Павло Чубинський: невідомі перепетії долі

Завидна доля випала написаним у вже далекому 1862 році Павлом Чубинським віршованим рядкам «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Без малого півтора сторіччя жили ці слова у серцях українців, щоб, врешті-решт, стати офіційним Гімном нашої незалежної держави. От лише чи багато з нас знають, ким був насправді для України Павло Чубинський - «скромний чиновник міністерства транспорту», як стверджують видані вже за часів незалежності енциклопедичні довідники, нарешті повертаючи із забуття надовго викреслене із історії ім’я...

У ЗАСЛАННЯ - БЕЗ СУДУ І СЛІДСТВА
За великим рахунком, глибоко символічно, що нинішній Бориспіль Київської області, де 27 січня (15-го - за старим стилем) 1839 року у сім’ї небагатих дворян народився Павло Чубинський, на той час адміністративно належав до Переяславського повіту Полтавської губернії. Отож, сама доля потурбувалася, щоб майбутній автор українського гімну з’явився на світ у місці, де поєднались відразу кілька визначних для історії України територій - Київщина, Переяславщина, Полтавщина.
Втім, коли у червні 1861 року молодий юрист Павло Чубинський після закінчення навчання у Петербурзькому університеті повернувся у рідну Україну (як він вважав, назавжди), ніхто не міг навіть подумати, що на цього юнака очікує важка, але особлива доля. Вже до грудня 1862 року двадцятитрирічний хлопець встигне вчинити стільки «злочинів», що його без жодного суду і слідства вишлють на примусове поселення до Архангельської губернії. Причому відправленому в заслання не повідомлять не лише за що його покарано, а й навіть на який термін!
Вже після цього на хуторі під Борисполем, де проживала родина Чубинських, жандарми влаштують нічний обшук, в якому лише в ролі понятих братиме участь понад 40 осіб. Однак нічого крамольного так і не буде знайдено, а результатом звернення згорьованого батька на «височайше ім’я» стане лише відповідь ІІІ жандармського відділення з переліком «провин» Павла Чубинського. Це, по-перше, «посещение могилы Шевченко»; по-друге, «пение возмутительных песен»; по-третє, «напивость водкою» і, по-четверте, «ношение малорусского костюма».
Даремно Павло Чубинський у своїх численних зверненнях до владних структур доводитиме, що немає нічого «злочинного у відвідинах могили нашого дорогого поета», нагадуючи, вже як юрист: «що не заборонено - те дозволено і ergo - карати за це не можна». Стосовно ж горілки, то він не має «до неї прив’язаності». А якби навіть напивався, то «в цьому немає злочину, особливо державного». Та й «простонародний костюм не був заборонений, то яка ж у тому провина?»
Це був час, коли в кожному освіченому українцеві, який не забував, що він - українець і, тим більше, розмовляв і одягався як українець, влада бачила небезпечного злочинця; коли як офіційний документ по Міністерству освіти «признавалось полезным принять за общее правило, чтобы в учебные заведения округов: Харьковского, Киевского и Одесского назначать преподавателей преимущественно великоруссов, а малоруссов распределить по учебным заведениям С.-Петербургского, Казанского и Оренбургского округов»; коли міністр внутрішніх справ Валуєв доводив, що «малорусского языка не было, нет и не может никогда быть».
А тут у Києві з’являється Чубинський, довкруг якого відразу гуртуються всілякі «хлопомани», записуючи і вивчаючи народні звичаї, допомагаючи селянам відстоювати у судах свої права, доводячи, що українські діти мають навчатись рідною мовою і, найстрашніше, маючи за мету «ложное и противоправительственное толкование народу его положения».
Щоправда, останнє - лише цілком справедлива оцінка владою своїх власних дій, бо злочинні дії Чубинського, як сказано у матеріалах створеної за найвищим повелінням комісії, «открыть фактически невозможно, потому что, действуя на умы простого и легковерного народа, (он) имеет на своей стороне этот народ». Втім, відсутність доказів (бо навіть авторство крамольної пісні «Ще не вмерла України» так і не було доведено) не стала перешкодою для появи розпорядження «по ІІІ Отделению Собственной Его Императорского Величества Канцелярии»: «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных и положительно опасных в крае агитаторов».
Павло Чубинський із дружиною

З України - засуджений, в Україну – заслужений
Про те, як велося Павлу Чубинському на чужині, найкраще розповість написаний ним тоді лист: «Мені хотілось би бути там, де всі близькі серцю, де рідне поле, де співа соловей, де криниця з вербою зеленою. Де всю ніч співають дівчата. А тут - лишенько. Вісім місяців зима, да й літо хтозна-яке, скрізь болото та комарів без ліку. Пісні не почуєш, а як почуєш, дак таку, що лучче б не слухав... Гірше те, що не знаєш, коли повернусь додому».
Слабка людина опустила б руки, а Павло Чубинський, навпаки, береться до праці. Почавши зі скромної посади судового слідчого у м. Пенега, він вже невдовзі стає секретарем Архангельського губернського статистичного комітету, паралельно з цим працюючи на посадах редактора «Губернских ведомостей», молодшого, а згодом старшого чиновника з особливих доручень при губернаторові краю.
За свідченням сучасників, великою мірою завдяки чесності і порядності П. Чубинського, «в час перебування його в Архангельській губернії хабарництво і сваволя якщо й не зовсім зникли, то дуже боялися виходити на світ Божий». А завдяки славі «газетного кореспондента» навіть статті без підпису, в яких діставалось «на горіхи» недолугим і жадібним чиновникам, почали приписувати П. Чубинському, що, як і в Україні, не пішло на користь його стосункам з місцевим жандармським начальством, яке в будь-якій критиці вбачало «замах на устої влади».
Відтак заслання могло б стати довічним, якби не винятковий талант П. Чубинського як дослідника. Його аналітичні публікації, присвячені стану хлібного і лляного виробництва та торгівлі в Архангельській губернії, проблемам солеварної галузі, обґрунтуванню необхідності спорудження В’ятсько-Двінської залізниці викликали великий інтерес в Петербурзі. У результаті П. Чубинський отримує офіційне завдання двох найвідоміших наукових товариств - Вільного економічного і Російського географічного - провести детальне обстеження Північного краю.
Зібрані впродовж 1867 року в 36 повітах семи північних губерній матеріали виявились настільки значущими, а їхній науково-статистичний аналіз - настільки вражаючим, що автора у січні 1869 року з особистого дозволу міністра внутрішніх справ викликають до Петербурга, нагороджують срібною медаллю Імператорського географічного товариства та обирають дійсним членом цієї поважної наукової установи.
Та, найважливіше, за клопотанням вчених П. Чубинському дозволяють вільне проживання в столиці і всіх губерніях Росії, за винятком... Архангельської (не інакше, як надто вже допік архангельським жандармам цей на диво безкорисливий і чесний чоловік).
А 16 травня 1869 року дійсний член Імператорського Російського географічного товариства П. Чубинський «з височайшого соізволєнія» відряджається в Україну для етнографічно-статистичних досліджень ще одного малодослідженого краю - південно-західного.
Експедиція Українська
Парадокс, але з політичних причин найбагатшим і найцивілізованішим регіоном тодішньої Російської імперії була Малоросія не лише за назвою, а й рівнем вивчення краю. Важко повірити, однак у часи, коли вже діяли Північно-Західне, Оренбурзьке, Кавказьке і Сибірське відділення Російського географічного товариства (РГТ), в Україні, де працювало аж три (!) університети, ні етнографічних, ні навіть економічних досліджень практично ніхто не проводив.
Відтак, робота експедиції Чубинського, на фінансування якої РГТ спромоглося виділити мізерну суму в 3 тис. рублів, поклала початок не лише планомірному вивченню виробничих сил регіону та життя і побуту трьох найбільших народностей цього краю - українців, поляків і євреїв, а й стала початком формування Південно-Західного відділення РГТ - першої академічної наукової установи України.
За досить короткий час, упродовж якого офіційно працювала експедиція - з 16 травня 1869 р. до 16 травня 1873 р., вдалося зібрати неоціненні матеріали, які було систематизовано і видано в семи томах (9 книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край».
Ці безцінні томи, за словами Івана Франка, стали «основою всіх подальших робіт з етнографії та мови Південної Руси». А про роль, яку відіграли «Праці» у розвитку культурного і національного самоусвідомлення українців, можна судити, зокрема, за спогадами Ольги Косач-Кривинюк. За її свідченнями, «томи трудів Чубинського з казками і піснями» були «найулюбленішими книжками» маленької Лесі Українки, тексти яких вона знала мало не напам’ять.
Стосовно ж наукової цінності «Праць», то їхнім наочним підтвердженням стало присудження Чубинському «за особенную его деятельность и неусыпные труды, коим русская наука обязана собранием громадного материала для изучения быта, юридических обычаев и народной жизни Юго-Западного края» у 1873 р. золотої медалі РГТ, у 1879 р. - золотої медалі Міжнародного конгресу в Парижі і цього ж року - Уваровської премії Петербурзької Академії наук.
Втім, для українців значно важливіше, що завдяки роботі П. Чубинського, маршрути експедицій якого, до речі, кілька разів пролягали через територію нинішньої Житомирщини - Бердичівський, Житомирський, Новоград-Волинський, Радомишльський, Овруцький повіти, збережено пам’ятки народної творчості: близько 4 тис. обрядових пісень, три сотні казок, понад 60 записів місцевих говірок, народний календар.
Нотатки про характерні заняття населення, його доходи, житло, одяг, традиційну їжу, стан виробничих сил і торгівлі, які мали свого часу величезне прикладне значення, нині стали безцінними історичними документами. Як і практично перші наукові описи Холмської Русі, Підляшшя, Сідлецької і Гродненської губерній, Пінського і Мозирського повітів Мінської губернії, населених поліщуками. Біда лише в тому, що жодного разу ці матеріали не перевидавались, адже «неблагонадійність» П. Чубинського не викликала сумніву ні в царської, ні в радянської влади. А ось чому і нині зібране невтомним дослідником багатство залишається фактично недоступним для тих, хто так щиро виспівує написаний ним гімн, залишається загадкою.
«Особоє совещаніє»... царських часів
Завдяки старанням П. Чубинського, 13 лютого 1873 р. у Києві було нарешті відкрито Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, що дало можливість продовжувати розпочату під час «Малоросійської експедиції» роботу. Це, зрозуміло, аж ніяк не сподобалось тим, хто вважав: українців «нєт» і «нє может бить».
У результаті кожна дрібниця набувала політичного забарвлення. Що, здавалось би, крамольного в організованому 2 березня 1874 р. одноденному переписі населення Києва? Але виявилось, що киян насправді у півтора раза більше, ніж офіційно вважалося і (що значно страшніше!) переважна більшість їх ідентифікувала себе українцями. Та особливо обурило «російських патріотів», що під час перепису йшлося не про «малорускоє нарєчіє», а «язик».
Ще гірше вийшло із запланованими до друку «Записками Південно-Західного відділу». До читачів потрапили лише два перших томи, з яких цензура вилучила лише статтю П. Чубинського про бюджет селянської сім’ї. А вже віддрукований третій том із матеріалами двох наступних томів влада конфіскує повністю.
У липні 1875 р. «в особом совєщанії із ліц єго вєлічеством указаних» розглядається загроза українофільства, викликана поширенням в Україні підручників і молитовників на «малоросійском язикє». Вердикт Олександра ІІ: відділ географічного товариства у Києві закрити.
Чубинського вдруге висилають з України, заборонивши проживати йому в Київській, Волинській, Подільській, Харківській, Катеринославській, Херсонській, Воронезькій губерніях і в столицях.


Для Чубинського це не лише моральний, а й матеріальний удар. Мало хто досі знає, що далеко небагатий П. Чубинський за свої особисті кошти викупив авторські права на неопубліковані за життя твори Т. Шевченка, в результаті чого вони дійшли до читачів. Що саме П. Чубинський за власний кошт купив будинок для знаменитого, але бездомного кобзаря Остапа Вересая і що платою за успіх української експедиції стали борги, нароблені задля науки. Працюючи в Україні відразу в кількох акціонерних товариствах, ще можна якось розраховуватись з кредиторами, але як вижити у вигнанні?
П. Чубинському ще вдасться добитись дозволу жити у Петербурзі, працюючи чиновником у міністерстві транспорту. В рідну Україну йому дозволять повернутись лише тяжко хворим, не забувши при цьому заборонити бувати в Києві. 14 січня (за старим стилем) 1884 року, не доживши одного дня до свого 45-річчя, Павло Чубинський тихо згасне на хуторі під Борисполем. Пам’ять про нього намагатиметься знищити не одна антиукраїнська влада, і навіть камінний надгробок з його могили опиниться у підмурівках колгоспної комори. Та написана ним пісня не вмре - не загине.
Щоразу, встаючи під перші акорди священного українського гімну, хоч на мить згадаймо і того, хто написав: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Павло Чубинський на це заслужив.


Павло Чубинський: невідомі перепетії долі Павло Чубинський: невідомі перепетії долі Reviewed by Василь Герей on 09:10:00 Rating: 5

Немає коментарів: