бандур, лір, сопілок тощо.

З самого початку роботи з Українським народним хором Г. Верьовка спирався у своїй творчості на народну пісню і музично-хореографічне мистецтво. Наслідком цього стали прекрасні вокально-хореографічні постановки, які могли б прикрасити репертуар найвизначніших хорових колективів світу. Серед них – стрімкий, святково-барвистий «Гопак» (постановка В. Вронського), поетично-хореографічні сцени «На галявині» (постановка М. Петрика) та «Козацькі пісні і танці» (постановка Л. Калініна, режисер В. Скляренко), купальський хоровод «Марина» тощо.

Розвиваючи хорове й музично-хореографічне мистецтво, цей талановитий колектив сприяв збагаченню духовного світу шанувальників української народної музики.

Творчість Г. Верьовки була багатогранною, як і його талант. Досвідчений педагог, мудрий і уважний учитель із загостреним відчуттям, громадянського обов’язку й турботою про розвиток культури в Україні, брав діяльну участь у створенні сотень-народних самодіяльних, а також професійних колективів, у тому числі Прикарпатського й Буковинського ансамблів пісні і танцю, Закарпатського й Черкаського народних хорів, Поліського народного хору «Льонок», які вносять у пісенне мистецтво України етнографічно-хорові ознаки.

Понад сорок років життя Верьовка присвятив педагогічній діяльності, дбайливо плекаючи музикально обдаровану молодь. Це зумовило появу на творчій ниві десятків талановитих диригентів-хормейстерів, які, примножують безцінні скарби народнопісенної культури України. Досвід роботи в численних музичних закладах, особливо на кафедрі хорового диригування Київської консерваторії, дав змогу Г. Верьовці розвинути традиції школи свого вчителя Б. Яворського, який наполягав на тому, щоб кожен педагог-викладач мав свій хоровий колектив як постійно діючу творчу лабораторію. Тож і учні Г. Верьовки виросли до керівників широко відомих в Україні та за її межами професійних і самодіяльних колективів.

У своїй композиторській діяльності Г. Верьовка особливу увагу приділяв музично-поетичним творам для голосу з інструментальним; супроводом. Ще в студентські роки він створив чимало пісень-романсів на слова П. Тичини та інших українських поетів.. До його кращих здобутків пісенного жанру можна віднести твори: «Ой як стало зелено», «Зелена неділя», «Осінь», «Нехай собі та й шумлять дуби», «Там на горі за Дніпром», «Виряджала милого», «Клятва», «Десь на дні мого серця» та ін.

З великою любов’ю композитор записував і обробляв народні пісні. Всі вони: виконувалися керованими ним хоровими колективами і лише кращі з них увійшли до репертуару Українського народного хору: «Ой на горі жита много», «Поза лугом зелененьким», «І шумить, і гуде», «Вийшли, в поле косарі», «Пливе човен» та багато інших. Загалом у його творчому доробку понад 230 обробок пісень.

Надгробок Григорія Верьовки на Байковому кладовищі

Г. Верьовка обирався головою Спілки композиторів України, президентом музичної секції Українського відділення Всесоюзного товариства культурних зв’язків із закордоном. Незважаючи на напружену творчу й громадську роботу та постійні гастрольні поїздки, він видав кілька збірників статей про розвиток хорового мистецтва в Україні, а також частину записаних ним пісень. Як композитор, диригент, педагог і хормейстер, що зробив великий внесок у розвиток музично-хорового мистецтва України, нагороджувався орденами й медалями, кількома державними преміями, був удостоєний звання професора, заслуженого діяча мистецтв, народного артиста України. 1968 р. за активну концертно-виконавську діяльність йому було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка (посмертно). Помер він 21 жовтня 1964 р., похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Г. Верьовка – автор кількох романсів, інструментальних композицій та вокально-симфонічних творів. Яскрава стилістика його хорових творів, обробок пісень, близька до народного багатоголосся, щирість почуттів і здоровий оптимізм забезпечили йому велику популярність в Україні та за її межами.