Олександр Довженко:зрадливе кохання

Всемогутній директор “Мосфільму”, режисер “Кубанських козаків” Іван Пир’єв якось дозволив собі негативне висловлювання на адресу Олександра Довженка. Яке саме, історія, на жаль, не зберегла. Зате вона зберегла блискавичну реакцію дружини Довженка – Юлія Солнцева вмить спохмурніла й відчеканила: “Ваню, а ти хто такий? Ти режисер?” Пир’єв, явно не готовий до такого рішучого нападу, дивився розгублено. “Ти не режисер, – провадила далі Солнцева, не збираючись зупинятись на легенькому попередженні. – Я не можу сказати, ЩО ти”. Їй не хотілося нецензурно лаятись, але треба було завершити почате. “А він – геній. І замовкни, знай своє місце”, – видихнула Солнцева, заспокоїлась і знову набула свого звичного – холодного, аж космічного – вигляду Аеліти. Пир’єв почувався ні в сих, ні в тих. Розмова була при свідках.


Важко повірити, що ця ж Юлія Солнцева, яка так ревно кидалася на захист чоловіка, ночами строчила на нього доноси в КГБ: “Уві сні він говорить українською!” Історія їхнього життя рясніє білими плямами. Якими насправді були їхні стосунки, достеменно не знає ніхто. Спогади, свідчення, щоденникові записи, листи плутаються, взаємозаперечуються, не проливають справжнього світла. Зрештою, так і має бути. Нікому ж бо не дано знати всю правду. Тим більше, правду про генія.



Вони познайомилися в Одесі. Юлія Солнцева – огорнена таємничим флером своїх численних прізвищ, зв’язків, утрат, колишньої й майбутньої популярності – і геній Олександр Довженко. Вона показувала друзям світлини з кінопроб до свого майбутнього фільму. Чиясь рука рішуче простяглася до фотографій: “Дайте-но я гляну!” Солнцева обернулася й побачила українського художника й кінорежисера Олександра Довженка. “Отут добре, а тут – не дуже!” – заявив він безапеляційно й віддав знімки враженій актрисі. На той час вона вже прославилася в ролі Аеліти. Уже тоді їй цілував руки поет Маяковський, її осипали компліментами Брюсов і Бальмонт… Через кілька днів Солнцева була в гостях у знайомих. Довженко ввійшов і сказав просто: “Знаєте, а я приніс апельсини”. І почав виймати яскраві плоди з усіх кишень. Усі засміялися. А Солнцевій Довженко сказав просто й упевнено: “Я прийшов по вас”.

Вони проживуть разом чверть століття, а візьмуть офіційний шлюб майже перед Довженковою смертю. У їхній родині не буде ані справжнього сімейного тепла, ні дітей. На Довженкові несміливі мрії про нащадків Солнцева відповідала безапеляційно й брутально: “І свині розмножуються!” Хтозна, що було б, якби вони прийняли одне з численних запрошень і подалися в Голівуд. Зарубіжні критики були в захваті від Довженкової “Землі”, порівнювали її з картинами Джона Форда… А Солнцева, яка вже встигла сяйнути своєю холодною, космічною, нетутешньою красою в “Аеліті”, теж вабила заокеанських режисерів і продюсерів. Може, вони б і зробили блискучу кар’єру за кордоном. Чи обоє, чи хтось один. Може, і спіткав би їх шалений успіх у комерційному кіно. Але жодного запрошення вони не прийняли.

Після створення Київської кіностудії (пізніше вона носитиме ім’я Довженка) у них з’явилося перше спільне житло – малесенька кімнатка. Довженко любив, аби довкола нього вирувало бурхливе життя – компанії, бенкети, шум, веселощі. У них він почувався, як риба у воді. Солнцева ж, навпаки, відзначалася неабияким педантизмом, тяжіла до ідеального порядку, більше любила самотність. Одначе їй доводилося поступатися своїм комфортом в ім’я комфорту чоловікового. А може, вона просто знала, що краще поступитися чимось малим? Хоча, за великим рахунком, після знайомства з Довженком Солнцева відмовилася від кар’єри актриси. Їй аж ніяк не хотілося мати славу посередньої акторки в тіні чоловіка – великого режисера. У його геніальності вона наче й не сумнівалася, однак повсякчасно намагалася спрямовувати чоловіка у свій бік. На думку дослідниці Віри Агєєвої, “Тут зійшлися два дуже сильні характери. Солнцева вчасно зрозуміла, що вона лише красуня, але не видатна актриса. Вона стає асистентом Довженка, вона йому дуже допомагає, вона стає поруч з генієм”.

Актор Петро Масоха згадує: “Солнцева, на жаль, внесла відчутні зміни до характеру, поведінки, смаків, помислів і, головне, у творчість свого чоловіка, знаменитого митця і великої людини… Ми зіткнулися з досить ворожою до нас (членів знімальної групи фільму “Земля”) особою, яка, як виявилося з часом, ненавиділа нас, я б сказав, великодержавною ненавистю російської шовіністки…” Письменник Юрій Яновський, який, за деякими свідченнями, теж упадав свого часу за “проклятою Юлькою”, пише: “Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі від українців, а Довженко “цілком під її черевиком”.



Подейкують, що навіть сам Довженко якось сказав їй: “Юлю, ти живеш у злі”. Спогади очевидців доповнюють і доповнюють, вивершують образ фурії, лютої бестії, майже горгони Медузи. Кінокритик Сергій Тримбач: “І раптом я побачив і почув злу, страшну бабу, яка заледве не матюкалася. І поки я довів її до кабінетів, вона мене обізвала кілька разів невідомо за що – просто я, мабуть, їй не сподобався. У неї виходило, що всі українці – якісь ідіоти. Я був шокований. Навіть образ Довженка якось “змікшувався”: оце він із такою жінкою жив?!” Хтозна, чим керувалася вона в ставленні до широкого душею, поривчастого, часто нетерпимого, але загалом досить слабохарактерного Довженка. Які цілі вона переслідувала? Чого хотіла домогтися? Берегла себе? Їхнє родинне вогнище? Чи таки самого Довженка?

У 1933 році з’явилася постанова про арешт Олександра Довженка. На той час вони жили в Києві. Саме Юлія Солнцева через свої таємні канали в НКВС, дізналася про загрозу й постановила: урятувати чоловіка будь-якою ціною! До Москви вони добиралися по Каспію – обхідними шляхами. Прибули таємно. Солнцева негайно почала діяти. Передусім вона домоглася зустрічі з головою спілки письменників СРСР Олександром Фадєєвим. Чи то умовляннями, чи то якимись обіцянками, чи просто жіночими чарами вона змогла добитися у Фадєєва обіцянки влаштувати зустріч Довженка зі Сталіним. Та зустріч із “батьком народів” мала стати для режисера вирішальною – або пан, або пропав. Сталін вирішив дарувати Довженкові життя. Відправив його в тайгу – на зйомки виразно пропагандистського фільму “Аероград”. Але життя було врятоване. А заразом – і майбутнє українського кіно. Тож, хай і несвідомо, але Солнцева таки робила свої пожертви на олтар українського мистецтва.



На зйомках того ж таки “Аерограду” в 1934 році склалося так, що Довженко мешкав у комфортному будинку, а Солнцева не побажала там оселитися й залишилася в наметі. Наодинці з молодим актором Михайлом Сидоркіним. Ось що він пише: “І довго, довго розмовляли, лежачи в ліжку. Вона сказала мені, що не хоче переїжджати до Довженка, тому що він і Тіссе їй дуже набридли і вона відчуває себе набагато краще без них. Взагалі Юля – дивна жінка. Тепер, коли всі пішли, вона раптом стала дуже милою і привабливою. Я запитав: “Чому?” А вона сказала: “Я навмисне при них стерва. Так краще працювати”. Я, звичайно, не погодився. Потім вона довго розповідала мені про свої романи…”

Принагідно зазначимо, що на цей час Довженко перебував у офіційному шлюбі. Не з Солнцевою. А з Варварою Криловою. У юності він писав їй ніжні листи, вони швидко побралися, але після нещасного випадку Варвара стала інвалідом – ходила, спираючись на ціпка. Довженко все життя по тому жив на дві родини – Солнцеву він то любив, то ненавидів, а Варвару жалів і допомагав їй матеріально.

Якщо в когось уже склався образ Олександра Довженка як класичного підкаблучника, то його зараз зруйнує цитата з щоденників Олеся Гончара, настільки промовиста, що не потребує додаткових коментарів: “Знімає масовку. Тисячі людей. Все підвладно його волі. І раптом десь в другім кінці величезного павільйону хтось стукнув-грюкнув. Довженко припинив зйомку. Зупинив усю роботу. І серед загальної тиші туди: “Ти,…( сяку-таку) твою мать, розумієш, що ти зараз наробив? Що ти перервав?” Солнцева до нього: “Сашко, заспокойся!” “Пішла геть,…( сяка-така)! Зйомки сьогодні не буде!” І не було. Не зважаючи на величезні затрати”.

У їхньому сімейному житті насправді аж надто багато білих плям. Очевидці твердять, що подружжя спілкувалося на “ви” – навіть за зачиненими дверима: “Олександре Петровичу! Ви дозволяєте їм говорити з собою таким панібратським тоном! Знайте ж урешті собі ціну! Та Вас ніхто поважати не буде!” – “Досить тягнути мене на цей ідіотський п’єдестал! Ви мене хочете пересварити з усім світом!” – розмови в такому дусі через зачинені двері часто чули ті, хто були більш-менш наближеними. Часто разом зі звуками розбитого скла…

Удруге вона його врятувала в 1941-му. На початку війни Довженко – військовий кореспондент – потрапив в оточення. Та таке щільне, що шансів звідти вибратися майже не було. Солнцева знову про все дізналася саме вчасно. Цього разу діяти треба було ще швидше. Вона довго не вагалася. Знайомі (з цілком певних кіл) допомогли їй зустрітися з… Лаврентієм Берією. Той прийняв її привітно, та що там – прийняв виразно облесливо й збирався використати цю зустріч у своїх суто чоловічих інтересах – Аеліта й у той час ще полонила чоловічі серця своєю студеною космічною красою. Солнцева дала йому зрозуміти, що… не цього разу, і взагалі – романтичних стосунків не вийде. Мстивий і підступний Берія, який схожих реакцій жінкам не пробачав, із Солнцевою повівся зовсім інакше – подарував букет білих троянд і розпорядився видати чималеньку продуктову пайку. Війна, важкі часи. У район оточення одразу ж спрямували загін спецпризначенців – Довженка вдалося визволити. Наступного дня він був уже вдома – цілий і неушкоджений…

У 1944 Довженко потрапив у тривалу опалу – через “Україну в огні”. Спершу його прибрали з посади художнього керівника Київської кіностудії. Потім – вимушений переїзд до Москви, тотальний і невсипущий цензурний контроль за кожним його словом. Перед ним зачинилися заразом усі високі двері. Стукати ще і ще йому не дозволяв характер. Стукала Солнцева – прохала в московських видавництв давати чоловікові перекладати з української. Довженко писав у щоденнику: “Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі”.

У 1952 році він писав про Солнцеву в своєму щоденнику: “Я так люблю мою Юлію, якби й не любив ще ніколи за двадцять п’ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю… Так, я люблю її, мою Юлію, і з того щасливий. Хто послав мені любов? Пречиста вода великої Ріки мого народу! Се її цілюща волога оповила, омила мене, її вічно дівоча українська ласка і бездоганна чистота її багато-щедрих фарб”.  Що – правда? Що – вигадка? Що – гра? З такої часової відстані вже не розгадати…



Перший день зйомок “Поеми про море” – фільму за власним сценарієм, вимріяного протягом багатьох років, фільму після тривалої перерви – був призначений на 25 листопада 1956 року. Напередодні Довженко працював у саду. Потім почав збиратися в місто й раптом йому стало зле. Наступного дня знімальну групу в приміщенні “Мосфільму” замість діловитого, нервового й цілеспрямованого Довженка чекав його портрет, прикрашений жалобною стрічкою. У труні Олександр Довженко лежав, одягнутий у вишиванку, оточений квітами та яблуками. Поряд стояли два снопи української пшениці. Іван Козловський співав журливих українських пісень… Піаніст Леонід Коган грав бетховенське “Адажіо”. Юлії Солнцевій ледве вдалося добитися місця для поховання на Новодівочому кладовищі.

Пізніше племінник Олександра Довженка Тарас Дудко кілька разів говорив про те, буцім є підстави підозрювати замовне вбивство. Убивство, яке вчинила Юлія Солнцева за наказом КГБ.

Вона пережила його більше як на тридцять років. Усе життя ревно оберігала Довженків архів, не підпускаючи нікого, ніби стояла на чатах якоїсь дивної (а може, страшної) таємниці. Вона завершила роботу над фільмом “Поема про море”. Критики кажуть, що в Довженка вийшов би зовсім інший фільм, що вона не зуміла, не відчула, не прочитала, не пройнялась. Через десять років по його смерті вона поставила й “Україну в огні” – виразний, скупий на слова й багатий на деталі фільм. “Юлія Солнцева. З одного боку – дружина і найближчий товариш Олександра Петровича на знімальному майданчику та в житті, а з іншого – жорстка і самовладна спадкоємиця творчого спадку чоловіка, яка на півстоліття засекретила велику частину архіву митця, куди входять листування, записи, щоденники”, – пише Сергій Тримбач.

Якось, коли їй було вже за вісімдесят, згадуючи Довженка, Юлія Солнцева, що все життя утверджувала за собою прізвисько “залізної жінки”, раптом розчулилася, розплакалася й сказала: “Після Сашка в мене нікого не було”.
Сергій Осока
Олександр Довженко:зрадливе кохання Олександр Довженко:зрадливе кохання Reviewed by Василь Герей on 08:15:00 Rating: 5

Немає коментарів: