Жива:справжня доля звязкової УПА



На світанку 17 травня 1954 року на вершині горі Березовачка, у важкодоступних місцях Карпат, оперативна група КГБ вийшла на бункер командира 4-ої ВО «Говерля» УПА-«Захід» полковника «Грома». Радянські органи держбезпеки давно полювали на багаторічного керівника повстанського руху на Станіславщині (сучасна Івано-Франківська область). Після  тривалих переговорів про здачу живими, полковник «Грім» та його жінка Ольга Герасимович застрелились, а до рук чекістів потрапила підпільниця Анна Попович. Дівчина прагнула будь-якою ціною уникнути полону, та обираючи між смертю від власних рук і життям, вирішила залишитися живою…

Від допомоги УПА до сімейного підпілля
А все для Анни Попович почалося під час війни, коли вона разом з подругами почала збирати продукти та одяг для сотень УПА у рідному селі Зелена на Івано-Франківщині. Тоді на постій сюди заходили різні повстанські відділи, яких місцеве населення забезпечувало всім необхідним. Повстанці рятували селян від німецьких реквізицій та каральних операцій, а ті взамін всіляко підтримували повстанський рух. У роки війни село Зелена перетворилося на одну з повстанських баз у Карпатах. Зокрема тут формувалася сотня (згодом курінь) «Бескид» під командуванням Луки Гринішака («Довбуша»), що воювала проти німців, а потім проти радянських каральних військ. Анна у той час не була знайома з «Довбушем», але наступні події пов’язали їхні долі разом. За особливу активність вона ще тоді була призначена станичною жіночої мережі у сусідньому селі Черник, водночас виконуючи функцію зв’язкової УПА.

Повернення радянської влади у 1944 році в селі не вітав ніхто. Ще на початку війни місцеві жителі з хлібом та сіллю зустрічали прихід «визволителів» зі сходу. Однак невдовзі більшовики розпочали арешти інтелігенції і влітку 1941 р. залишили тисячі понівечених тіл в’язнів у тюрмах Західної України. Анна на власні очі бачила жахливу картину радянського відступу – чоловіків та жінок, яких енкаведисти замордували в урочищі Буковинка біля Надвірної. Восени 1944 р. після повернення Червоної Армії у Західну Україну репресії не забарилися. Наприкінці листопада під час облави у селі більшовики заарештовують Анну. Разом з іншими дівчатами зі станичної сітки її допитують у місцевому гарнізоні про зв’язки з УПА та піддають жорстокому побиттю. Потім ув’язнених переводять пішки до тюрми у Надвірній. По дорозі на конвой здійснює напад чота повстанців, однак у сутичці гинуть 15 молодих хлопців. У тюрмі в Надвірній, за спогадами Анни, було саме «пекло, страхіття». Заарештовані спали на бетоні в умовах повної антисанітарії, пили лише воду і кожної ночі ходили на допити, які супроводжувалися нелюдськими тортурами. На слідстві Анна розповіла про свою допомогу УПА, однак схитрувала, видавши себе за іншу людину. Після двох тижнів допитів чекісти вирішили відпустити її разом з іншими дівчатами.

Повернувшись в село, Анна вирішує переховуватися від радянської влади. Вона споруджує поблизу хати в лісі невеличку колибу, де ховається разом з матір’ю. У той час її родина зазнає всіляких переслідувань за підтримку українського підпілля. Наймолодший брат Михайло, який був членом ОУН, загинув у січні 1946 році разом з шістьма повстанцями в бою з більшовиками в урочищі Кудринець. Середній брат Василь теж перебував у партизанці, за що у 1946 р. був засуджений до таборів ГУЛАГу. Судовий термін відбував у Караганді, звідки втік у 1947 році та повернувся у рідне село, де допоміг сім’ї побудувати новий бункер.

Дізнавшись про нелегальне життя родини, у 1947 р. МГБ до смерті закатувало матір Анни – Марію, яка на допиті не погодилася видати місце переховування дітей. Анна знайшла тіло мами та разом з братом таємно вночі поховала її на цвинтарі. Цього ж року дівчину спіткала ще одна особиста трагедія. У шестимісячному віці від хвороби померла її перша (і як згодом виявилося, остання) дитина, народжена від повстанця Дмитра Остапюка («Вовка»), з яким Анна була заручена. Хлопець хотів з нею одружитися в лісі у присутності священика, однак, ідучи по дорозі до коханої, загинув у сутичці з більшовиками. У 1948 році від Анни також пішов з криївки її брат Василь, якого повстанці насильно забрали у підпілля, де він невдовзі і загинув. Залишившись самою, дівчина вирішує податися до родини свого старшого брата Миколи, який проживав у сусідньому селі Пасічна. Однак після кількох місяців її виганяє з хати дружина брата, яка не захотіла присутності у себе вдома сестри-«нелегалки». Відтак, Анна знову повертається до рідного села, де до осені 1949 року продовжує сама переховуватися в лісі. Здавалося, доля дівчини приречена, але життя її змінює одна людина, яка дає надію на краще майбутнє.


У підпільному шлюбі з «Довбушем»
Лука Гринішак, референт СБ Надвірнянського надрайонного проводу ОУН
Одного осіннього дня до колиби Анни навідався сотник УПА «Довбуш» (Лука Гринішак), що в той час обіймав посаду керівника  Надвірнянської надрайонної референтури Служби Безпеки (СБ) ОУН. Він дізнався про місце переховування дівчини і після кількох зустрічей покохав її. Анна пригадувала, що це було кохання з першого погляду. Лука Гринішак запропонував їй піти з ним у підпілля. Однак на заваді стала сімейна обставина. З 1938 року він перебував у шлюбі з Анною Гринішак, від якої мав дочку Олену. Проте подружжя часто не ладило і у 1944 р. Лука пішов з дому у партизанку. Хоча дружина невдовзі приєдналася до нього, лікуючи його в лісі від тифу, однак потім, не витримавши важких умов підпілля, втекла від чоловіка додому. Восени 1945 року вона була заарештована органами НКВД та засуджена до 5 років таборів ГУЛАГу за «бандпособничество». З того часу «Довбуш» її не бачив. Знаючи про цю обставину, Анна Попович пообіцяла, що в разі повернення його законної жінки вона покине його. Згодом дівчина пригадувала, що хоча шлюб з Лукою не реєструвала (у підпіллі існувала практика власної реєстрації шлюбу), однак жила з ним як з чоловіком. В ОУН вона отримала посаду друкарки референтури СБ Надвірнянського  надрайонного проводу ОУН під псевдом «Вишня» (згодом «Ружа»), однак в повсякденні підпільники називали її просто Анною. Говорячи про мотиви свого переходу у підпілля, Анна згадувала, що окрім любові до цього її спонукала смерть мами, більшовицькі тортури та вбивства: «Тоді ніхто не хотів жити. Виділи смо шо чи так, чи сяк – ми гинемо».
Лука Гринішак ("Довбуш") (5-й зліва) з Яремчанською боївкою СБ, 1950 р.



Рятівниця повстанців

Першу зиму у підпіллі 1949/1950 рр. Анна Попович провела у криївці на горі Синячка, де переховувалися «Довбуш», керівник СБ Карпатського крайового проводу ОУН Микола Твердохліб («Грім») з жінкою Ольгою Герасимович («Ольга»), підпільники «Ручей» (Юрій Кузюк), «Верещака» (Василь Аврамюк), «Грім», «Козак» (Дмитро Лопатчук) та «Деркач» (Михайло Зеленчук). У бункері була споруджена кімната для відпочинку з двоярусними ліжками, туалет і комора для продуктів. Вдень підпільники спали, а вночі проводили навчання, слухали радіо, грали в карти тощо. Анна варила їсти, прала білизну та ремонтувала одяг. Під землею підпільників ніколи не покидало відчуття тривоги за життя: «Не знаєш, що завтра тебе чекає, коли здибають, і коли погинеш». Відтак, всі почували себе неначе «смертниками». Однак, попри побутові проблеми, тисняву та задуху, атмосфера серед підпільників була цілком дружньою, і за сподами Анни Попович, «всі любили один одного, були готові життя віддати один за одного».
Микола Твердохліб, референт СБ Карпатського краю (1944-1949), командир ВО-4 "Говерля" УПА-Захід
Наприкінці квітня 1950 року в підпільників, що перебували вже п’ять місяців під землею, вичерпувалися запаси харчів. Відтак, на Великдень «Довбуш» разом з бойовиками вирушив в село Пасічна за пасками. Оскільки сніг у горах після зими ще повністю не зійшов, то сліди партизанів виявили війська МГБ, які підійшли до криївки. Ситуацію врятував стійковий «Деркач» (Михайло Зеленчук), який побачивши наближення військ ворога, попередив решту підпільників, внаслідок чого їм вдалося втекти з бункеру. Рейдуючи по навколишнім селам, повстанці зупинилися у хаті сім’ї Аниного брата Василя у Пасічній. Однак і в цьому селі були війська МГБ. Підпільники, що притаїлися на горищі хати, опинилися на волосину від загибелі. Ситуацію врятувала Анна, яка хвацько запропонувала хлопцям залягти у віз під солому, а сама, прикинувшись звичайною селянкою, впрягла коня і поїхала в ліс «по дрова». У такий спосіб їй вдалося перехитрити чекістів та врятуватися втечею. У підпіллі проявився дар Анни до провидіння. Вона бачила віщі сни, які не раз рятували життя повстанців під час облави чи інших нещасть. Підпільники вірили, що вона має особливий зв'язок з Богом. 
Опинившись знову в лісі, влітку 1950 року Анні довелося прийняти пологи у вагітної дружини командира «Грома» Ольги у лісовій колибі під охороною двох бойовиків. Оскільки у підпіллі не було належних умов для догляду за дітьми, немовля віддали під опіку місцевої єврейки. Однак через недбалість останньої дівчинка невдовзі померла. Це була вже друга дитина подружжя. У 1945 році у них народився син Ярема. Ольга виховувала його сама, а у 1947 р., не витримавши розлуки з чоловіком, перейшла в ліс, залишивши сина під опіку старшої сестри. У 1949 р. цілу родину вивезли в Сибір, а малого Ярему МГБ віддало у дитячий будинок у Станіславі, заховавши його там під фіктивним ім’ям Яків Дикий. Командир «Грім» робив спроби викрасти сина з дитбудинку, однак невдало. Обравши долю підпільного життя, подружжя Миколи Твердохліба та Ольги Герасимович було змушене пожертвувати сімейним щастям задля вищих ідеалів. 
Речі, вилучені під час облави криївки "Грома" 17 травня 1954 року
Хоча Анна Попович займала відносно низьке становище у підпільній структурі (деякі джерела взагалі заперечують її участь в ОУН), однак через наближеність до керівника референтури СБ Надвірнянського надрайону «Довбуша» вона мала можливість впливати на політику підпілля, зокрема у такому делікатному питанні як ліквідація агентів радянських органів державної безпеки. Наприклад, восени 1950 р. жителька с. Пнів Анастасія Гуш та її наречений зізналися на допиті СБ ОУН про співпрацю з МГБ у боротьбі з повстанцями. За допомогою вмонтованого у кухню радіоапарату «Тривога» вони повідомляли більшовиків про прибуття у село повстанців, внаслідок чого було захоплено та вбито багатьох підпільників, а кілька десятків родин депортовано до Сибіру. Зазвичай у подібних ситуаціях СБ ОУН страчувала агентів шляхом розстрілу чи повішення. Однак цього разу під впливом Анни боївка «Довбуша» організувала «показовий» суд над затриманими, запросивши місцевих селян у ліс, де агенти публічно зізналися у скоєному. Деякі селяни закликали їх убити, а деякі –відпустити. У підсумку повстанці вирішили звільнити агентів, взявши з них слово, що ті більше не співпрацюватимуть з МГБ. У подальшому було зафіксовано ще кілька випадків, коли «Довбуш» та його підлеглі відпускали радянських агентів після проведення з ними «профілактичних бесід». Органи МГБ були змушені визнати небезпеку такої політики підпілля, адже після прилюдного розкриття агента, він більше не становив жодної загрози для партизанів. Водночас радянська влада не могла звинувачувати останніх у вбивствах мирного населення під виглядом боротьби з радянськими агентами.


Між смертю та любов’ю 
Зиму з 1950 на 1951 рік Анна провела з «Довбушем» та двома його бойовиками у криївці поблизу хутору Зелениця, що була призначена для чотирьох осіб. Однак у січні 1951 року до них приєднався командир «Грім» з жінкою та чотирма підпільниками, бункер яких виявився під загрозою виявлення органами МГБ. За вказівкою «Грома» Анна була змушена раціонувати запаси харчів таким чином, щоб розподілити їх рівномірно між усіма до кінця зими. Підпільники були змушені недоїдати, харчуватися один раз на день. «Хлопці стоят надо мнов і мене штурхают, шоб я більше кинула, —пригадувала Анна Попович. – Як кину? Як дам? То була дуже тєжка зима, але Бог поміг, шо ми перезимували. На тих продуктах, шо були, ми вийшли на весні всі здорові». Через тисняву та нестачу спальних місць повстанцям доводилося спати по черзі. У вільний ж час від господарських та побутових завдань Анна друкувала на машинці.  
Речі, вилучені під час облави криївки "Грома" 17 травня 1954 року

Як тільки прийшла весна підпільники розійшлися в різні сторони для поповнення запасів провізії та виконання організаційних завдань, залишивши «Вишню» саму в бункері. Час від час до неї навідувалися бойовики «Довбуша» – «Козак» (Дмитро Лопатчук) та «Карпенко» (Михайло Березицький), які приносили харчі. 16 червня 1951 року вона як зазвичай сіла друкувати на машинці, та раптом відчула слабкість і вирішила прилягти. «Чую голос мамин: "Анна, іди гет звідси!" Я сі злєкла, схопиласі, то й думаю, то мені сі почуло, не може бути, то мама мертва вже кілько. Ще раз повторяє: "Вже йди гет звідси!". Дівчина почула стукіт, і відкривши, побачила «Довбуша». Він ішов три дні, щоб повідомити про засідку військ МГБ, в результаті якої був убитий «Козак», а «Карпенко» на допиті під тортурами видав місце криївки. Таким чином, йому вдалося випередити чекістів лише на кілька хвилин. Відтак, пара почала хутко збирати документи. Коли Анна виносила з криївки радіоапарат «Тривога», вилучений в агентів із с. Пнів, раптом почула клацання затвора автомата. Крикнула командирові: «Тікай!» і затулила його своїм тілом. Скориставшись моментом, «Довбуш» встиг втекти. Самій дівчині кулею розірвало м’язи та кістки лівої руки, що трималася лише на шкірі. Від безвиході Анна хотіла застрелитися, але пістолет угорського виробництва дав осічку. Витягла гранату, але забула розігнути бляшки. Після третьої спроби граната вибухнула, поранивши осколками тільки ноги, однак дівчина дивом залишилася живою. Схопившись на ноги, вона почала тікати, думаючи, щоб її швидше вбили, оскільки не хотіла потрапити до рук ворога. Пробігши ще півкілометра, вона впала. Солдат, що гнався за нею, з розгону зачепився за нею і теж упав. Підвівся, почав тягнути дівчину за перебиту руку – вона захрустіла, тоді вхопив за другу. Втікачка була вся в крові. Прибіг лікар, зробив перев’язку, дав знеболююче. Три кілометри чекісти вели захоплену підпільницю пішки, ще шість – везли на коні. По дорозі вона втратила чимало крові. Місцеві жителі впізнали Анну, давали їй воду та молоко. Потім її перевезли машиною до районної лікарні у Надвірній. Тут лікарі ампутували нижню частину лівої руки. Втративши кінцівку, Анна не хотіла більше жити і на допитах, які відбувалися і вдень, і вночі, просила добити її. 
Щоб встановити долю дівчини, «Довбуш» направив своїх бойовиків «Вільшенка» (Мирона Свідрука) та «Орла» у Надвірну. З’ясувавши, що та жива, «Вільшенко» запропонував смілий план викрадення Анни з лікарні. Операція отримала схвалення голови Станіславського окружного проводу ОУН «Куряви» (Петра Іванишина) та керівника СБ цього ж проводу «Жара» (Степана Гаврилюка). О 23 год. 10 липня 1951 р. троє підпільників («Вільшенко», «Явір» (Федір Нагірняк) та Петро Хопта у формі офіцерів МГБ зайшли у приміщення районної лікарні. При вході до палати вони розстріляли з автоматів двох радянських вартових, які заснули на стійці, і забравши дівчину з лікарні, повели її попід руки в одній сорочці в сторону річки Бистриці. Щоб відволікти сили ворога, один із підпільників пішов в іншому напрямку до с. Пнева. Для розшуку втікачів МГБ кинуло чотири роти військ – 350 чол. разом із групою оперативних працівників обласного управління МГБ. Втім, службові собаки дуже швидко втратили слід. Тим часом підпільники, заблукавши довкола гори Городище, вирішили не йти у с. Маняву, де в той час було багато військ, а рухалися вздовж річки. З огляду на присутність значної кількості сил ворога в селах та слабкий стан Анни, яка від босої ходьби поранила об кущі ожини ноги, втікачі були змушені зупинитися на три дні у лісі між селами Пнів та Пасічна. Тут вони без їжі пересиділи облаву, тільки вночі пили воду з річки. На четвертий день їм вдалося принести з села молоко, яйця та одяг (подерту спідницю та стару куфайку). Стан Анни дещо покращився, що дозволило групі покинути місце постою та через деякий час зустрітися в лісі з «Довбушем».
Після повернення до повстанців командир заборонив Анні виконувати будь-які завдання, підпільники самі прали та заготовляли харчі. За поранення, отримане під час облави криївки, Анна Попович була нагороджена Золотою зіркою. Її рятівник, Мирон Свідрук отримав Срібний Хрест Заслуги першого класу (у лютому 1952 р. він загинув у бою з чекістами поблизу Надвірної). Інформація про визволення машиністки надрайонного проводу ОУН Анни Попович із лікарні у Надвірній набула розголосу по всій Україні. З цього приводу Політбюро ЦК КП(б)У 27 липня 1951 року прийняв постанову, в якій вимагав від органів МГБ здійснити заходи для ліквідації підпільників, які викрали підпільницю, посилити дисципліну та провести розслідування фактів недбалості з боку працівників державної безпеки.   
 «Чорна зрада»
Однак бути з коханим Анні довелося не довго. На той час у підпіллі ОУН в Карпатах набирала обертів провокативна діяльність радянських спецслужб. За допомогою полонених повстанців чекісти виманювали на зустрічі їхніх побратимів, яких захоплювали живими або знищували. У такий спосіб до рук МГБ потрапили десятки підпільників разом з кількома провідниками, а ще декілька десятків було вбито. Не оминув цієї пастки і «Довбуш», який ідучи на зустріч з провідниками ОУН «Курявою» (Петро Іванишин), «Хмарою» (Петро Мельник) та «Шварном» (Дмитро Найдич), не підозрював, що ті вже працюють на МГБ. 15 вересня 1951 року у лісі біля гори Федорище Яремчанського р-ну завербовані підпільники заарештували Луку Гринішака під виглядом боївки СБ крайового проводу. Його звинуватили у втраті зв’язку з підпіллям та командиром «Громом», а також самовільному викраденні своєї коханки з лікарні у Надвірній. Через деякий час на місце зустрічі зі схованки вийшов керівник 2-Н УМГБ в Станіславській області полковник Арсеній Костенко, який запропонував «Довбушу» наслідувати приклад його колишніх зверхників і піти на співпрацю з МГБ. Бачучи масову зраду провідників, «Довбуш» погодився, однак згодом почав вести подвійну гру з МГБ. Після втечі з радянського полону групи провокаторів (так званої агентурно-бойової групи) колишнього надрайонного провідника ОУН Станіславщини Дмитра Найдича («Шварно») керівництво підпілля дізналося про масштабну провокацію МГБ за участю завербованих повстанців і припинило будь-які контакти між собою. Так було зірвано плани МГБ з ліквідації мережі підпілля ОУН в Карпатах. Згодом приклад «Шварна» наслідував і сам «Довбуш», який 3 січня 1952 р., скориставшись тимчасовою відсутністю своїх опікунів, втік з військового гарнізону МГБ. Півроку він переховувався в лісі, не маючи змоги відновити зв'язок з підпіллям. Командир «Грім», знаючи про зраду сотника, наказав заарештувати його та привезти на постій в ліс. На зустрічі членів Карпатського крайового проводу 12-13 липня 1952 року «Довбуш» прилюдно покаявся за свій вчинок і був прийнятий назад у підпілля.
У період розлуки з Лукою Анні довелося перебувати в лісі разом з підпільниками «Деркачем», «Дубом» (Дмитром Верхоляком) та «Голубом», які побудували під вершиною гори Полянський примітивну криївку. Воду сюди носили в бочці з-під бринзи, а як замітав сніг, то набирали її в банки та відра. Взимку забракло харчів, так як не встигли запастися вдосталь восени. Відтак, підпільники змушені були піти за провізією, залишивши Анні лише шматочок м’яса та два кілограми борошна. Дівчина вижила лише завдяки тому, що їла раз на день та пила топлений сніг. Навесні 1952 р. хлопці повернулися разом з командиром «Громом», щоб поховати подругу по-християнськи. Але вона залишилася живою. Невдовзі Анна знову зустрічалася з Лукою Гринішаком, який утік з полону. Наступні зими вони провели разом, переховуючись в сільських стріхах, стодолах та криївках у лісі.
Пастка для «Довбуша»
Для розшуку «зрадника» «Довбуша» чекісти створили агентурно-бойову групу (АБГ), до якої увійшли колишні учасники ОУН, завербовані органами МГБ. За їхнім посередництвом планувалося захопити колишнього курінного живим і через нього вийти на зв'язок до командира «Грома». Це мало створити передумови для ліквідації підпілля ОУН на території усієї Станіславської області. МГБ було відомо, що влітку 1953 р. полковник «Грім» перейшов на постій з Рожнятівського в Надвірнянський район, де переховувався разом з боївкою СБ «Довбуша». 
У вересні 1953 р. на схилі гори Березовачка, поблизу присілка Рівні, підпільники спорудили криївку, в якій наступну зиму перебували полковник «Грім» з дружиною «Ольгою», «Довбуш», Анна Попович, «Деркач» та «Яркий» (Ярослав Обрубанський). Бункер був настільки добре замаскований, що пастух, який випасав худобу на полонині, не помічав його. Криївка мала джерело підземної води, подвійну стелю з колод, вентиляційний вихід, кімнату для відпочинку та занять, коридор, туалет, комору для продуктів та інструментів. Будували її тихцем без жодного шуму інструментів, пилку завивали у рушник, сокирою майже не користувалися. На зиму підпільники розробили план занять, що включав вивчення історії України та сусідніх країн, способи діяльності СБ ОУН та радянських органів державної безпеки тощо. В той час як чоловіки проходили навчання жінки варили їсти та займалися облаштуванням побуту у криївці.  
У січні 1954 року радянські органи держбезпеки провели кілька розшукових операцій у горах поблизу Зеленої із залученням батальйону військ, які не принесли жодних результатів. Загалом, за даними МГБ, на той час у лісистій місцевості у Надвірнянському, Солотвинському та Перегинському районах під зверхністю провідника СБ Карпатського краю «Грома» переховувалося 17 озброєних членів ОУН, що діяли у складі чотирьох груп у глибокому підпіллі. На нараді командирів боївок влітку 1953 році «Грім» наказав припинити всі зовнішні акції підпілля, в тому числі теракти, розповсюдження серед населення літератури та бофонів, залучення нових членів до організації тощо. Підпільні групи мали підтримувати зв'язок між собою, але при цьому конспірувати один від одного місця свого укриття.     
На початку травня 1954 року, намагаючись відновити втрачений зв'язок з окремими підпільними групами, «Грім» відіслав «Яркого» та «Довбуша» в село Лоєва, щоб зв’язатися з керівником ОУН Яремчанського районного проводу ОУН Антоном Вадюком («Дубом»). Ідучи на зустріч зі своїм давнім другом, «Довбуш» не знав, що той ще у липні 1953-го був завербований органами МГБ під агентурним псевдо «Павло Іванович», й тепер активно допомагав чекістам. Колись він вже співпрацював з радянськими органами держбезпеки, будучи членом провокативної групи сотника «Хмари» (Петра Мельника), але потім зрадив більшовиків і перейшов у підпілля. Цього разу його ввели до складу спецгрупи, яка мала захопити живим «Довбуша». Вночі з 11 на 12 травня 1954 року на зустрічі у с. Лоєва «Дуб» приспав Луку Гринішака за допомогою снодійного препарату «Нептун». Вдруге потрапивши до рук ворога, «Довбуш» свідомо затягував час, сподіваючись, що командир «Грім» буде дотримуватися попередньої домовленості і змінить місце дислокації, якщо відіслані на зв'язок повстанці не повернуться до 15 травня. Тільки 16 травня вранці він видав чекістам на карті місце знаходження криївки, вважаючи, що командир її вже залишив. «Довбуш» вважав, що «Яркий», якого він відпустив до дружини у Долину, зауваживши його відсутність на умовленому місці зустрічі 14 травня, відразу сповістить про це «Грома». Однак той вирішив перечекати один день. Вранці 17 травня він не дійшов якихось 500 м до криївки, коли опергрупа КГБ розпочала її облаву.  

«Ми вже готові…»
Перед відходом «Довбуша» Анна побачила поганий сон, що сповіщав про небезпеку. Вона всіляко намагалася переконати командира «Грома», аби той не пускав «Довбуша» на зустріч з «Дубом», вбачаючи у цьому пастку. Вона плакала та благала коханого послухати її, стверджуючи, що в іншому разі він більше не побачить її. Коли «Довбуш» не повернувся у криївку до обумовленої дати (15 травня), полковник «Грім» відіслав у розвідку Михайла Зеленчука («Деркача»), що мав повернутися вранці 18 травня. Відчуваючи небезпеку, Анна просила «Грома» негайно покинути криївку. Командир натомість просив довіритися його доброму передчуттю і почекати до ранку 17 травня.
У цю ніч Анна не спала, очікуючи на щось погане. Вранці, о 6-й годині 17 травня 1954 року вона почула, що хтось ходить по бункері, подумала, що то повернувся «Довбуш», відкрила вхід і побачила кирзові чоботи та шинель, що ховалися за кущем. Відразу зрозуміла, що повстанці у смертельній небезпеці. Вона негайно розбудила «Олю» та командира «Грома». Останній, дізнавшись про ситуацію, тільки сказав: «Ми вже готові…». Анна подала командирові та його дружині сорочки, які вишила їм на день народження. «Оля» не повірила Анні, думаючи, що та збожеволіла, і вирішила піти перевірити, виглянувши з криївки, – над її головою просвистіли кулі, вона впала, але залишилась живою. Відтак, розпочалися переговори про здачу, що тривали до 17-ї години вечора. Чекісти позакривали всі вентиляційні люки у криївці, внаслідок чого підпільникам стало важко дихати. Командир «Грім» прагнув довідатися, хто привів чекістів до бункеру. Коли почув голос «Довбуша» запитав його як він себе почуває. «Як баран, що в палатці зарізаний… Заздрю вам», – відповів той.
На вимогу «Грома» на переговори викликали начальника Управління КГБ у Станіславській області полковника Арсенія Костенка. Коли Микола Твердохліб запитав його, що з ним буде в разі здачі живим, полковник Костенко відповів: «Жінки нехай здаються, а ви рішайте свою долю самі», і дав на роздуми 5 хвилин. Тоді першою з пістолета у скроню застрелилася «Ольга». «Грім» спочатку пішов до виходу і вистріляв у чекістів усі патрони, а останній набій пустив собі під горло. Однак постріл вийшов не дуже вдалий. Будучи пораненим, він повз долівкою, з рота текла кров. В муках він просив Анну добити його. За наказом командира дівчина мала стрілятися останньою, аби бути в змозі пересвідчитися у тому, що той не потрапить до рук чекістів живим. Але перед смертю М. Твердохліб наказав  їй залишитися живою: «Ви мужня, ви потрібні на волі, а вмирати ви завжди встигнете», – промовив він. Виконуючи наказ провідника, Анна тричі намагалася вистрелити в нього, однак патрон заклинив. Тоді «Грім» попросив дівчину дати йому пістолет… Анна на деякий час знепритомніла. Опам’яталася як опинилася на горі в руках чекістів. Облавники запитали її, чи «Грім» ще живий. Вона відповіла, що не знає. Тоді вони опустили її знову в бункер, щоб перевірити. Повернувшись, Анна побачила, що командир лежав нерухомо. 
Доповідна записка голові КДБ В. Нікітченко про ліквідацію "Грома" та захоплення живою Анни Попович
Доповідна записка голові КДБ В. Нікітченко про ліквідацію "Грома" та захоплення живою Анни Попович


У застінках КГБ
Для проведення слідства Анну Попович та Луку Гринішака було перевезено до тюрми у Станіслав. Їхні камери розмістили напроти кабінету, де відбувалися допити. За визнанням Анни, чекісти не били її, однак вдавалися до різноманітних психологічних тортур, зокрема вночі імітували жорстокі побиття, щоб залякати один одного. «Довбуш» вважав, що Анна покінчила життя самогубством, внаслідок чого він вісім днів відмовлявся їсти, вимагаючи показати її тіло. Потім він три рази робив спробу покінчити життя самогубством через повішення у камері. Анна у свою чергу просила передати «Довбушу» прощальний лист, який вона написала йому під час облави криївки 17 травня: «Луцьку [Лука]… останнє моє бажання до тебе. Прости мені ті всі злочини, які я зробила супроти тебе, і ту останню хвилину, в котрій ми розлучилися навіки. Луцьку, якщо можеш, то будь щасливий і не згадуй мене злим словом. Я хоч маю на тебе малий жаль за останню хвилину, що ти був холодний до моїх слів». Через кілька місяців чекісти провели перехресний допит двох ув’язнених. Коли Анна зайшла у кімнату слідчого, то побачила на стільці біля стіни посивілого Луку Гринішака. Він раптом встав і почав її цілувати, з жалем промовляючи: «Якби я тебе послухав тоді, я був би не потрапив їм в руки».  
Останінй лист Анни Попович Луці Гринішаку, 17 травня 1954 р.
Після двох років слідства 9-16 лютого 1956 року над Анною Попович та Лукою Гринішак та шістьома іншими підпільниками відбувся суд. За вироком військового трибуналу Прикарпатського воєнного округу Л. Гринішака було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, який був виконаний 13 серпня 1956 року у Києві.
 Анна спочатку отримала 25 років позбавлення волі, а потім їх замінили до 10 років таборів. Покарання відбувала у Кемеровській та Іркутській областях, а також Мордовії. Упродовж цих років її двічі на тиждень викликали на допити, всіляко схиляли до того, щоб вона покаялася, обіцяючи взамін зменшити термін покарання, але вона не піддалася. Перебуваючи в нелюдських умовах, вона зберегла в серці глибоку віру і любов до Бога. На волю вийшла 17 травня 1964 року. Як потім згадувала, на волі їй було гірше, ніж у таборах, так як кожний її крок відстежували «стукачі» КГБ. Пов’язати свою долю їй довелося з Павлом Матейком, колишнім учасником національно-визвольної боротьби, який перебував «на повідку» в радянських органів держбезпеки. 
Ганна Попович (у центрі) виступає біля підніжжя гори Березовачка на вічі, приуроченому 50-літтю загибелі командира «Грома». Травень 2004-го
Померла Анна Попович 12 березня 2015 року у віці 89 років, не доживши до свого 90-річчя два з половиною місяці.
24 листопада 2017р. в Києві відбудеться прем’єрний показ художнього фільму Тараса Химича «Жива», який розкриває невідомі сторінки з життя зв`язкової УПА Анни Попович. Зйомки фільму «Жива» тривали впродовж трьох років. Знімали у тій частині Карпат, де насправді розгорталась реальна історія життя головної героїні Анни Попович - у Горганах. Сценидопитів були відтворені у Львівському національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».



 Олександр Пагіря


Жива:справжня доля звязкової УПА Жива:справжня доля звязкової УПА Reviewed by Василь Герей on 12:22:00 Rating: 5

Немає коментарів: