Тарас Шевченко і Софія Енгельгардт



Енгельгардт Софія Григорівна (1804-1875) – баронеса, поміщиця Тараса Шевченка; петербурзька знайома поета Олександра Пушкіна (1799-1837). Належала до прибалтійської гілки роду Енгельгардтів. Дочка Килини Степанівни Гладкової й генерал-майора барона Готхарда-Герхарда Енгельгардта (1759-1834), учасника воєнних кампаній кінця XVIII — початку XIX століття.

Дружина Павла, Софія Григорівна, жінка, за свідченням сучасників, «високого розумового й естетичного розвитку», народилася в родині військового, здобула хорошу приватну освіту, добре грала на фортепіано, співала. Баронеса походила з прибалтійської гілки роду Енгельгардтів, виховувалася в родині з «масонськими поглядами». 
Софія була донькою генерал-майора барона Готхарда-Герхарда (в російській транскрипції — Григорія Григоровича) Енгельгардта (1759-1834), учасника воєнних кампаній кінця XVIII — початку XIX століття, героя Вітчизняної війни 1812 року, портрет якого серед 332 воєначальників, виконаних пензлем англійця Джорджа Доу (1781-1829), висить у Військовій галереї Зимового палацу Санкт-Петербурга. Генерал Готхард-Герхард був освіченою людиною свого часу, він «читав твори Руссо й Вольтера». Софіїна мати — Килина Степанівна Гладкова, ймовірно, з Полтавщини, з роду кошового отамана задунайських запорожців Йосипа Гладкого (1789-1866).
Отже, батько Софії — Григорій Енгельгардт «через численні рани» пішов у відставку й тихо-мирно мешкав у своєму маєтку в Білорусії й радів, коли в гості приїздила донька із зятем і внуками. А народився генерал в Альт-Борні (Курляндія). Це, якщо напрямки від родинного села Кустовичів, буде з тридцять верст на схід від латвійського містечка Даугавпілс, селище розташоване на тихоплинній річці Даугава. В історичному відношенні територія являє собою південно-східну окраїну Курляндського герцогства, яке ввійшло до складу Російської імперії 1795 року.
Незважаючи на те, що Григорій Григорович, як військовий, майже все життя провів далеко від рідних місць, а на схилі віку оселився на Кобринщині, очевидно, він не втрачав зв’язку з родичами, яких селив на постійне проживання неподалік маєтку. Скажімо, за родоводом Енгельгардтів, складеному в Курляндії й датованому 8 грудня 1826 pоку, з’ясовано, що два з трьох рідних братів батька Софії Григорівни — Олександр й Адам — мешкали у своїх маєтках неподалік, у Курляндії. В Альт-Борні залишилася спадкоємниця роду Олександра Енгельгардт (1760-1822). Важливо й те, що в родоводі було вже записано про шлюб Софії й Павла Енгельгардтів у січні 1825 року. Це свідчить, що Шевченкові Енгельгардти підтримували постійний родинний зв’язок із курляндськими Енгельгардтами.
У справі виїзду п’ятнадцятирічного Тараса Шевченка за межі Вільшани до Вільно ініціатором могла стати Софія Енгельгардт, а вже в місті брала з собою «придворного маляра Тараса» на бали, на службу в костели й у мандри салонами – далеко від України, в литовській столиці Софія Григорівна Енгельгардт залишалася великосвітською красунею. Про це свідчить хоч би ось такий життєвий факт: 9 листопада 1829 року Софія народжує сина Миколку, а вже 6 грудня, як посвідчив Шевченко в «Автобіографії», «…пан и пани уехали в ресурсы (дворянское собрание) на бал», де на одному з розважальних вечорів красиві очі пані Енгельгардт блищали дужче від брильянтів її багатої діадеми — це була найчарівніша жінка (Див.: Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — К., 2003. — С. 192).
Софія Григорівна безпосередньо впливала на культурний розвиток Шевченка, допомагаючи козачкові вивчати мови, слухати музику й «барские разговоры» — в Енгельгардтів були гостями як в Литві, так і в Санкт-Петербурзі найвідоміші діячі мистецтва, вчені й військові. У тогочасному вищому світі ще спілкувались французькою. Енгельгардти навіть тримали гувернантку-француженку, яка вчила їхніх дітей манерам та мові, пані дозволила інколи давати загальні уроки французької мови й Тарасу Шевченку. Недаремно ж згодом театральний критик Олександр Елькан (1802-1868) напише, що Тарас вільно спілкувався французькою мовою, а Шевченко — про те, що він використовував своє знайомство з молдаванином Олександром Львовичем, перекладачем Головного управління шляхів, так: «Странное явление этот Элкан. Нет языка, на котором бы он не говорил» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. – Т. 4. – К., 2003. – С. 172).
Т. Шевченко потрапив до покоїв баронеси чотирнадцятирічним, а залишив, коли вже мав двадцять чотири роки. Чи не гра й спів Софії Григорівни, якими насолоджувався молодий Тарас, відгукнулися в його повісті «Варнак», а стосунки героя з «панною Магдаленою» — душевним ставленням юнака до пані, коли: «...она просиживала до полуночи за фортепиано, вариируя чудные создания Бетховена... Я, бывало, сижу в уголку, не пошевельнуся: сижу и слушаю, слушаю и заплачу, сам не знаю отчего. Музыку я полюбил страстно, и этой любовию я обязан панне Магдалене» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. – Т. 3. – К., 2003. – С. 131).
Як у Вільшані, так і у Вільно та столиці Енгельгардти володіли великою бібліотекою, де були поточні видання російських і зарубіжних письменників, зокрема польських і французьких, класика, в панських покоях Тарас уперше побачив кращі книжки відомих поетів і письменників різними мовами. Тарас Шевченко міг користуватися зібраннями за дозволом і порадою Софії Григорівни в час, коли Павло Енгельгардт був на службі. Про захоплення юного Тараса книжками, бажання якомога більше читати й «звідти щось змальовувати» писав і письменник та історик, Тарасів товариш Пантелеймон Куліш (1819-1897): «Не було книжки живої і животворящої, щоб йому в руки не попала та й лежала в нього не прочитана. Пушкіна він знав напам’ять, а Шекспіра возив з собою, куди б не їхав» (Куліш П. Твори у 2-х т. — Т. 2. – К., 1989. — С. 541). 
Польський історик Броніслав Залеський (1820-1880) розповідає у спогадах, що «Шевченко говорив добре по-польськи; Міцкевича, Богдана Залеського, а почасти й Красінського не одну річ умів напам’ять» (Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982. – С. 250).
Професор Павло Зайцев (1886-1965) у брошурі «Шевченко і поляки» зазначив, що Тарас Григорович мав сталі зв’язки з поляками, очевидно, тому й навчився їхньої мови ще в юнацтві, в покоях Софії Енгельгардт. І не можна недооцінювати того, що польська мова була для Тараса «широкими дверима» до світу західної літератури. А знання французької мови у Шевченка, мабуть, було таке, що хлопчина читав французькі твори в оригіналі. Так, в автобіографічній повісті «Художник» Тарас Шевченко з допомогою Демського читав французькою «Брата Якова» романіста й драматурга Поль де Кока (1793-1871). Український літературознавець, академік Олександр Білецький (1884-1961) стверджує, що «Кларіссу» англійського романіста Семюеля Річардсона (1689-1761) Шевченко прочитав у перекладі французького письменника Жуль Верна (1828-1905). На підставі повістей і Шевченкового «Журналу» літературознавець Олександр Білецький подав перелік прізвищ із творів, які Тарас Григорович прочитав і згадує у своїх роботах: «З античних авторів у нього вийшов би Гомер, пісні якого Шевченко порівнює з епосом дум, віддаючи цьому останньому перевагу; Геродот, Плутарх, Вергілій («Георгіки»), Горацій, Овідій, Тіт Лівій, а також різні латинські й грецькі письменники християнської епохи. З письменників нової ери Європи увійшли б з італійських — Данте, Петрарка, Бокаччо, Аріосто, Тассо, а з англійців – Шекспір, Дефо, Річардсон, Голдсміт, Оссіян, Гіббон, Бернс, Байрон, Вальтер Скотт, Діккенс; з німців — Ґете, Шіллер, Коцебу; з французів – Вольтер, Шатобріян, Беранже, Барб’є, Дюма-батько, Ежен Сю (якого він критикував), Бальзак, твори Гюго, які були на той час перекладені російською мовою й здобували популярність, були відомі Шевченку, а також твори Лямартіна, Жорж Санд, яку вже читав російський читач, «Мої таємниці» Селівіо Пелліко, італійського патріота, що були перекладені російською мовою в 1836 році й справили велике враження на російську інтелігенцію, напевно, були предметом Шевченкового зацікавлення» (Білецький О. Шевченко і західноєвропейські літератури // Білецький О. Зібрання праць у 5-ти т. – Т. 2. – К., 1965. – С. 265).
Після переїзду до Санкт-Петербурга Софія Енгельгардт завела знайомство з багатьма визначними діячами російського мистецтва й літератури, її дружбою дорожив Михайло Глинка (1804-1857), композитор присвятив баронесі романс на слова Петра Риндіна «Как сладко с тобою мне быть», де є такі рядки:
Как сладко с тобою мне быть
И молча душой погружаться
В лазурные очи твои.
Всю пылкость, все страсти души
Так сильно они выражают,
Как слово не выразит их.
И сердце трепещет невольно
При виде тебя! 
(Глинка М. Записки // Литературные произведения и переписка. — М., 1973. – Т. 1. — С. 300).
В одному з листів Михайло Глинка навіть змушений поскаржитися: «...від Софії Григорівни Енгельгардт мені доводиться зазнавати збитків через співи — ніяк позбутися не можна, — тому я бачуся з кузиною рідше, ніж слід було б» (Там же. — С. 280). M. Глинка, як товариш брата Павла Василя Енгельгардта (1828-1915), бував частим гостем у петербурзькому домі на Моховій, охоче грав, співав, очевидно, його не тільки вабив до себе затишок родовідного дерева, але й надихала краса господині дому, її гостина й душевність.
А ще ми на власні очі бачимо красуню Софію саме в бальному вбранні — репродукцію її портрета було опубліковано письменником Михайлом Енгельгардтом (1861-1915) як ілюстрацію до розвідки «Давні епізоди» в петербурзькому журналі «Исторический вестник» за травень 1911 року. Понад усе з мистецтва Софія Григорівна любила музику, слід наголосити на її захопленні співами (принаймні у виконанні інших). На доказ цього наведемо такі свідчення: по-перше, як згадував Василь Енгельгардт, він, маючи в дитинстві «контральто», за бажанням матері співав на криласі в церкві сліпих на Литейній вулиці, де в будинку Щербакова мешкали Енгельгардти. Нарешті, через багато років Василь Павлович напише, що його племінник «Володимир бачив у кімнатах матінки, Софії Енгельгардт, деякі її меблі... Бачив і рояль горіхового дерева, під акомпанемент якого не раз співав знаменитий Тамбуріні» (Непокупний А. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім. – К., 1985. – С. 238). Ймовірно, Софія Григорівна була знайома й з італійським співаком Антоніо Тамбуріні (1800-1876), драматичним баритоном якого захоплювалися в багатьох країнах, зокрема, й в Російській імперії…
Упродовж десяти років сімейного життя Софія Енгельгардт стала матір’ю сімох дітей, як, до речі, і її мати, — однієї дочки й шістьох синів. Про зовнішність Софії Григорівни знаємо не так і мало, ще й, окрім того, можемо уявити з фотографій, які збереглися, однак варто додати кілька її словесних портретів, що їх на схилі життя відбив у листуванні її син, Василь Павлович Енгельгардт. Наведемо словесні краплини, видобуті й мовознавцем і перекладачем Анатолієм Непокупним (1932-2006), які він знайшов у листах Василя Енгельгардта за 1909-1911 роки: «Оригінали портретів прекрасно написані. Батьки зовсім молоді. Мати — красуня рідкісна»; «Портрети чудесні. Не можу намилуватися красунею-матінкою»; «Матінку добре пам’ятаю як красуню! Вона була кращою за всі її портрети. В альбомі батька записано: Sophie ou la mort!» (французькою — «Софі або смерть!»); «У матінки очі були чудового голубого кольору. Вона і в 40 років була ще дуже гарна» (Непокупний А. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім. – К., 1985. – С. 232-246).
В іконографії Енгельгардтів портрети Софії Григорівни викликають чи не найбільшу зацікавленість. Першим відомим портретом дружини Павла Енгельгардта є мініатюра, де Софія Григорівна зображена з відкинутою вуаллю й фрагментом миртового вінка з двома квітками в зачісці — портрет оправлений в металеву рамку. Судячи з листів Василя Енгельгардта до приятеля, астронома Дмитра Дуб’яго (1849-1918), це зображення зберігалося у вдови його брата, Миколи Павловича. Фото надіслано дрезденському астрономові. Ось як оцінив «фамільну мініатюру» старший син Енгельгардтів: «Портрет, надісланий Барятинською (княгиня Барятинська — сестра братової вдови Є. М. Енгельгардт), — безсумнівно, портрет моєї матері, але дуже мало схожий, особливо щодо виразу: її чудові голубі очі, її зачіска в першій молодості. Подібності з дружиною Миколи Павловича немає анінайменшої; таке вбрання, як на портреті, носили в той час, коли дружини брата ще не було на світі. Та й Барятинська не віддала б портрета своєї сестри». Отже, не без вагань син Софії Григорівни прийняв образ неньки на мініатюрі. Порівняймо його першу реакцію на одержання сімейної реліквії: «Якщо жіночий портрет повинен зображувати матір, то він не схожий».
Справді, як свідчить фотографія «сімейної кімнати» в дрезденському будинку Василя Енгельгардта, під нижнім лівим кутом портрета Софії Енгельгардт у бальному вбранні була розташована на стіні фотокопія обговорюваної мініатюри. У живописі мініатюрами називають портретні зображення невеликого формату, виконані гуашшю або аквареллю на картоні, папері, пергаменті, слоновій кістці, а також олійними фарбами — на металі або керамічними фарбами на порцеляні, емалями — на металевій платівці. Мініатюрні мальовничі портрети вставлялися в табакерки, годинники, медальйони й брошки. Цей мистецький жанр сполучає ліризм і особливу інтимність — мініатюрні портрети замовлялися в пам’ять про близьких людей, з завданнями декоративними.
Як відомо, мініатюрні портрети були характерними й популярними для інтер’єру дворянських будинків другої половини XIX століття. У Російській імперії були поширені емалеві мініатюри, а зображення імператорів й імператриць виконували роль нагородних царських знаків. Мініатюрний портрет набув камерного характеру, стаючи сімейною реліквією, що передавалася від покоління до покоління. Мініатюри прикрашали стіни кабінетів та віталень, стояли на камінах, бюро, туалетних столиках, хоча більшості з них не властиве глибоке розкриття характеру своїх моделей.
Очевидно, наведена інформація про мініатюру повністю може бути адресована й до мініатюрного портрета Софії Енгельгардт. Рисунок, напевно, був «виставлений» вдома у Павла Енгельгардта в ті роки, коли там козачкував Шевченко. І, ймовірно, мініатюру юний Тарас бачив, тому прикметним є те, що відомі його акварелі «Портрет П. В. Енгельгардта» (1833) і «Голова жінки» (1834), особливо остання, імітують мініатюри на фарфорі або на слоновій кістці, образно так подібні до Софії Григорівни…
Знайомство Шевченка як художника-початківця з творами, що представляли собою жанр портретної мініатюри, тепер, можна сказати, «документується» найранішим відомим нам зображенням Софії Енгельгардт – можливо, це захоплення й вдячність цій жінці, яка опікувалася ним як мати.
Віктор ЖАДЬКО


Тарас Шевченко і Софія Енгельгардт Тарас Шевченко і Софія Енгельгардт Reviewed by Василь Герей on 10:31:00 Rating: 5

1 коментар: