Олексій Берест:доля прапороносця

Доля героя радянсько-німецької війни Олексія Береста є надзвичайно символічною в багатьох моментах. Вона може символізувати собою життєвий шлях того покоління українців, героїзмом та вміннями яких було отримано перемогу, плодами якої скористались інші.

Олексій Берест відомий насамперед тим, що підняв червоний прапор над Рейхстагом. Але це лише один, хоча, мабуть, найяскравіший епізод його непростого життя.
Як і мільйони українців його покоління, Олексій пережив пекло Голодомору 1932-1933 років. З п’ятнадцяти (!) дітей в його родині вижило лише семеро. Батьки також померли. Так одинадцятирічний Олексій залишився круглим сиротою…
Не маючи ніякої підтримки, він, тим не менш, зміг розпочати кар’єру військового. Зовсім молодим хлопцем він попадає на радянсько-фінську війну – один із найжахливіших (принаймні для солдат та офіцерів) конфліктів, у яких брала участь Червона армія. Проте він зміг пройти всі випробування, і невдовзі, вже в роки другої світової, отримавши екстерном офіцерську освіту, Олексій Берест стає молодшим лейтенантом.

Всі, хто знав Олексія Прокоповича особисто, відмічали важливу рису його характеру: він не боявся сперечатись з керівництвом, особливу стійкість демонструючи тоді, коли це стосувалося захисту простих вояків. Не варто забувати, що йдеться про сталінську добу, коли проста людська порядність (наприклад, небажання брати участь у цькуванні когось із колег, записаних у «вороги народу») могла коштувати життя навіть у середовищі пересічних людей, не те що в збройних силах військового часу. Репресії тоді його оминули, але кар’єри офіцера Берест так і не зробив, закінчивши війну молодшим лейтенантом. Це при тому, що всі, хто його згадують, відзначають його мужність та командирські якості….

Він зголосився добровольцем супроводжувати сержантів Єгорова і Кантарію на купол Рейхстагу, ще не відбитого в захисників – німецьких солдатів. Інших не було, адже ніхто не хотів ризикувати життям в останні дні війни.
Замполіт батальйону 24-річний Олексій Берест був високого зросту. Здоровенний, він ішов попереду і прокладав дорогу прапороносцям.

Він першим піднявся на дах і витягнув туди Єгорова та Кантарію. Троє людей встановлювали прапор над Рейхстагом.
Це сталося 30 квітня 1945 року приблизно о десятій вечора. Але на цьому бойова епопея Береста не закінчилася.
Після взяття Рейхстагу лейтенант, переодягнувшись у полковника, ходив до німців на переговори, щоб змусити їх капітулювати. Це зберегло сотні, якщо не тисячі життів радянських вояків, серед яких було чимало українців.

Але подвиг не було оцінено. Коли Єгоров та Кантарія були представлені до звання «Герой радянського союзу», про нього ніби забули. Але в тому то й справа, що «ніби». Не такою країною був сталінський СРСР, щоб про такі речі забували…
Називають різні версії того, що відбулося. І про те, що Сталін проявив звичайне самодурство, і про те, що роль відіграли непрості стосунки Олексія Прокоповича з керівництвом. Але все це перелік якихось занадто побутових причин. Набагато вірогіднішою є версія того, що мала місце свідомо спланована українофобська акція. Мінімальне послаблення, яке дала більшовицька система народам «совдепа», призвело до стрімкого підсилення української самосвідомості, хай навіть і в її «совєтській версії». Для режиму життєво необхідним було згортання українізації, і герой-українець, що підіймав прапор над Рейхстагом, у цю політику явно не вписувався.

Після війни Олексія Береста було піддано систематичному цькуванню. Причиною було те, що він і не думав приховувати власні заслуги, як того хотілося сценаристам офіціозної версії «вєлікай побєди». На нього зводили наклепи, створювали нестерпні матеріальні умови для його родини, фактично вичавили зі збройних сил.

У кінцевому підсумку, Олексія Прокоповича, який на той момент працював відповідальним за кіномережу в Ростовській області, підступно звинуватили в невеличкій нестачі грошей у касі (за яку безпосередньо він не відповідав) і кинули за грати на десять років. Але й там він не припиняв боротьби за справедливість та своє визволення. На щастя, його врятувала амністія.

 

Цікавим фактом є те, що судовий виконавець, який відповідав за конфіскацію власності Олексія Береста. залишив наступний звіт : «…виконати неможливо. Нема чого конфіскувати».
Після звільнення Олексій виховував дітей, змінив декілька місць роботи. Незважаючи на те, що всюди він починав успішну кар’єру, складалось враження, що йому чогось не вистачає саме з точки зору самореалізації.

В 1970 році Олексій Прокопович проводжав онука з дитячого садочку. В них на очах маленька дівчинка впала на залізничні шляхи, фактично під потяг. З десятків присутніх людей встиг зреагувати лише Берест – за лічені долі секунди він виштовхнув дитину, але сам потрапив під локомотив. Його ще можна було врятувати, він навіть зміг поборотися за життя в лікарні. Але туди його відвезли занадто пізно. «Швидка» їхала більше трьох годин (!). «Рідний» совдеп в останній раз «віддячив» людині, що підняла червоний прапор над Рейхстагом…
Доля Олексія Прокоповича Береста повинна стати важливим символом. Все життя він поводив себе мужньо та шляхетно: захищав підлеглих в страшні роки війни, здійснював військові подвиги, боровся за справедливість, піклувався про близьких та загинув, рятуючи безпорадну дитину. В ньому повністю була проявлена аристократична вдача справжнього українця – козака.

Але саме ця природна шляхетність породжувала в антиукраїнській та в цілому антилюдській більшовицькій системі потяг знищити його морально та фізично. У фізичному плані це їй вдалося, хай і опосередковано, за допомогою відвічної совкової халатності та жлобства. Морально ж абсолютно ні. Він прожив життя, як належить шляхетному сину козацького роду.
Його життя нагадує нам про найкращі риси старшого покоління українців, але водночас попереджає нас про те, що гідно прожити життя навіть найкращі з нашого народу зможуть лише в національній державі, спертій на природні традиційні принципи.