Степан Руданський:терни долі

На шляху з Вінниці до Києва розкинулося мальовниче село Хомутинці. Воно знамените тим, що саме тут шостого січня 1834 року народився талановитий український поет-гуморист, автор знаменитих “Співомовок” Степан Васильович Руданський. 
Перебуваючи у відрядженні в Калинівському районі, ми побували на батьківщині літератора і відвідали єдиний в світі музей поета. В центрі села – ставок, над яким на горбку стоїть школа, поряд – будинок-музей. Сільський голова Оксана Петрівна Мудрик розповіла нам історію його заснування.
– У 1958 році в наше село на роботу в клуб приїхала молодий спеціаліст Юлія Всеволодівна Грош. Саме вона почала першою по крупинці збирати матеріали про Степана Руданського. І в 1965 році у Хомутинцях всією громадою збудували окремий будинок, в якому відкрили музей видатного земляка. Тут зберігаються передані родичами поета книги, якими він користувався під час навчання в Петербурзі. У 1969 році перед школою відкрили пам’ятник Руданському, виготовлений відомим скульптором Іваном Гончарем. У нашому музеї в різдвяні дні щороку відбувається свято сатири й гумору, приурочене до дня народження Степана Руданського. Звідусіль з’їжджаються люди.
 
Степан Руданський із сестрою Ольгою та братом Григорієм, 1860-ті роки
Перше кохання

– Батько поета був священиком у Хомутинцях, церква знаходилася в центрі села, – розпочала екскурсію пані Оксана. – Її знищили в 1937 році, а в 1967-му на цьому місці збудували школу. Мати Теодора Порфирівна Добротворська родом з сусіднього села Павлівка з родини священика.
Ім’я другому синові підібрали без усякого клопоту: через три дні був Степанів день – в пам’ять про християнського першомученика архідиякона Стефана. Давньогрецьке слово “стефанос” перекладається українською як “вінок”. Але який вінок готувала доля синові священика Степанові Руданському – терновий чи лавровий?
Азбуки маленького Степанка навчили сільський дяк та батько. Побачивши неабиякі здібності та дбаючи, за старосвітським звичаєм, про духовну кар’єру свого молодшого сина, священик Василь Руданський вирішив віддати його до Шаргородської духовної школи-бурси. Хлопчикові було лише вісім років, коли він потрапив до цього закритого навчального закладу. Навчання тривало вісім років, і син отця Василя закінчив бурсу з відзнакою “перший учень”. Батько хотів вивчити свого сина на священика і мріяв передати йому парафію в Хомутинцях, тому випускник бурси продовжує освіту у Подільській духовній семінарії. У 1849 році 15-річний Степан на 6 років став мешканцем Кам’янця-Подільського. Прихисток йому дала вдова Єлизавета Княгницька, у якої було три дочки. Його товаришем і по навчанню, і по квартирі став на рік старший за нього Іван Квартирович – теж син священика.
У семінариста Руданського було дуже цікаве захоплення – він любив бувати на ярмарках, на вулицях серед простих людей: слухав їхню мову, записував різноманітні історії, прислів’я, приказки, бувальщини. І, звичайно ж, пісні. У 1852 році в Кам’янці-Подільському 19-річний Руданський упорядковує два рукописні зшитки українських народних пісень, зібраних на Поділлі. Перший том містить, як вказує сам укладач, “пісні любовні”, другий – “козацькі, бурлацькі, рекрутські, весільні, великодні і так собі”.
А ще у цьому давньому місті семінарист Степан закохався у середню доньку своєї квартирної хазяйки – карооку красуню Марію Княгницьку. Почуття до дівчини надихнуло його взятися за перо. Руданський створює в місті над Смотричем романтичні балади “Розбійник”, “Вечорниці”, ліричні пісні, перекладає з польської романс “Чорний колір”.
Але гарна Марія подобалася не лише Степанові. Іван Квартирович теж у неї закохався. Проте Марія надала перевагу Степанові. А тим часом для обох суперників прийшла пора прощатися із семінарією. Руданського, як кращого учня, для подальшого навчання направили у Петербурзьку духовну академію. Від’їжджаючи до столиці, 21-літній Степан заручився згодою Марії на одруження. А його друг і водночас суперник Іван пішки подався до Києво-Печерської лаври, щоб навіки залишитися там ченцем, бо життя без Марії втратило для нього будь-який сенс... Проте свій задум він не здійснив. Захворів його батько. Тож Іван вирушив додому, проте дорогою не витримав – і заїхав до Княгницьких. Там дізнався, що Маріїн наречений у Петербурзі вступив не до духовної, а до медико-хірургічної академії. Нечувана зухвалість. Небачений виклик усталеному порядку речей. Обурення старої Княгницької не мало меж: вона заборонила Марії навіть думати про Степана. Через рік Марія стала дружиною Івана Квартировича, він взяв на утримання її стару матір і двох  малолітніх сестер.
Закінчив Кам’янець-Подільську семінарію Степан Руданський з відзнакою. Його батько був щасливий. Виряджаючи сина в далеку дорогу на навчання до Петербурга, отець Василь аж сльозу пустив.


Конфлікт з батьком

Степан, всупереч волі батька, вступив до Петербурзької медико-хірургічної академії, що досягла на ту пору свого особливого розквіту. Цей крок означав цілковитий розрив з батьком, який одразу позбавив його матеріальної підтримки, заявивши: “А тепер ти від мене і мідного шеляга не получиш”. Руданський належав до духовного стану, і духовна академія не бажала поступатися своїми “правами” на добре атестованого випускника Кам’янець-Подільської семінарії. Тому медико-хірургічна академія могла зарахувати Руданського лише так званим “вільним слухачем”, який не мав права на стипендію. Після розриву з батьком Степан дуже бідував, часто голодував. Щоб стати повноправним студентом, Руданському треба було вийти з духовного стану. Юнак написав клопотання. На засіданні святійшого синоду справу було вирішено позитивно, і 26 вересня 1856 року Степан Руданський одержав свідоцтво про вихід з духовного стану. Ставши повноправним студентом, Руданський почав отримувати стипендію, якої навіть не вистачало на харчі. Мешкав Степан Васильович десь на глухій околиці столиці, про що написав в автобіографічному вірші “Студент”:
У славнім місті Петербурзі, недалеко від Неви,
Із болота виглядає хата бідної вдови.
Стара хата з удовою разом вік свій віджила,
Похилилась, почорніла і в болото увійшла.
А у хаті на постелі у сурдуті і плащу
Сидить студент медицини, другий місяць без борщу.
Петербурзьке голодне життя підірвало його здоров’я, “нагородивши” туберкульозом. Він навіть на навчання в академії замість п’яти відведених років витратив шість, бо через хворобу не міг з першого разу скласти всі іспити за третій курс. Студент був безмежно радий п’яти карбованцям, надісланим старшим братом Григорієм. Він тужив у Петербурзі за коханою Марією, виливаючи сум у пісні “Повій, вітре, на Вкраїну”. Вірш написано 24 липня 1856 року, після того, як Степан довідався, що Марія та Іван побралися.  
Найцікавіше, що саме на петербурзький період життя припадає розквіт літературної діяльності поета. Батько, дізнавшись, що син пише балади, ліричні та гумористичні твори, у своєму листі до старшого сина Григорія попросив: “Скажи Степану, если он пишет, так пусть пишет не на этом дубовом малорусском языке, а пишет по-великоросски, может быть, его кто-нибудь, когда-нибудь прочитает”.
У відповідь Степан написав  5 липня 1859 року слова, які стали пророчими: “Заказують (тобто забороняють – авт.) мені мою рідну мову, – заказує батько; але в мене був дід, був прадід і прапрадід – вони мені не заказали; не слухає батько мої мови – зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одномовців. Батько, може, не любить своєї мови через то, що нею у нас говорять мужики, а нібито в московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні у Бога...”
За станом здоров’я Руданський просився влаштуватися цивільним лікарем на півдні. Клопотання випускника знайшло підтримку у керівництва академії, і 1 серпня 1861 року з медичного департаменту надійшло повідомлення про призначення Руданського в Ялту на посаду міського лікаря. 
– Дорога до Ялти пролягла через рідні Хомутинці, – продовжує Оксана Петрівна. – Він пригорнув на могилі батька, якому все простив, свою рідну матусю. Це був його останній приїзд у наше село.
Ставши міським лікарем курортного портового міста, Руданський з полегшенням зітхнув. Жалування в нього було 200 карбованців на рік, і ще до того в 1863 році він одержав додаткову платну практику в маєтках князя Воронцова, що становила ще 300 карбованців на рік. У листі до брата Григорія від 30 вересня 1863 року Руданський пише: “… я вже зможу кожний день свій обід мати. І тільки то, що обід, а вечері ще за сії гроші мати не зможу…” Молодий лікар самовіддано поринув у роботу. Він поєднував обов’язки міського лікаря, завідувача лікарні, лікаря в алупкинських маєтках Воронцова, карантинного лікаря в порту і навіть лікаря Ялтинського повіту.
Руданський ніколи не розмежовував свої громадські й службові обов’язки. Міську бідноту він лікував безплатно. Молодого лікаря ялтинці любили за веселу вдачу, безкорисливість і доброту. Про його великий авторитет свідчило й обрання Руданського у 1869 році почесним мировим суддею.

Особисте життя поета залишилось невлаштованим. Про юнацькі захоплення поета в Петербурзі промайнула лише згадка у щоденниковому записі 1861 року та у вірші “Іще вчора ізвечора”. В Ялті, рятуючись від самотності, Руданський зійшовся з вдовою Явдохою Широковою. Вона мала двох дітей. Хоч вони були й не Степанові, але він їх дуже любив, вчив. А коли Руданський хворів, діти його теж доглядали. Мабуть, єдиною відрадою для популярного лікаря і мало кому тоді відомого поета була поетична творчість. 
Влітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери, і лікар Руданський взявся винищувати джерела інфекції. Зрештою, медик сам захворів. Загальне ослаблення організму викликало загострення давньої недуги – туберкульозу. Дев’ять місяців лікарі рятували Руданського. Третього травня 1873 року, на тридцять дев’ятому році життя, помираючи на руках свого старшого брата Григорія він, ледве ворушачи губами, наспівував улюблену пісню “Україно моя мила”...
«На могилі  не заплаче ніхто в чужині»

Поховали Степана Руданського на мальовничому узгір’ї масандрівського кладовища Ялти. У Хомутинському музеї зберігається земля з могили видатного земляка.
– Цього літа я побувала на могилі, яка доглянута і обсаджена кипарисами, – розповідає Оксана Петрівна. – Він дуже любив їх, бо нагадували рідні тополі. Через два десятиліття після його смерті друзі поставили на могилі кам’яну брилу, на якій викарбували слова з його вірша:
На могилі не заплаче ніхто в чужині,
Хіба хмаронька заплаче дощем по мені.

Як складалася доля творчої спадщини поета, яким чином вона збереглася?
– За життя поета тільки чотири твори побачили світ у петербурзькому тижневику “Русский мир” у 1859 році. У 1880-му до рук Олени Пчілки, вашої землячки, зовсім випадково потрапив рукописний зшиток з творами Руданського. Їй дуже сподобалися співомовки. І Олена Пчілка в новоград-волинському літературному гуртку вперше видала кілька збірочок Степана Руданського.
Потім її справу продовжили Іван Франко, Агатангел Кримський. Протягом 1895-1903 років було випущено вісім невеликих томиків з творами поета. 1925 року у статті “До життєпису Степана Руданського” академік Кримський зізнавався, що деякі з приказок були “настільки богохульно-порнографічні, що я, вперше публікуючи писання Руданського, навіть не зваживсь їх пустити в друк: довелося так і залишити їх у рукописі”.
Упорядник найповнішого радянського тритомника Руданського (1972-1973 рр.) Олекса Мишанич у коментарях до першого тому ретельно перераховував 62 приказки, які з ряду причин до видання не увійшли. Не включено до тритомника й “ідейно хибні”, написані з “національно обмежених” поглядів поеми про гетьманів Івана Мазепу, Івана Скоропадського, вірш “До України”.
Повного академічного зібрання творів Степана Руданського немає. Його рукописи ще чекають на свого дослідника. Але найголовніше, що наш народ читає та цитує його безсмертні “Співомовки”, бо Руданський дійсно народний поет. А пісня “Повій, вітре, на Вкраїну” давно стала народною. 
Кость ГАРБАРЧУК
Степан Руданський:терни долі Степан Руданський:терни долі Reviewed by Василь Герей on 01:22:00 Rating: 5

Немає коментарів: