.
Офіційно, РВ – день (а потому і тиждень), який
припадає на середину між Пасхою і П’ятдесятницею (Трійцею). Згідно з традицією,
в цей день:
1) святять воду, котра вважається цілющою;
2) не працюють, оскільки вважається гріхом;
3) можна починати купатися;
Головна ознака Рахманського Великодня втілена в його
другій назві – Навський (Мертвецький). За народними повір’ями в ніч проти РВ
мертві сходяться до церкви на всенічну. Там вони розговляються отриманим від
нас на «гробки».
Назва «Рахманський» до кінця не з’ясована. За однією з
версій, це одна з розмовних похідних від «кімерійців» - племен іранського
походженя, що мешкали на наших теренах і були, ймовірно, асимільовані пізнішими
скіфами. До слова, але не по темі – відомий фентезійний герой Конан-варвар був
кімерійцем.
Більш вірогіднішим здається походження від слова
«брахман», котрим, як відомо, називають індуїстських жерців.
Як би там не було, слово це досить старе. У письмовій
формі вперше зафіксоване в «Руському літописі» 839 року на позначення святих
островитян, чиє території лежали десь вниз по Дніпру.
Слід відзначити, що на Київщині, а відтак і Обухові
Рахманський тиждень святкувався ще в 19 столітті. Зараз про нього пам’ятають
переважно старі мешканці гір – гуцули. Також РВ святкують сучасні язичники,
котрі вбачають у святі відголосок дохристиянської традиції, що напевно, так і
є.
Головний ритуал, котрий виконувався під час свята був
напрочуд простим. Згідно з ним, у воду кидали шкарлупу від писанок. Вона плила
до країни (варіант: острова) рахманів і повідомляла їх про Пасху. Останні
неймовірно раділи і починали бити в дзвони. Почути звук можуть лише світлі
люди, грішникам цього не дано.
Як і більшість народних вкраплень Рахманський
Великдень містить очевидні дохристиянські мотиви. Одна з їх ознак полягає у
містифікації всього, що відбувається під час свята. В нашому випадку це
посилання на «культ предків», котрим не лише приносять їжу на могили
(язичницька тризна), але пускають до церкви. Як мінімум, раз на рік.
Етнограф Олекса Воропай у книзі «Звичаї нашого
народу» (Мюнхен, 1966) подає, що ще на початку ХХ ст. Рахманський великдень
відзначали на Київщині, Полтавщині, Херсонщині, Поділлі. Про особливості обряду
Рахманського великодня на Гуцульщині йдеться у працях етнографів Софрона
Витвицького «Історичний нарис про гуцулів» (Львів, 1863) та Володимира Шухевича
«Гуцульщина», IV том (Львів, 1904).
«Рахманський великдень гуцули відзначають з пошаною».
«Рахманський великдень гуцули відзначають з пошаною».
«Четвертої середи по святах великодних обходять
гуцули Рахманський великдень. Того дня не йдуть вправді до церкви, але дома на
знак свята здержуються від усякої роботи». «Той цілий день гуцули постять.
Після заходу сонця, коли на небосхилі з’явилася вечірня зоря, сходит ся до хати
уся гуцулова родина. Господиня дає батькові одне варене яйце і кладе на столі
лише одну паску, збережену спеціально до цього дня від Великодня. (Власне
святили три паски: одну споживали на Великдень, другу на Провідну неділю, а
третю на Рахманський великдень). Тримаючи подане яйце в руці, господар дому
стає посеред хати і мовить: «Ходіть, діти, будем ся всі сим яйцем ділити нині».
На ці слова хтось із домашніх відказує: «Та як же ми всі одним яйцем зможем ся
ділити?». Тоді отець урочисто рече: «Ой коли могли ся в сей Великдень
дванайцять Рахманів одним яйцем поділити, то бізівно (певно) і для нас одного
стане». Те повідавши, поважно оббиває з яйця шкаралупу і складає її на столі, а
саме яйце ділить на стільки частин, скільки є у хаті душ та ще на одну більше.
Наділивши всіх, дає найменшій дитині і той шматочок, що залишився.
Після розподілу яйця господар збирає шкаралупу і разом з дітьми йде на берег річки, де кидає її на воду при цьому промовляючи: «Яйце не зайде до рахманина, але шкаралупа зайде, тай зайде бізівно». Потім усі повертаються до хати і споживають паску та пісну вечерю» (С. Витвицький).
За словником Бориса Грінченка «рахман» означає «житель міфічної місцевості, праведний християнин». Таке саме трактування цього слова знаходимо у праці Володимира Шухевича: «Гуцули повістують, що рахмани се черці (монахи), справедливі руснаки (справжні русини-українці), вони такої віри як ми. Вони жиють далеко на сході в монастири (деякі гуцули додають до того «в Сочеві»), де ведуть богомільне житє; ми за них жиємо (ми завдячуємо їм наше життя), бо они відкуповуют наші гріхи, говіючи через цілий рік, скором’ят ся тілько тим, що у Великдень діляться їх 12 одним яйцем... рахмани се наші кревні (кровні); тому старші люде заховуют до Рахманського великодня піст у понедівник, середу і пьитницю, ніхто з них і молоком не скоромив би си».
Наприкінці теми С. Витвицький зазначає: «Ким був той Рахманин, сказати важко, але це слово у гуцулів означає ідеал пишності і злагідного життя».
«Ідеал пишності і злагідного життя» — природовідповідна, гармонійна структура суспільного життя, баланс прав і обов’язків, система, яка вносила лад в усі прошарки населення, давала можливість кожній окремій людині знайти свою природовідповідну нішу за призначенням та виконувати природовідповідну функцію (роботу за призначенням, покликанням, роботу, яка приносить задоволення як виконавцеві, так і тому, хто користується її плодами). Цей світоглядний критерій рахмани заклали як наріжний камінь у чотириварнову арійську систему людської спільноти:
1) брахмани — люди духу, носії слова, мудреці (від «бог» + «ра» — божественне світло, «ман» — людина);
2) кшатрії — люди влади, мечоносці (від «кес» — меч);
3) ваш’ї — господарі, люди справи, спеціалісти (від санскритського «віші» — сільська громада);
4) шудри — несамостійні працівники — виконавці, неповнолітні, непосвячені.
Ці назви варн (каст) сьогодні загальновідомі завдяки поширенню відомостей про індію, де три тисячоліття тому праукраїнські арії сформували суспільство, структуроване на чотири касти. Ця структура в нас існувала за часів Київської Русі і Запорізької Січі.
Особливість арійської чотириварнової системи в тому, що вона є надійним заслоном від проходження до владних структур різних мастей нікчем, приблуд, пройдисвітів та негідників, на яких так багата наша влада. Тому-то слово «рахман» у гуцулів означає «ідеал пишності і злагідного життя». іІнавпаки — зверхнє ставлення до найнижчої касти — шудр — недоторканних (таких самих, як наші депутати). Про це йдеться в записах коломийського енциклопедиста і фольльклориста Миколи Савчука, де в коломийках висміюється легковажність шудр.
Звичайно, що варновий підхід у формуванні влади аж ніяк не до вподоби нинішній «еліті»: від недоструганих буратінів бородатого папи Карла до ортодоксальних демократичних демонокретинів, які своїми вентиляторними язиками тільки те й роблять, що «мелють» про свободу слова і демократію. Заспокойтеся. Свобода і демократія — речі несумісні, це швидше антиподи. А всяким демократичним «глагольникам» слід уважніше подивитися на свій портрет у дзеркалі: чи часом ваше відображення не нагадує емблему демократичної партії США? (Зазначу, що емблема американських демократів — осел — тупа і вперта тварина).
«В основу арійського світогляду свободи покладена проста ідея: весь світ, видимий і невидимий, — це цілісний живий організм, що розвивається. Цим світом керує Бог — Творець, Податель життя, справедливий і люблячий. Людина розвивається і вдосконалюється разом з усім світом, а вдосконалюючи себе, людина вдосконалює світ. Це вдосконалення відбувається лише тоді, коли людина діє свідомо і добровільно. Розвиваючи в свободі себе і навколишній світ, людина набуває божественних ознак» (Ігор Каганець, «Арійський стандарт»). Арійський світогляд зв’язку Бог — людина закладено у християнстві. У зверненні св. Григорія Богослова читаємо: «Станьмо подібними до Христа, бо Він став подібний до нас. Зробімося богами задля Нього, бо Він став Людиною задля нас».
Ключовою тезою арійського світогляду є свобода і творчість. Страх і творчість — речі несумісні. Все, що робиться під примусом, — зле. Ця теза зафіксована в арійському «Кодексі ману» (Кодексі людини):
«Все, що залежить від чужої волі — зло;
Все, що залежить від власної волі — добро;
Необхідно знати це коротке визначення добра і зла».
Вищий ієрархічний щабель арійської системи не був подіумом для вивищення пихатих особистостей, як це є в сучасному світі. Функція брахмана полягала в тому, щоб постійно бути відкритим до Божої мудрості, зберігати отримані від Нього знання і передавати їх людям. А для цього потрібно тримати в чистоті тіло і душу. Для рахманів притаманні такі риси і чесноти, як молитва, піст, чистота помислів, простодушність, милосердя. Вони не тільки навчали людей благочестя, але й показували це на особистому прикладі. А цього так бракує сьогоднішнім батюшкам та їхнім «брательникам» від різних сект.
На Гуцульщині, як зазначає С. Витвицький, про того, хто великодушно вибачає комусь образу або шкоду, говорять: «Сисе не чоловік, але якийсь рахманин». Таке ж саме зустрічаємо й в Ісламі. Перший вірш Корану в транскрипції звучить так: «Бісміллагі р-рахмані р-рахімі», що в перекладі означає «В ім’я Бога Всемилостивого, Всемилосердного».
Народна пам’ять про рахманів зафіксована в топоніміці, напр. с. Рахманівка на Дніпропетровщині, Рахманівські Ключі (Казахстан). У прізвищах, похідних від «рахман» (Рахман, Рахманюк, Рахманський, Рахманінов, Сарахман). У прислів’ях і приказках: «На Юра — Івана на Рахманський великдень», «Постимося як рахмани», «Рахманна земля», «Рахманий кінь» (спокійний, смирний, тихий). Зацікавлення викликає прислів’я «Поти рахман плохий, поки собаки не обступлять» (Доти рахман сумирний, доки його не чіпають). Це прислів’я пов’язане з тим, що саме арійські рахмани були першими творцями системи бойових єдиноборств, від яких пішли нинішні «бойовий гопак», «кун-фу», «карате» та інші бойові мистецтва.
На сьогодні про відзначення Рахманського великодня на Гуцульщині і Покутті залишився тільки відголосок. А жаль...
Після розподілу яйця господар збирає шкаралупу і разом з дітьми йде на берег річки, де кидає її на воду при цьому промовляючи: «Яйце не зайде до рахманина, але шкаралупа зайде, тай зайде бізівно». Потім усі повертаються до хати і споживають паску та пісну вечерю» (С. Витвицький).
За словником Бориса Грінченка «рахман» означає «житель міфічної місцевості, праведний християнин». Таке саме трактування цього слова знаходимо у праці Володимира Шухевича: «Гуцули повістують, що рахмани се черці (монахи), справедливі руснаки (справжні русини-українці), вони такої віри як ми. Вони жиють далеко на сході в монастири (деякі гуцули додають до того «в Сочеві»), де ведуть богомільне житє; ми за них жиємо (ми завдячуємо їм наше життя), бо они відкуповуют наші гріхи, говіючи через цілий рік, скором’ят ся тілько тим, що у Великдень діляться їх 12 одним яйцем... рахмани се наші кревні (кровні); тому старші люде заховуют до Рахманського великодня піст у понедівник, середу і пьитницю, ніхто з них і молоком не скоромив би си».
Наприкінці теми С. Витвицький зазначає: «Ким був той Рахманин, сказати важко, але це слово у гуцулів означає ідеал пишності і злагідного життя».
«Ідеал пишності і злагідного життя» — природовідповідна, гармонійна структура суспільного життя, баланс прав і обов’язків, система, яка вносила лад в усі прошарки населення, давала можливість кожній окремій людині знайти свою природовідповідну нішу за призначенням та виконувати природовідповідну функцію (роботу за призначенням, покликанням, роботу, яка приносить задоволення як виконавцеві, так і тому, хто користується її плодами). Цей світоглядний критерій рахмани заклали як наріжний камінь у чотириварнову арійську систему людської спільноти:
1) брахмани — люди духу, носії слова, мудреці (від «бог» + «ра» — божественне світло, «ман» — людина);
2) кшатрії — люди влади, мечоносці (від «кес» — меч);
3) ваш’ї — господарі, люди справи, спеціалісти (від санскритського «віші» — сільська громада);
4) шудри — несамостійні працівники — виконавці, неповнолітні, непосвячені.
Ці назви варн (каст) сьогодні загальновідомі завдяки поширенню відомостей про індію, де три тисячоліття тому праукраїнські арії сформували суспільство, структуроване на чотири касти. Ця структура в нас існувала за часів Київської Русі і Запорізької Січі.
Особливість арійської чотириварнової системи в тому, що вона є надійним заслоном від проходження до владних структур різних мастей нікчем, приблуд, пройдисвітів та негідників, на яких так багата наша влада. Тому-то слово «рахман» у гуцулів означає «ідеал пишності і злагідного життя». іІнавпаки — зверхнє ставлення до найнижчої касти — шудр — недоторканних (таких самих, як наші депутати). Про це йдеться в записах коломийського енциклопедиста і фольльклориста Миколи Савчука, де в коломийках висміюється легковажність шудр.
Звичайно, що варновий підхід у формуванні влади аж ніяк не до вподоби нинішній «еліті»: від недоструганих буратінів бородатого папи Карла до ортодоксальних демократичних демонокретинів, які своїми вентиляторними язиками тільки те й роблять, що «мелють» про свободу слова і демократію. Заспокойтеся. Свобода і демократія — речі несумісні, це швидше антиподи. А всяким демократичним «глагольникам» слід уважніше подивитися на свій портрет у дзеркалі: чи часом ваше відображення не нагадує емблему демократичної партії США? (Зазначу, що емблема американських демократів — осел — тупа і вперта тварина).
«В основу арійського світогляду свободи покладена проста ідея: весь світ, видимий і невидимий, — це цілісний живий організм, що розвивається. Цим світом керує Бог — Творець, Податель життя, справедливий і люблячий. Людина розвивається і вдосконалюється разом з усім світом, а вдосконалюючи себе, людина вдосконалює світ. Це вдосконалення відбувається лише тоді, коли людина діє свідомо і добровільно. Розвиваючи в свободі себе і навколишній світ, людина набуває божественних ознак» (Ігор Каганець, «Арійський стандарт»). Арійський світогляд зв’язку Бог — людина закладено у християнстві. У зверненні св. Григорія Богослова читаємо: «Станьмо подібними до Христа, бо Він став подібний до нас. Зробімося богами задля Нього, бо Він став Людиною задля нас».
Ключовою тезою арійського світогляду є свобода і творчість. Страх і творчість — речі несумісні. Все, що робиться під примусом, — зле. Ця теза зафіксована в арійському «Кодексі ману» (Кодексі людини):
«Все, що залежить від чужої волі — зло;
Все, що залежить від власної волі — добро;
Необхідно знати це коротке визначення добра і зла».
Вищий ієрархічний щабель арійської системи не був подіумом для вивищення пихатих особистостей, як це є в сучасному світі. Функція брахмана полягала в тому, щоб постійно бути відкритим до Божої мудрості, зберігати отримані від Нього знання і передавати їх людям. А для цього потрібно тримати в чистоті тіло і душу. Для рахманів притаманні такі риси і чесноти, як молитва, піст, чистота помислів, простодушність, милосердя. Вони не тільки навчали людей благочестя, але й показували це на особистому прикладі. А цього так бракує сьогоднішнім батюшкам та їхнім «брательникам» від різних сект.
На Гуцульщині, як зазначає С. Витвицький, про того, хто великодушно вибачає комусь образу або шкоду, говорять: «Сисе не чоловік, але якийсь рахманин». Таке ж саме зустрічаємо й в Ісламі. Перший вірш Корану в транскрипції звучить так: «Бісміллагі р-рахмані р-рахімі», що в перекладі означає «В ім’я Бога Всемилостивого, Всемилосердного».
Народна пам’ять про рахманів зафіксована в топоніміці, напр. с. Рахманівка на Дніпропетровщині, Рахманівські Ключі (Казахстан). У прізвищах, похідних від «рахман» (Рахман, Рахманюк, Рахманський, Рахманінов, Сарахман). У прислів’ях і приказках: «На Юра — Івана на Рахманський великдень», «Постимося як рахмани», «Рахманна земля», «Рахманий кінь» (спокійний, смирний, тихий). Зацікавлення викликає прислів’я «Поти рахман плохий, поки собаки не обступлять» (Доти рахман сумирний, доки його не чіпають). Це прислів’я пов’язане з тим, що саме арійські рахмани були першими творцями системи бойових єдиноборств, від яких пішли нинішні «бойовий гопак», «кун-фу», «карате» та інші бойові мистецтва.
На сьогодні про відзначення Рахманського великодня на Гуцульщині і Покутті залишився тільки відголосок. А жаль...
М.Ч.,Михайло Хавлюк
Рахманський Великдень:таємниці забутого свята
Reviewed by Василь Герей
on
11:16:00
Rating:
Reviewed by Василь Герей
on
11:16:00
Rating:
Немає коментарів: