Євген Плужник:жертва відродження

4 грудня 1934 року за наказом керівництва Комісаріату державної безпеки СРСР уповноважені міліціонери з лейтенантом на чолі виконували ордер на арешт вже хворого на туберкульоз Євгена Плужника і трус у його квартирі. Відомого поета звинуватили в тому, що він «є членом контрреволюційної організації, що мала на меті вести терористичні акції».

У сфальсифікованій постанові НКВС мова йшла про те, що вільний Плужник, інакше думає, ніж підопічні совєтської владі з півночі, тому може бути небезпечним для розвитку нового культурного життя в комуністичній системі. Таким чином представник київської групи «Ланка» став жертвою сталінського терору в Україні. 25 березня 1935 року його засудили до розстрілу. Згодом найвищу кару замінили на десять років ув’язнення у виправно-трудових таборах.

В’язнем він перебував у Соловецькому кремлі у великій камері другого корпусу, підвалі за монастирських часів. Щоб забути про щоденні злидні, Євген товаришував із письменником Валерієм Вражливим (справжнє прізвище — Штанько). Важкохворий Плужник уже не вставав із ліжка. Стан його здоров’я був безнадійним. Якою б не була їжа, апетиту більше не мав.
Подушка з киснем увесь час була біля хворого. Безсонні ночі підривали його фізичні сили. Хоч лежав під одним зі трьох вікон палати, бракувало повітря. У лікарні він писав днями і ночами. Перо з паперами ледь тримав у білих худих пальцях із голубими жилами. Запалих очей з-під окулярів не було змоги бачити. Окуляри рідко коли знімав, через що втомлювався щораз більше. Писав вірші песимістичні та похмурі.

Трагічно переносив своє життя, інколи зі сльозами на очах. Прихід смерті відчув 2 лютого 1936-го. На його прохання лікарняний опікун приніс миску з водою і поклав на живіт поета. Плужник мочив руки, хотів підняти до чола, але тільки правицею торкнувся обличчя. Ще раз вмочив пальці обох рук у воду, ледве обтер одну об іншу, і коцами накрився аж до підборіддя. За мить перестав дихати. Санітарі знесли тіло покійного до трупарні, де його анатомували, а через три дні поховали на Соловецькому кладовищі у братській могилі.
Так планомірний терор московських почвар передчасно забрав із життя Євгена Плужника. Головна редакційна колегія Української радянської енциклопедії жодним словом не згадала про заслання поета. Натомість зазначила: «Оспівав соціалістичну революцію. Ряд віршів присвятив В. І. Леніну». Нівроку собі. Ті самі партійні ортодокси хвалили поета, високо цінували його поетичний талант і водночас забороняли викладати на полиці бібліотек його книжки. За життя Плужник зміг видати тільки дві збірки поезій — «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927). Третя збірка «Рівновага», завершена 1933-го, побачила світ аж 1948 року.
Писати і друкуватися Євген Павлович, народжений 26 грудня 1898-го, почав 1924 року в київських журналах «Глобус» (1923-1935) і «Нова громада» (1923-1931). Він рано відчув поразку київської Асоціації письменників, до якої приєднався 1923-го. Десь на рубежі 1928-1929 рр., коли Сталін і його прибічники захопили владу в партії та державі, почалися чистки, погроми й арешти, колективізація, розкуркулення та депортація селянства на північ, і нарешті, безприкладний Голодомор 1932-1933 рр.
Ще гірше стало жити після 1 грудня 1934 року. В Ленінграді застрелили Сергія Кірова. Сталінізм перейшов у рішучий наступ. «Вождь народів» використав смерть Кірова для того, щоб звалити провину на ворогів соціалізму. Сталін вирішив кривавим терором залякати народ і зупинити будь-які його намагання протистояти соціалістичному «раю».
Дії Сталіна були зрозумілі Плужнику. Він узявся за переклад українською роману Михайла Шолохова «Тихий Дон». Роботу зупинили троє молодиків, котрі десь о пів на другу ночі 4 серпня заарештували літератора. Не зважаючи на свою невиліковану хворобу, Плужник продовжував творити й у в’язниці. Днями обмірковував, придумував вірші, а вночі, коли ніхто не заважав, занотовував. Табірне начальство дозволяло займатися творчістю. Щоранку у нього забирали списані аркуші.
Перші друковані вірші поета були агітаційного характеру — «Жовтень», «Серп і молот», «Він» тощо. В останньому мова йде про особу, котра виступала перед народними масами своїми гучними промовами. Твір був написаний після смерті Леніна, 21 січня 1924 року, коли відбулося прощання з «великим вождем Жовтневої революції». За словами Леоніда Череватенка, «з Леніним Плужника пов’язувалися не лише звитяги і звершення минулих років, а й перспективи, задуми, плани на майбутнє. Кончину Леніна він потрактував як усезагальну і водночас як глибоко особисту втрату. У день похорону «вождя», споглядаючи неудавану й одностійну людську скорботу, оглушений людським плачем і криками паровозних та заводських гудків, Плужник повернувся додому неговіркий і творчо наснажений».
У 29-рядковому вірші ім’я і прізвище Леніна не згадується, але й так зрозуміло, про кого йдеться. Поетові вдалося досягти своєї мети. «Так про Леніна ще ніхто не писав», — згадував п. Череватенко. Київський журнал «Глобус» надрукував цей вірш, вважаючи його актуальним і важливим для відображення сучасних подій, коли білий сніг став червоним, политий кров’ю багатьох людей під час зламного періоду в історії людства.
Нову епоху Плужник оспівував баченням щасливого майбутнього, нових прийдешніх і радісних днів, у яких жив молодий поет і його сучасники. Він уважно спостерігав за непівською (від абревіатури НЕП — нова економічна політика) дійсністю та новим радянським життям. «Ось підпереже землю мить така, над базаром стисне мрійну руку, Упевнена долонь робітника!» («Торгуємо усім»).

Євген Плужник жив у Києві, бачив перед своїми очима щоденні картини тодішньої перебудови. Він був очевидцем переходу з минулого у майбутнє, які залишали за собою трагічні дні неспокою, але й вказували на освітлені сонячним промінням дні. У своїх поетичних рядках Плужник звеличував бійців революції, котрих вели «на розстріл», але такої смерті вони не боялись. Описував про революціонерів із грандіозної епохи: «О часе велетнів! Прости у тому мені, найменшому з твоїх синів!»
Із 1924 року твори поета регулярно з’являлися на сторінках тогочасних журналів. Крім згаданого «Глобусу», їх друкували «Соціалістична громада» (1922-1933), «Життя і революція» (1925-1934) і «Червоний шлях» (1923-1936). Коли вийшла перша збірка його поезій «Дні», то викликала суперечку критиків, одні визнавали автора метром, а інші — зневажали. Збірка закінчується поемою «Канів», в якій головну тему творить доля українського села в перші роки після революції, і в майбутньому, а також доля омолодженої комунізмом землі, на якій, на думку Плужника, не буде різниць між соціальними класами людей, не буде бідності, насильства, війни, а надійде час, коли поважатиметься «рівно поле і верстат». У цій поемі також згадуються могила Шевченка, його заповіт, і Дніпро, і Крим і вся Вкраїна.
Євген Плужник був автором роману «Недуга» (1928), фабула якого — залицяння старого комуніста до буржуйки, оперової співачки Завадської. Творчий доробок письменника-романіста доповнюють ще й п’єси — «Професор Сухороб», «У дворі на передмісті» та «Змова у Києві». Остання базувалася на трагічних зіткненнях представників майже всіх політичних напрямків, що воювали в громадянській війні 1918-1920 рр. Проти Лукаша, людини радянської, виступають його рідні діти. П’єса закінчується повним розгромом супротивників Лукаша, котрий отримав підтримку робітників заводу та секретаря заводського парткому Андрія Петренка.

Чи свідомо Плужник схотів показати в цій п’єсі поразку Армії УНР, очолюваної Симоном Петлюром, не важко здогадатися. Партійні та супутні літературні сфери прийняли поезію Плужника як близьку їхнім ідеям у новому соціалістичному письменстві. Хоча між ними були і такі, хто іґнорував настроєву творчість поета.
Євген Плужник повірив у ідеальний суспільний лад, де не буде б ні багатих, ні бідних, де всі люди житимуть вільно і будуть б забезпечені всіма необхідними матеріальними і духовними благами. Він вважав, що соціалізм — вершина всіх інтересів суспільства і пропагував цей лад народним масам у кордонах єдиної радянської республіки.
Однак він став жертвою червоної гекатомби. Сталінсько-постишевський режим знищував усіх, не зважаючи на талант. Плужника дискредитували, усунули з плеяди сформованої української інтелігенції та залякали. Його безглуздо звинувачували, обливали брудом, ганебно нападали на невинного. А далі на підставі доносу уповноваженої відділу НКВС УРСР Гольдман, безпідставно заарештували, і з перших днів грудня 1934 року, аж до кінця березневих днів наступного, коли почався судовий процес, утримували в холодних сирих камерах тюремного спецкорпусу, де в чоловіка різко загострився туберкульоз легень. Уже смертельно хворого його повезли на Соловки.