Євген Маланюк:під багнемом і пером



Євген Маланюк — його 120-річчя від дня народження минуло 1 лютого — український поет, культуролог, літературний критик і громадський активіст, борець за незалежність України упродовж усього життя. Довгий час його називали «націоналістично-фашистський поет і публіцист», «один з ідеологів українського буржуазного націоналізму», «активний учасник націоналістичної контрреволюції», «білоемігрант». І не вгодив Євген Маланюк не лише більшовикам і «совєтам». Дух максималізму і прагнення чітко розділяти добро і зло подобалися не багатьом. У Другу світову прізвище Євгена Маланюка було внесено контррозвідкою «Смерш» до списків «антирадянських» діячів з числа українських емігрантів, котрі підлягали депортації або фізичному знищенню. 

Євген Маланюк, залишивши Україну, загалом 48 років жив у Польщі, Чехії, Німеччині та США. І весь час був «станцією, яка постійно висилала на Батьківщину національну енергію». У Євгена Маланюка один адресат і один герой — Україна, пише Леонід Куценко в передмові до видання його творів. А дослідниця Тетяна Шептицька наголошує: «Митцю часто дорікали за войовничу політизованість, ідеологічну заангажованість його творів, але саме в цьому виявляється одна з ознак української літератури загалом, яка протягом двох останніх століть мусила бути і політикою, і філософією, й ідеологією, й освітою для народу». 

Відмінні результати
Відкривав Євгена Маланюка українцям у 90-х літературознавець із Кіровоградщини Леонід Куценко. «З’являлися стаття за статтею, книга за книгою. Леонід Васильович буквально ліпив скульптурний образ чи не найбільш енергетичного українського поета ХХ століття, який, водночас, був і чи не найбільш проникливим нашим інтелектуалом, до розуміння якого нам ще підніматися і підніматися», — вважає доктор філологічних наук Григорій Клочек. 
Народився Євген Маланюк у селищі Новоархангельськ, яке розкинулося над річкою Синюхою Херсонської губернії (тепер Кіровоградської області)1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року. Його батько Филимон Васильович працював учителем, а згодом повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних вистав, співав у церковному хорі, друкувався у часописах, був серед ініціаторів відкриття гімназії. Мати Гликерія Яківна — донька військовика, чорногорця з роду осадчих на землях Нової Сербії, заснованої за часів Катерини ІІ. Власне Євген Маланюк родину описував як таку, що мала деяку «роздвоєність». 
Навчався Євген Маланюк спочатку в Новоархангельській початковій школі. Як і його молодші брати, Онисим та Сергій, блискуче демонстрував знання. Втім лише найстарший Євген продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі (Єлисаветград — нині Кропивницький). Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. 
Свого часу Леонід Куценко в архівах Єлисаветградського реального училища знайшов рукопис твору 16-річного Євгена Маланюка, учня 6-го класу реального училища. У письмовій роботі 1913 року про значення Жуковського у російській літературі, зрозумiло, написаній російською мовою, юнак блискуче справився із завданням. Коли дослідник Леонід Куценко дав роздрукований текст без зазначення автора доценту кафедри російської літератури, та резюмувала: такий твір міг би написати талановитий випускник філологічного факультету. 
В Єлисаветградському училищі Євген Маланюк навчався із 1906-го по 1914 р. До речі, у різні роки у цьому навчальному закладі здобували знання Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра. 
«Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні»
Із початком світової війни Євген Маланюк став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої його направили на Південно-західний фронт. Там молодого чоловіка доля звела з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після Жовтневого перевороту переконує Євгена повернутись в Україну, щоб обороняти власну державу. 
«Учасник першої світової війни Євген Маланюк у лютому 1918 року став на захист Української держави, — пише краєзнавець Ганна Черкаська. — Три роки майже безнадійної війни: тричі здавав ворогові Київ; потім — неоголошена бактеріологічна війна («кривавий листопад» 1919 року), замовчувана й понині, коли від боїв і тифу сотні мали 5 — 10 бійців, а полки по 50 — 60 багнетів». Євген Маланюк працював у Генштабі, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника — командуючого Наддніпрянською армією УНР. 
Ще у 1919 році Євген Маланюк перебував у польському полоні у місті Рівне та таборі Ланцут. У жовтні наступного року поет-патріот разом з іншими захисниками УНР потрапив до таборів у ­Стшелкові та Шипіорні, а згодом у Каліші (Польща). 
Та найстрашнішим було інше: 21 листопада 1920 року 35-тисячне українське військо після 10-денних запеклих боїв віддало останній салют рідній землі і перейшло польський кордон. «Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армія — згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права — віддавала зброю, — згадував Євген Маланюк. — Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І — що найстрашніше — вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все, — дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльо­нами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою». 
На світлині - редакційна колегія журналу ''Веселка''. Євген Маланюк сидить праворуч.
Три наступні роки у польських таборах інтернованих — це аж ніяк не райське життя: гниди і воші в одязі, тиф і туберкульоз — навколо. У 1922-23 роках Євген Маланюк з іншими видає журнал «Веселка». Екс-вояки заснували аматорський театр і чоловічий хор, влаштовували культурно-освітні акції. Утім, Євген Маланюк не припиняв розмірковувати про поразку. «Ми не захистили УНР, бо ми її майже не захищали. Чому не захищали? Бо були засліплені примарним блиском «вождів», вірили їм, ішли за ними, а ці «вожді» тим часом переймалися дріб’язковими питаннями і догматично намагалися втілити то ту, то іншу запозичену з книжок ідеологію», — писав Євген Маланюк. 
Євген Маланюк, Прага, 1924 р
Або. Чи не актуально нині? «Але ніхто з того покоління не розповів «масам», що таке Москва. Ані Польща, ані Туреччина, ані «Схід» і «Захід» — за винятком єдиного Донцова. Ми програли Визвольну війну. Підкреслюю — ми, хорунжі і поручники 1918-19 років, бо ми мусили «пазурями й зубами» робити те все, що війна вимагала. Але ми, бачачи, хто були ті міністри й ідеологи, відчуваючи трупний сморід драгоманівщини, ми — з морального ледарства нашого — ми воліли в них вдивлятися, як у справжніх людей і виконувати їх отруєні рабством накази». 
До речі, родинні стосунки братів Євгена й Сергія Маланюків, які в роки громадянської війни опинилися в різних політичних таборах, стали фактом художньої літератури. Відгомін цієї сімейної драми вчувається у колізіях роману в новелах «Вершники» Юрія Яновського. 
Стилет і стилос

Євген Маланюк шукав причини слабкодухості українців і створюючи поезії. Роздумував про призначення поетів. У 1925 році з’явилася збірка поезій «Стилет і стилос». Поет зобразив два чіткі образи. Стилет — холодна зброя, кинджал — символ боротьби за волю, за ідеали. А стилос — паличка для писання у давнину — інструмент фіксування думки та краси, символ мистецтва. Меч вояка за державність України поет змінив на перо. Але мирний стилос у його руках стає стилетом. А збірка «Земля й залізо» (1930 р. ) починається коротким словом автора: «Книга, висушена гарячим вітром історії. У ній розкривається сучасна і темна історія України: 1918, 1919, 1920 роки». 
Загалом, за життя Євгена Маланюка, до 1968 року, вийшло 11 окремих збірок поезій. Уже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з’явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972). Емігрант з України перекладав французьких, польських, чеських поетів. До речі, мав інженерну освіту. Коли перебрався у 1923-му до Чехо­словаччини, там у Подєбрадах закінчив гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії. 
У 1962 та 1966 роках Євген Маланюк упорядкував два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів. Вони побачили світ у видавництві «Гомін України» в Канаді. «Два томи його «Книги спостережень», що були видані в Торонто, лише частково відтворені у нас, — уточнює Григорій Клочек. — До того ж більшість творів його «прози» (так він називав свою есеїстику) недостатньо проінтерпретовані, фактично не прочитані літературознавчою наукою — нам узагалі ще треба навчатися розпоряджатися нашими духовними скарбами, доносити до суспільної свідомості, робити їх активними чинниками нашого духовного життя». 

ДОСЛІВНО
Малоросійство як хвороба
«Малоросійство бо — наша історична хвороба (В. Липинський називав її хворобою бездержавности), хвороба многовікова, отже хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія — тут не поможуть. Її треба буде довго—довгі десятиліття — ізживати. 
[...] всупереч популярній у нас думці, малоросій­ство то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це — національне пораженство. Це, кажучи московською урядовою мовою XVII століття, — шатость черкасская, а кажучи мовою такого експерта, як цариця Катерина Друга, це — самоотверженность малороссійская; отже, є то логічне степенування: хитливість, зрадливість, зрада і агентурність. Аж до часів наступних і нам найближчих. 
[...] В нормальній, незмалоросійщеній психіці кожного сина народу існують своєрідні «умовні рефлекси» національного інстинкту: чорне — біле, добре — зле, вірне — невірне, чисте — нечисте. Боже — диявольське. 
У малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного їх занику». 
Євген МАЛАНЮК, 1959 рік. 

ОСОБИСТЕ
 
Наталя Лівицька-Холодна
НаталяЛівицька-Холодна і Євген Маланюк  познайомилися в еміграції – на початку 1924 року в Подєбрадах у Чехії. Там ­Євген, недавній бойовий офіцер армії Української Народної ­Республіки, вчився на інженера в господарській академії, а Наталя була студенткою Карлового університету в Празі. Якось на вечірці ­Лівицька розмовляла з подругою Люсею Крат. Наталине волосся було прикрашене квіткою. Маланюк шепнув щось Люсі на вухо, й та попросила в Наталі її прикрасу. Й одразу віднесла Маланюкові. Він заклав квітку собі в петлицю й вклонився ­звіддаля. Так спалахнув роман Лівицької й Маланюка – один із найдраматичніших в історії української літератури.
Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала. Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати
Наталиного жениха, Петра Холодного, під час тієї ­зустрічі не було – він любив грати у футбол і того вечора відсипався після якогось матчу. Та й роман із ним, як вона пізніше згадувала, тоді був ще "в невиразній початковій стадії". Маланюк писав їй у першому після зустрічі листі: "Ви ж знаєте, яку весну утворили в мені – черешні цвітуть у серці". Це написано в січні. А вже в лютому закоханий Маланюк раптом відчув, що все скінчиться для нього ­погано. Через багато літ, вже після смерті поета, Лівицька-­Холодна казала, що він, можливо, невипадково помер саме в лютому, бо цей місяць усе життя нагадував йому про катастрофу. Усе справді закінчилося сумно для Євгена – він дізнався про існування Петра Холодного в житті Наталі. Сама вона пізніше, аж 1971-го, писала:
Та доба була неповторна,
Як поезія Маланюка,
А була вона недоговорена,
Наче вірш без одного рядка.
– Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала, – казала наприкінці життя в інтерв'ю поетові Богданові Бойчуку з Нью-Йоркської групи. – Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати… Він передусім був старший за мене (на п'ять років. – "Країна"), був уже знаний поет, а для мене поет це була якась вища істота… Моє захоплення ним як поетом він сприйняв як щось інше, а саме як любов.
Іншим разом, у листі до літературознавця Леоніда Куценка, писала так: "Вихована матір'ю-пуританкою, я була досить довго дуже наївною в любовних справах, і зі мною часто траплялися непорозуміння, так і тоді…"
Вони обоє були певною мірою наївні "в любовних ­справах". Адже Маланюк, дарма що старший, здобув досвід кохання пізніше, ніж став солдатом і пройшов дві війни. Тож для них, для кожного по-своєму, цей роман був, можливо, певною спробою повернути "непережиту юність". ­Навіть деякі Маланюкові вірші того періоду – немов творіння ­гімназиста. Дізнав­шись, що Наталя збирається заміж за Холодного, він – поет, якого називали "імператором залізних строф", – написав:
На могилу прийде й Наталочка, може,
Певно з Холодним, не сама,
І на них буде сонце, а на мені, Боже,
Лежатиме тяжко чорна тьма…
31 серпня того самого 1924-го Наталя вийшла заміж за ­Петра Холодного. За рік одружився й Маланюк – зі студенткою медицини Зоєю Равич.
Євген Маланюк був красивим чоловіком. У 1925 році в Подєбрадах він познайомився зі студенткою медицини Зоєю Равич з Полтавщини і невдовзі одружився з нею (заручини відбулися 5 липня, а вінчання 12 серпня в церкві святого Миколая у Празі). Проте вже 1929 року подружжя розлучилося. Євген, завершивши академію, подався на заробітки до Варшави. А Зоя залишилася навчатись у Празі. 
Родина Маланюків у Кунштаті, Чехія. Фото 40-х років
У Варшаві (у Польщі поет із 1929 року) доля звела Євгена Маланюка зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що з часом стала його другою дружиною. У 1933 році в подружжя народився син Богдан. Друга світова війна порушила сімейну ідилію. Богуміла все частіше виїздить із сином до рідних у Прагу, а Євген підзаробляв, де міг: учителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кінохронік, часто жив надголодь.

Валентина Самченко(УМ), Віталій Жижера
Євген Маланюк:під багнемом і пером Євген Маланюк:під багнемом і пером Reviewed by Василь Герей on 11:26:00 Rating: 5

Немає коментарів: