Сексуальне насильство в концтаборах:борделі

Про те, що нацисти створили у концтаборах мережу борделів за участі жінок-в`язнів, світова спільнота дізналася відносно нещодавно, завдяки книзі німецького культуролога Роберта Зоммера «Бордель у концентраційному таборі». Дослідник понад 9 років займався вивченням цієї проблематики, яка залишалася невідомою не те що широкому загалу, а навіть вузькому колу істориків Другої світової війни. Тож не дивно, що 5 років тому монографія справила на суспільство вибухове враження. На основі дослідження в Берліні навіть провели виставку «Секс-праця в концтаборах».

Ідея створення таких закладів належить райхсфюреру СС Г.Гіммлеру, який був вражений системою стимулів, спрямованих на підвищення обсягів виробництва в радянських таборах. Щоправда, якраз борделів у радянських таборах як стимул не використовували. А Гіммлер вважав, що відвідування табірних борделів підвищить працездатність ув’язнених. За задумом, найпродуктивніші в’язні мали отримувати заохочувальні бонуси: цигарки, готівку або табірні ваучери, полегшення умов утримання, додайки до харчового раціону та візити до борделю.

Загалом від 1942 року було створено 10 публічних будинків у концтаборах Маутгаузен, Гузен, Флоссенбурґ, Бухенвальд, Освенцім, Моновіц, Дахау, Нойенгамме, Заксенгаузен і Міттельбау-Дора. У них працювали близько 200 секс-рабинь. Найбільший бордель діяв у Освенцімі – тут працювало 20 дівчат.

До концтабірного борделю міг потрапити не кожен в’язень. Цим правом володіли так звані «табірні функціонери»: інтерновані, які займалися внутрішньою охороною, та наглядачі з числа в’язнів. Спочатку борделі були відкриті лише для в’язнів німецького походження або представників народностей, що входили до складу Райху, а також для іспанців і чехів. Проте пізніше послугою могли користатися практично всі, крім євреїв, радянських полонених і простих інтернованих.

 

Освенцім-Біркенау – жіночий табір (травень 1944 р.)

Перший будинок розпусти відкрили в червні 1942 року в Маутгаузені (Верхня Австрія). Його приміщення налічувало 10 невеликих кімнат «бараку №1» із заґратованими вікнами.  Тут кожна жінка мала власне «робоче місце» – окрему кімнату. У ній зазвичай були стіл, стільці, ліжко, вікно і фіранка.

Працівниць борделів відбирали серед жінок-в`язнів. Під цю категорію підпадали симпатичні жінки віком 17-35 років. Близько 60-70% табірних повій були німкенями за походженням, зазвичай із числа «антигромадських елементів». Чимало з них до потрапляння в концтабори займалися проституцією, тому погоджувалися на цю роботу без проблем. Спочатку вони навіть в окремих борделях передавали свої «професійні навички» недосвідченим у цьому ремеслі дівчатам. Приблизно 30-40% набиралися з числа польок, українок чи білорусок, єврейок до роботи в табірних борделях не допускали. Табірні повії мали свої впізнавальні знаки – їм на рукавах нашивали чорні трикутники.

Система відбору була як добровільна, так і примусова. Колишня працівниця медичної частини Равенсбрюка згадувала, що деякі жінки йшли в публічний будинок за власним бажанням, бо їм обіцяли звільнення після 6 місяців роботи. Своєю чергою іспанка Лола Касадель розповідала, як їхня староста в таборі Равенсбрюк оголосила: «Хто хоче працювати в борделі, зайдіть до мене. І врахуйте: якщо добровольців не виявиться, нам доведеться вдатися до сили».

Бордель у концтаборі

Робота у борделях для багатьох жінок у концтаборах стала останньою надією на виживання у тому пеклі. «Найважливіше, що нам вдалося вирватися з Берґен-Бельзена та Равенсбрюка, – говорила Лізелотте Б., колишня ув'язнена табору Міттельбау-Дора. – Головне – якось вижити».

Після відбору «бордельних працівниць» привозили до чоловічого концтабору, де для них були виділені спеціальні бараки. Зазвичай виснажених після перебування у своїх таборах жінок, аби вони не повмирали від знесилення, поміщали до лазарету, де протягом 10 днів намагалися привести в «людський вигляд». Медичні працівники СС робили майбутнім повіям уколи кальцію, вони приймали дезінфікуючі акрилові ванни, від'їдалися та засмагали під кварцовими лампами.

Чоловіки, які виявили бажання відвідати будинок розпусти, мали отримати дозвіл у табірного керівництва, після чого купували вхідний квиток вартістю у дві райхсмарки. Для порівняння – 20 сигарет у табірній їдальні коштували 3 марки. Уже безпосередню в борделі клієнти чекали в залі очікування, поки перевіряли їх дані. Потім проходили медичне обстеження, яке включало поверхневий огляд члена на ознаки венеричних захворювань і профілактичні ін’єкції, далі чоловік отримував номер кімнати, куди він мав іти.

Кімната в борделі концтабору Бухенвальд

Плату брали з метою компенсувати витрати на облаштування закладів. І певною мірою це вдавалося, адже лише в Бухенвальді за перші 6 місяців роботи борделю вдалося заробити десь 14-19 тисяч райхсмарок. Гроші йшли на рахунок Управління економічної політики Німеччини. Із двох марок, заплачених клієнтом, 50 пфеніґів належали повії. Щоправда, оплату за свою працю мали отримувати лише німкені. Гіммлер зазначав, що «гроші, які вдасться заробити цим нещасним, будуть їм, як знахідка в старості». За день повія мала прийняти 6-15 клієнтів (кількість варіювалася залежно від табору).

 

Захворіти венеричною хворобою в табірних борделях зазвичай означало смерть. Щоправда, медична обслуга цих закладів намагалася запобігати хворобам відповідними ін’єкціями на завершення робочого дня та регулярними медичними оглядами. Відвідувачам видавали дезінфекційні мазі. У табірних борделях клієнтам не видавали презервативи – на відміну від військових. Тих, хто захворів, ізолювали від загалу та піддавали медичним експериментам, після яких практично ніхто не виживав.

Нацистська верхівка дуже боялася поширення венеричних хвороб. Гітлер ще напередодні війни зазначав, що сифіліс є однією із найнебезпечніших хвороб у Європі, яка може призвести до катастрофи. Саме тому в концтаборах проводили експерименти над в’язнями задля вдосконалення способів лікування цих недуг. Наприклад, в Освенцімі всіх хворих повій із табірних борделів відправляли для експериментів у блок №10.

Певною мірою про ці досліди нацистів йшлося на Нюрбергзькому процесі, зокрема радянська сторона під час представлення доказів звірств нацистів у розділі «Експерименти над живими людьми» торкалася цієї проблеми. У документі зазначено, що в блоці №10 Освенціма одночасно утримували до 400 ув’язнених, над якими експериментували в плані стерилізації (у чоловіків – кастрація) шляхом опромінення рентгеном і наступним видаленням яєчників. Жінок ставили між двома плитами з ультрафіолетовим полем, один електрод поміщали на живіт, інший – на сідниці. Фокус променів скеровували на яєчники, від чого вони згорали. Окрім цього, жінок штучно заражували раком шийки матки, після  чого намагалися його лікувати (штучна вагітність, примусові пологи, випробовування контрастних речовин для рентгенографії матки).

Повій табору Равенсбрюк залучали до дослідів із охолодженням чоловічого тіла. В’язня занурювали у холодну воду при температурі 39-48 градусів за Фаренгейтом, а потім його мали розігрівати своїми оголеними тілами одна чи дві жінки.

Більшість дослідів закінчувалися швидкою та болісною смертю піддослідних.

Хоч зазвичай повії вагітніли рідко (передусім через велике фізичне виснаження та психологічні стреси), але ті, хто все ж завагітнів, мали пройти процедуру аборту і через 5 тижнів могли повернутися до роботи. Піддавали таких жінки і експериментам із перериванням вагітності різними способами або на різних її етапах. Окремим дозволяли народжувати, аби визначити, скільки може прожити немовля без годування.

Проводилися у концтаборах також досліди над гомосексуалістами з метою їх повернення до традиційного статевого життя. Поширення гомосексуалізму в німецькому суспільстві провід Райху боявся не менше, ніж венеричних хвороб, тому всіляко боровся з його проявами. Гомосексуалізм у Німеччині після 1935 року вважали кримінальним злочином, чоловіки за відповідні прояви могли отримати від 3 до 10 років позбавлення волі. У 1935-1944 роках за звинуваченням у гомосексуалізмі засудили, за різними підрахунками, від 50 до 63 тисяч осіб (із них 4 тисячі неповнолітніх).

Нацистська влада намагалася перевиховувати геїв у в’язницях і концтаборах. Методи цього перевиховання були різними – від побиття та морення голодом до примусового сексу з жінками. Так, Г.Гіммлер думав, що геїв можна «вилікувати» спілкуванням із повіями. Він пропонував керівнику концтабору Равенсбрюк, де були в’язні-гомосексуалісти, ставити їх у робочі групи з повіями, які мали непомітно їх сексуально збуджувати. Якщо хтось відповідав взаємністю, то їм дозволяли займатися сексом із жінкою. Інший спосіб «лікування» обіймав обов’язкове відвідування гомосексуалістами табірного борделю, де вони мали примусово кохатися з жінками один раз на тиждень. Аби чоловіки не ухилялися від статевого акту, за їх діями через вічко у дверях кімнати спостерігали наглядачі з СС. Вважалося, що в такий спосіб геї поверталися до традиційного сексуального життя. Рудольф Гесс, своєю чергою, вважав, що геїв може «перевиховати» важка робота. Але це призвело до високої смертності – лише в Бухенвальді рівень смертності серед гомосексуалістів сягнув 50%. Ще одним варіантом «лікування» були медичні експерименти. У тому ж Бухенвальді таким чоловікам вводили чоловічий гормон, бо вважалося, що головною причиною відхилень у геїв є його брак.

Практикуванням примусової проституції у концтаборах керівництво Райху принижувало жіночу гідність. Адже та, котрій вистачило сил перенести наругу в борделях, мала більше шансів вижити завдяки кращим умовам існування – на відміну від решти жінок. Звичайно, у тих повій, що дожили до звільнення, на все життя лишилися душевні травми. Це спрпавді, як зазначає Роберт Зоммер «нова грань нацистського терору».

Володимир ГІНДА(Zbruc.eu)