Понтій Пилат:доля і рішення

Уже дві тисячі років богослови, історики, письменники, художники пильно вдивляються в постать цієї людини. Її ім’я не було відоме більшості сучасників, які проживали в Римській імперії. Але сьогодні близько двох мільярдів християн у різних куточках нашої планети, читаючи Символ віри, вимовляють ім’я Понтія Пілата, усвідомлюючи реальність подій, які змінили хід людської історії — «...Був розіп’ятий за нас при Понтії Пілаті, і страждав, і був похований. І воскрес на третій день за Писанням...»
«У білім плащі з кривавим підбоєм, шорхаючи кавалерійською ходою, рано-вранці чотирнадцятого числа весіннього місяця нісана до критої колонади між двох крил палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат».
Довгий час більшість наших співвітчизників за цим фрагментом із «Майстра і Маргарити» уявляли собі п’ятого римського прокуратора провінції Іудеї. Не дивно, що для читачів Булгакова Пілат був, радше, легендарним, художнім образом. Міфологічна школа* також доклала чимало зусиль, аби більшість персонажів євангельської оповіді втратила в нашій уяві зв’язок з історією...
* Система теорій, уперше запропонованих у ХVІІІ ст. Шарлем Дюпюї (1742-1807)і Константином Вольнеєм(1757-1820), в яких головним чином стверджується те, що Ісус Христос — це вигаданий образ, як і позбавлена історичного підґрунтя вся євангельська оповідь.

Сьогодні одним із найважливіших історичних джерел наших знань про Понтія Пілата є праці єврейсько-римського історика Йосифа Флавія. Так само для нас важливі свідчення таких істориків, як Філон Александрійський, Тацит, Свєтоній, Євсевій Кесарійський.
Кесарійський артефакт
Аж до ХХ ст. археологи не мали ніяких матеріальних доказів перебування в провінції Іудеї такого римського намісника, як Понтій Пілат. І справжньою сенсацією стала знахідка в 1961 р. у Кесарії під час розкопок театру цінного артефакту. Вона (ця знахідка) змусила навіть упертих скептиків і раціоналістів ставитися до прокуратора як до історичної особи.

Ось текст пам’ятника:
«...........STIBERIEUM
...........TIUSPILATUS
...........ECTUSIUDA...E»
Фрагмент стели з надписом латиною в лівій частині був штучно стесаний робітниками в ІV ст. по Р.Х. для його повторного застосування як сходинки східців. Але спеціалісти за невиразною епіграфікою все ж спробували відновити напис:
«[CAESARIEN]S TIBERIEUM
[PON]TIUS PILATUS
[PRAEF]ECTUS IUDA [EA]E»
«Мешканцям Кесарії Тіберій
.................Понтій Пілат
................ префект Іудеї»
Знайдений артефакт не лише матеріально підтвердив письмові свідчення римських та єврейських істориків щодо реального існування Пілата, але й поклав край суперечкам з приводу офіційного титулу римського намісника. Справа в тому, що у Вульгаті* Понтій Пілат іменується прокуратором, а в Іудеї, на думку багатьох істориків, з часу встановлення прямого правління Риму (6 р. по Р.Х.) правили префекти («доглядач, охоронець»). Цей факт також спровокував сумніви щодо історичності римського намісника. Крім Вульгати, прокуратором Пілат титулується лише у Тацита. Євангелісти називають Пілата просто ηγεμών — «правитель» (Мф.27, 2; Лк.3, 1).
* Vulgata Versio («загальноприйнята версія») — переклад Святого Письма на латинську мову, зроблений блаженним Ієронімом Стридонським у V ст.
Сьогодні вже очевидно, що в більшості грецьких текстів І—ІІ ст. титулатура не уніфікована, і сановник, який офіційно іменувався префектом, у багатьох джерелах часто називався ἐπίτροπος («намісник»). Так Понтія Пілата називали, наприклад, Філон Александрійський та Євсевій Кесарійський.
Свого часу великий знавець римської історії Т. Моммзен відзначив, що префектами у римлян спочатку називались командири допоміжних кінних та піших загонів, а з часів Августа посада префекта стала військово-адміністративною: окрім префекта преторія — командира преторіанської гвардії, — з’явився міський префект Риму, який замінив міського претора; кілька префектів відправлялися в найважливіші імператорські (не сенаторські) провінції. Однією з них і була Іудея.
Інформація до роздумів
За деякими даними, Понтій Пілат народився в 10 р. до Р.Х. у Лугдуні, у Галлії (нині м. Ліон). Pontius — це, очевидно, родове ім’я Пілата, що вказує на його приналежність до римського роду Понтіїв. Що стосується найменування Пілат (Pilatus), можна припустити, що це прізвисько, яке було отримане майбутнім намісником Іудеї на початку військової кар’єри. Pilum — метальний спис римських піхотинців із важким держаком, що використовувся у ближньому бою. Основна мета кидання цього спису — встромити його в щит супротивника. Пронизуючи щит, ця зброя пробивала металеву обшивку, глибоко занурюючись у дерев’яну основу щита. Супротивник не мав можливості далі вести бій, не скинувши із себе щит, оскільки важкий держак цього списа позбавляв його можливості маневрувати. Швидше за все, ще в молодості, під час військових кампаній, майбутній римський префект і отримав прізвисько Pilatus («списометальник») за чудове володіння цієї метальною зброєю.
У державне близькосхідне відрядження Пілат відправився в супроводі своєї дружини Клавдії, позашлюбної доньки імператора Тіберія, який тоді перебував на троні (звернімо увагу на цю деталь), та онуки імператора Августа Октавіана.
Особливості римського прокураторства
«Добрий пастух стриже овець, а не здирає з них шкуру», — таку директиву одержували від імператора Тіберія всі сановники, які представляли владу римського престолу в провінціях імперії.
Проте титулатура procurator — «завідуючий доходами імператора, або управитель» — розумілася самими прокураторами не завжди правильно. Дуже часто скарбницю імператора плутали з власними кишенями, і відрядження до римських провінцій розглядалося чиновниками як можливість примноження власних статків. Саме´ ж оподаткування було довільним і часто набувало масштабів конфіскації. Не менш обурливими були й способи здирництва. Платників податків, не здатних більше робити внески до імперської скарбниці, кидали до в’язниці.
Іудея в цьому відношенні не була винятком, а оскільки вона була біднішою за інші провінції, то швидше спустошувалась, і розмах поборів саме тут відчувався особливо болісно.
Перші зіткнення
Новий римський префект Іудеї Понтій Пілат увійшов у свої права у 25 р. по Р.Х., розмістившись, як і всі його попередники-прокуратори (Копоній, Марк Амбівій, Руф Тіней, Валерій Грат) у місті-резиденції Кесарії Приморській.
Імовірно, попередники Понтія Пілата вже змогли сформувати у місцевого населення «особливе ставлення» до римської присутності на Святій Землі. Напевно, і сам Пілат чув про норовливість євреїв, чиї неодноразові повстання доводилося придушувати римлянам. Тому зрозумілий жест, яким Пілат почав своє правління на Святій Землі — внесення до Єрусалима штандартів із зображенням імператора. Таким чином він намагався продемонструвати своє презирство до євреїв та їхніх релігійних законів. Але щоб не піддавати даремному ризику римських солдатів, цю операцію було проведено вночі. І коли вранці жителі Єрусалима побачили римські знамена, солдати були вже у своїх казармах. Ця історія досить докладно описана Йосифом Флавієм в «Іудейській війні». Побоюючись самовільно прибрати штандарти (очевидно, цього лише й чекали легіонери у своїх казармах), жителі Єрусалима вирушили до Кесарії для зустрічі з прибулим новим намісником Риму. Тут, за свідченням Йосифа Флавія, Пілат був непохитним, адже прибрати штандарти означало образити імператора. Але на шостий день демонстрації чи внаслідок того, що Пілат не хотів початок свого правління ознаменувати масовим побиттям мирного населення, чи то зважаючи на особливі інструкції з Риму, він наказав повернути штандарти в Кесарію. Радше, причиною такого повороту подій у цій історії, як і в деяких інших епізодах «Іудейської війни», було бажання автора, Йосифа Флавія, показати римському читачеві в найвигіднішому світлі і самого прокуратора, і своїх співвітчизників.
Можна сказати, що перша сутичка між Пілатом і місцевим населенням закінчилася перемогою останнього. Вірогідно, саме цей інцидент, що загострив ненависть прокуратора, і пояснює подальше ставлення до подібних ситуацій.
Єрусалимський акведук
Проте справжній конфлікт між іудеями і римським намісником виник після прийнятого Пілатом рішення розширити мережу водопостачання Єрусалима. Для здійснення цього проекту прокуратор звернувся за субсидуванням до скарбниці Єрусалимського Храму. Усе б якось минулося, якби Понтій Пілат домігся фінансування шляхом перемовин і добровільної згоди скарбничих Храму. Та Пілат зробив безпрецедентний крок — необхідну суму він просто вилучив із скарбниці! Зрозуміло, що з боку єврейського населення цей неприпустимий вчинок спровокував відповідну реакцію — повстання. «Багато десятків тисяч іудеїв зібралися біля робітників, які займалися спорудженням водогону, і почали голосно вимагати, аби намісник полишив свій план». У типовій для автора «Іудейських древностей» манері Йосиф Флавій спробував пом’якшити ситуацію: «Як то часом буває у таких випадках, дехто з них дозволив собі при цьому образити Пілата лайкою». Очевидно, це стало приводом до рішучих дій. Пілат «розпорядився перевдягнути (у цивільне вбрання) значну кількість солдатів, дав їм дубці, які вони мали сховати під одягом». Легіонери оточили натовп, і після того, як наказ розійтись був проігнорований, Пілат «подав воїнам умовний знак, і солдати взялися до справи більш завзято, ніж того бажав сам Пілат. Працюючи дубцями, вони однаково били як галасливих бунтівників, так і зовсім невинних людей. Іудеї, однак, трималися непохитно; але оскільки вони були неозброєні, а супротивники їхні озброєні, то багато хто з них тут впав мертвим, а багато хто пішов, укритий ранами. Таким чином було придушено заворушення».
Галілейські прочани чи зелоти?
Наступне повідомлення про жорстокість Пілата міститься в Євангелії від Луки. Того часу прибули деякі й розповіли йому про галілеїв, що їхню кров Пілат змішав з їхніми жертвами (Лк. 13, 1). Стосовно цього вірша можна лише губитися в здогадах, але очевидно, що йдеться про відому на той час подію, оскільки перед словом Γαλιλαίων стоїть означений артикль τῶν. Не знаючи справжніх мотивів прокуратора, ми можемо лише припускати, що група галілейських прочан була ототожнена Пілатом з повсталими галілеянами-зелотами. Це й могло стати причиною несподіваної різанини прямо в Єрусалимському Храмі під час ритуального жертвоприношення.
Ще одна сутичка, описана єврейським істориком Філоном Александрійським (25 р. до Р.Х. — 50 р. по Р.Х.), відбувається через деякий час знову ж таки в Єрусалимі. За наказом Пілата, на стінах його єрусалимської резиденції (палац Ірода Великого) було повішено золоті щити — цього разу без зображення імператора, але з текстами присвяти від дарувальника. І знову група парламентарів від місцевого населення, очолювана чотирма князями з родини Ірода Великого, звертається до Пілата з проханням прибрати щити. Своє звернення делегати підкріплюють погрозою поскаржитись самому імператорові, котрого вони промовисто називають своїм володарем.
Перше, на що слід звернути увагу: зовсім неймовірно, щоб імператор став втручатися в рішення свого зятя-префекта з такого незначного приводу (про ставлення імператора до Єрусалима і загалом до євреїв ми поговоримо нижче). Навіть якщо б це і сталося, справа закінчилася б конфіскацією палацу на користь римського престолу, як це було в подібних ситуаціях у Галлії, Іспанії, Сирії, Греції і т.д. Друге: палац Ірода не мав ніякого релігійного значення. По смерті Ірода Великого палац був єрусалимською резиденцією римських намісників, і нові господарі палацу, анітрохи не ображаючи почуттів релігійного населення, могли позначити його своїми символами. Імовірно, основною причиною протесту було бажання представників родини Ірода повернути колишній вигляд фасаду родового палацу (адже номінально палац досі належав їм). Під їхнім проводом і було організоване заворушення.



Ставлення Риму
Варто відзначити, що і в цьому випадку, і в інших подібних ситуаціях євреї намагались змінити рішення Пілата, апелюючи до суду імператора. Настав час показати справжнє ставлення Риму (і самого Тіберія) до євреїв та Іудеї. Це може пояснити, чому саме тут опинився Понтій Пілат і чому саме він, а також узагалі зрозуміти ситуацію, яка склалася на цей час на Близькому Сході.
Саме імператору Тіберію належать слова: «Нехай мене ненавидять, аби боялися». З римських джерел відомо, що саме за часів правління імператора Тіберія було видано низку указів, згідно з якими заборонявся «єврейський культ», а всі предмети релігійного орнату «забобонної релігії» в самому Римі та його околицях підлягали спаленню. За свідченням Свєтонія, саме «євреї, здатні носити зброю, призивалися на військову службу в підрозділи, що знаходилися в районах, де лютували епідемії. Люди ж, які за віком не підлягали військовій повинності, висилалися в далекі провінції без права повернутися до Риму. Порушники цієї заборони віддавалися в рабство». А Йосиф Флавій уточнює, що тим євреям, які ухилялися від військової служби, посилаючись на релігійні закони, загрожувала смертна кара.
Ідеологом подібної політики римського престолу, свого роду Гіммлером Стародавнього Риму, був всемогутній радник імператора Тіберія Сежан. Саме він, за свідченням Євсевія Кесарійського, здійснював «енергійні кроки з винищення всієї єврейської раси». Деякі історики припускають, що якраз за рекомендацією Сежана Тіберій направив до Іудеї Понтія Пілата.
Мало не єдиною характеристикою, яку дав Пілату його сучасник, є слова Філона Александрійського: «природно жорстокий, впертий і безжалісний... розпусник, грубий і агресивний, він ґвалтував, чинив наругу, неодноразово вбивав і постійно по-звірячому поводився». Вірогідно, Понтій Пілат, будучи покірним слугою імператора-тестя, рішуче проводив політику свого родинного патрона по відношенню до населення Іудеї. Навряд чи погроза обурених євреїв поскаржитися імператорові Тіберію могла налякати римського намісника.
«Прути» — бронзові монети, які були викарбувані в період прокураторства Понтія Пілата в Іудеї і збереглися до нашого часу, — також відображають його відверте презирство до культури місцевого населення. Пілат був єдиним прокуратором, який дозволяв собі карбування на монетах язичницьких символів (наприклад, simpulum— церемоніальний ківш для жертовного пиття, lituus — жезл язичницьких жреців), що ображало релігійні почуття євреїв.
Апокрифічна метаморфоза
Багатьом християнам протягом двох тисяч років образ римського намісника, у чиє прокураторство було розіп’ято Ісуса Христа, часто уявлявся інакше.
Очевидно, ще на ранньому етапі цьому сприяла широка популярність у середовищі ранньохристиянських громад документів, що за своїм характером нагадували стенографічні звіти. Добре налагоджена робота архіваріусів у римських провінціях давала надію на існування канцелярських документів, що зафіксували такий гучний процес, як суд над Христом. Так твір, багатий на деталі суду над Спасителем, відомий під назвою Acta Pilati (Акти Пілата), згадувався вже в ІІ ст. святим Іустином Страдником, а пізніше Тертуліаном і Григорієм Турським.
У багатьох апокрифах припускалось навіть, що Пілат згодом розкаявся і став християнином. У зв’язку з цим цікавим є апокрифічний пам’ятник, що веде своє авторство до Никодима — таємного учня Христа, найвірогідніше, з тієї ж причини, через яку імена апостолів (Петра, Хоми, Филипа) з’являлися в заголовках інших апокрифів. Причому «Євангеліє від Никодима» було дуже добре відоме у нас на Русі. Один із найдавніших списків цього пам’ятника датується ХІІІ ст. (бібліотека храму Святої Софії Новгородської). До числа псевдодокументів ми можемо також віднести «Лист Пілата Клавдію Кесарю», «Вознесення Пілата», «Лист Пілата Іроду Тетрарху», «Вирок Пілата». Діапазон створення цих підробок розтягнувся від ІІ ст. до пізнього Середньовіччя.
У світлі вищесказаного цікаво, що в Ефіопській Церкві Понтій Пілат і його дружина Клавдія Прокула зараховані до сонму святих. В одному із середньовічних ефіопських рукописів під назвою «Сповідь Пілата» до вуст Пілата вкладається така виголошена біля труни Спасителя сповідь: «Я вірую, що Ти воскрес і мені явився, і вірую також, що Ти, Господи, не судитимеш мене, бо я діяв, засуджуючи Тебе, з боязні євреїв. Вірую у Твої слова і в справи, які Ти Здійснив, коли був серед людей». Поза сумнівом, ця легенда, як й інші перекази, наведені в апокрифічній літературі, мають досить умовне відношення до історичного Пілата.
Утім, точка зору апокрифів на особу Пілата була не єдиною в християнському середовищі. Батько церковної історії, єпископ Кесарії Палестинської Євсевій, посилаючись на римських істориків, каже: «Понтій Пілат, поринувши у безчинства, наклав на себе руки, як про те пишуть римські історики». І якщо вже вести розмову в категоріях історичної достовірності, то слід визнати: ні Новий Завіт, ні свідчення істориків не дають підстав обіляти Пілата, як це робиться в наведених вище апокрифічних пам’ятках.
Що стосується моральних якостей Понтія Пілата, можна робити висновки з його діянь в Іудеї. Пілат був, безперечно, жорсткою і верткою людиною, достатньо згадати, як він придушив протест мешканців Єрусалима, які звинуватили його в розкраданні храмової скарбниці. Припустити, що такий безпринципний правитель до кінця стоятиме за справедливість і законність у судовому розгляді, — дуже складно. І хоча в євангельській оповіді прокуратор Іудеї зображений як людина, що вагалася, це ніяк не свідчить про його невинність у смерті Ісуса. Навпаки, зі Святого Письма нам достеменно відомо, що Господь був засуджений до смерті саме Пілатом, який представляв тоді вищу римську владу в Іудеї. Смертний вирок був також виконаний когортою римських солдатів, Спаситель був розіп’ятий на Хресті, що саме по собі мало привернути увагу, адже розп’яття на хресті — це римська традиція смертної кари.
Десь через 80 років після смертної кари Господа на Голгофі римський історик Тацит свідчив про недвозначну роль Понтія Пілата в розп’ятті Христа:
«Христос, від Якого походить ця назва (християни), був страчений при Тіберії прокуратором Понтієм Пілатом, але приборкане на час марновірство знову вирвалось і поширилося не лише в Іудеї, де це зло бере свій початок, а й у самому Місті (Римі)».
Після розп’яття
У 36 р. по Р.Х., через кілька років після розп’яття Спасителя, Пілат влаштував черговий звірячий погром. Цього разу поплатилася життям народність, що проживала на північ від Іудеї, — самаряни. Війська римлян зненацька оточили селище самарян Тірафан. Після несподіваної атаки, розправившись із тими, хто намагався дати відсіч, Пілат дав наказ стратити «найвпливовіших і найвидатніших» полонених місцевих мешканців. Йосиф Флавій докладно зупинився на цій події, оскільки саме після неї римського намісника відкликали до Риму. Фактично на цьому закінчилася близькосхідна місія Пілата.
Що ж до подальшої долі Понтія Пілата, ніяких достеменних відомостей про нього після від’їзду з Іудеї в кінці 36 р. немає.
Збереглося безліч гіпотез, які, незважаючи на відмінності в деталях, зводяться до одного — Пілат наклав на себе руки.
Першим про це згадав Флегон (історик початку ІІ ст., який уклав хроніки за Олімпіадами). Далі його повторює вже цитований Євсевій.
Очевидно, ніхто не зміг заступитися за колишнього римського прокуратора Іудеї, коли той добрався до Риму. Це, найімовірніше, і стало причиною розпачу, що охопив колишнього префекта Іудеї. Єдиний покровитель, на якого Пілат міг розраховувати, — Тіберій — до цього часу вже помер, і на престол зійшов імператор Нерон. За іншими відомостями, саме Нерон підписав розпорядження про страту Понтія Пілата як поплічника Тіберія. Існують також легенди, згідно з якими води річки Тібр відмовились прийняти тіло Пілата, кинуте туди після здійсненого суїциду. Те саме сталося, коли тіло Пілата спробували втопити в Галлії в річці Роні, і зрештою, згідно із цією оповіддю, тіло Пілата довелося кинути в одне з високогірних озер в Альпах.
За іншими відомостями, Пілат помер своєю смертю в Галлії, де й сьогодні екскурсоводи показують його могилу, начебто позначену обеліском, на іподромі в м. Вьєнн. Навряд чи це має якесь відношення до дійсності. Але треба відзначити, що до сьогодні розташована поруч гора носить ім’я прокуратора.

Олег Скнар
Понтій Пилат:доля і рішення Понтій Пилат:доля і рішення Reviewed by Василь Герей on 12:17:00 Rating: 5

Немає коментарів: