Таємниці життя і смерті Леоніда Бикова

12 грудня день народження українського і радянського актора та режисера Леоніда Івановича Бикова, - легендарного комеску Титаренко, хвацького Максима Перепелиці, романтичного Альоші Акішиного, героїчного єфрейтора Святкіна…

«Жодних оркестрів, Будинку кіно і надгробних промов, бо я встану і піду - вийде конфуз. Нехай хтось один скаже слово «прощай», і все. Не треба цирку, який називають почестями. . Хай хлопці заспівають «Журавлі», «Сірьожку з Малої Бронної...», «Бери шинель» і «Цей День Перемоги». І все. Вони не відмовлять. А потім нехай 2-га ескадрилья вріже «Смуглянку» від початку й до кінця... 

Ви помітили, що режисер я не за дипломом, а за покликом? Навіть власний похорон режисирую. Спасибі й прощайте» 

— ці слова актор і режисер Леонід Биков написав у заповіті за три роки до смерті. Він загинув в автокатастрофі 11 квітня 1979-го, коли повертався «Волгою» зі своєї дачі до Києва. 

Максим Перепелиця з однойменної картини, Альоша Акішин з «Добровольців», капітан Титаренко з фільму «В бій ідуть лише «старики»... 

«Хлопцем-друзякою з серцем на долоні його точно не можна назвати, - каже однокурсниця Леоніда Бикова по Харківському театральному інституту Олександра Чеша. - Сонячний, дотепний, водночас він був весь у собі. У Льоні була винятково чарівна усмішка, але в очах... в очах усе одно відчувався якийсь сум...» 

— Леонід Федорович червонів, як дитя, коли хтось у його присутності лаявся матом. Соромився носити краватку, одягав її тільки в окремих випадках. Йому незручно було їздити у власній машині — бо в друзів машин не було. Ніяковів і червонів, коли його на вулиці впізнавали перехожі, — розповідає актор і режисер Алім Федоринський. 

Леонід Биков знявся в 22 фільмах. Як режисер поставив п’ять кінострічок. 1978-го почав працювати над фільмом «Прибулець» і не закінчив його. Останні 10 років жив у Києві.

Хлопець з Донбасу марив небом… 

Леонід Федорович Биков народився у селі Знам'янське Слов'янського району Донецької області. Надивившись фільмів про льотчиків («Валерій Чкалов», «Винищувачі»), він з дитинства марив небом і мріяв вступити в льотне училище. Коли у 1943 році у Барнаулі, куди їх сім'ю евакуювали відразу після початку війни, він прийшов у військкомат і сказав, що йому вже виповнилося вісімнадцять і попросив відправити його на фронт, його тут же викрили. «Рано тобі ще на фронт, салага, - заявив суворий військком. - Ти спочатку школу закінчи». 

Однак свою мрію про льотну кар'єру Леонід все ж не залишив. У 1945 році, вже перебуваючи в Ленінграді, він вступив у 2-у спецшколу для льотчиків (Аеротура), де провчився усього лише місяць. Через деякий час його з школи відрахували, і на цьому льотна кар'єра Леоніда Бикова закінчилася. Ось тоді він і вирішив податися в артисти. Але й тут, так само як і у льотній кар'єрі, нашого героя спочатку чекало розчарування. Під час першої спроби в 1946 році вступити до Київської школи акторів він з тріском провалився на вступних іспитах. 

Майбутню дружину Тамару Кравченко актор зустрів у Харкові

Тоді Биков поїхав до Харкова, щоб там повторити спробу стати артистом і вступити в місцевий театральний інститут. І от несподіванка - екзамени Биков склав успішно і його було зараховано на 1-й курс інституту. Закінчивши інститут у 1951 році, Биков потрапив у трупу Харківського театру імені Т. Шевченка. У 1952 році зіграв свою першу роль у кіно. Це був фільм режисерів Ісаака Шмарука і Віктора Івченка «Доля Марини». Леоніду дісталася епізодична роль простого сільського хлопчини Сашка. У прокаті 1954 року картина викликала несподіваний фурор. Саме ця обставина і зіграла свою позитивну роль у подальшій долі Бикова. Його помітили і запам'ятали не тільки глядачі, а й кінематографісти. У результаті в 1954 році режисери Олександр Івановський і Надія Кошеверова запрошують Бикова на велику роль (Петі Мокіна) у свою картину «Приборкувачка тигрів». Фільм мав величезний успіх у публіки. З цього моменту ім'я актора Леоніда Бикова стало широко відомим. 

Майже водночас зі зйомками у «Приборкувачці» на тому ж «Лен фільмі» Биков знімався в іншій картині, де йому вже дісталася головна роль. Це була стрічка Анатолія Граніка «Максим Перепелиця». Успіх цього фільму у прокаті був значно нижчий, ніж двох попередніх, однак для Бикова саме ця картина по-справжньому відкрила двері у великий кінематограф і принесла йому величезну любов глядачів. Після цієї ролі до Бикова інакше як Максим ніхто і не звертався! 

Потім цього Биков зіграв кілька дрібних ролей, таких собі Максимів Перепелиць місцевого масштабу. Нарешті у 1959 році йому посміхнулась удача - режисери "Мосфільму" Семен Туманов і Георгій Щукін задумали зняти фільм "Альошчина любов", і на головну роль запросили саме Бикова. Спочатку Биков сильно сумнівався, чи варто братися за цю роль: "Ну який з мене Ромео?". Однак творці картини на ці його сумніви так і заявили: "Саме такий Ромео, як ви, нам і потрібен". Зрештою згода Бикова була отримана, і знімальна група вирушила на натурні зйомки на цілину. Коли фільм "Альошчина любов" вийшов на екрани країни, Бикова у Харкові вже не було. Він остаточно порвав з театром і поїхав з дружиною і двома дітьми в Ленінград, у місто, яке, власне, і вивело його у великий кінематограф. Рішенню переїхати у це місто сприяло й те, що Бикову пообіцяли на "Ленфільмі" дати спробувати себе в кінорежисурі. У 1963 році він уже самостійно зняв комедію "Зайчик", в якій зіграв головну роль. І хоч у прокаті картина зайняла не найостанніше місце, критика його дружно лаяла. Оскільки покладених на нього надій Биков не виправдав, керівництво "Ленфільму" до режисури його більше не допускало. А через рік він із сім'єю взагалі залишив Ленінград і переїхав до Києва. Причину від'їзду можна знайти у листах Бикова одному з близьких друзів по харківському театру - Миколі Бориченку. У одному з листів він пише: "Вже майже рік не знімаюся. Не хочу. Відмовився від 9 сценаріїв. Не хочу брати участь у брехливих і антихудожніх речах...". Це правда - за період з 1966 по 1971 рік Биков не знявся в жодному фільмі.

Діти актора. Олесь на два роки старший за сестру Мар’яну

Рас-куд-рявый клен зеленый, лист резной,
Я влюбленный и смущенный пред тобой... 

«Смуглянку» співали радянські льотчики, які поверталися з війни через Донбас, а 17-літній білявий хлопчина Льоня Биков сидів поруч і заворожено слухав... Як би він хотів бути на їхньому місці! Льоня навіть вступав до льотного училища, додавши собі зайвий рік, але екзаменатори не повірили хлопчиську, який на зріст був ледве більшим за півтора метра. Згодом майже через тридцять років ту сцену з вагона-теплушки і солдатів, що співають «Смуглянку», він опише в сценарії та зніме у своєму фільмі «В бій ідуть лише “старики». 

Давньою мрією Бикова була постановка картини про героїзм радянських льотчиків в роки війни. Любов до людей цієї професії жила в нім постійно. У співдружності зі сценаристами Євгеном Онопрієнко і Олександром Сацьким був написаний сценарій майбутнього фільму «В бій ідуть лише «старики». Проте ставити картину довго не давали, вважаючи її не надто героїчною. Щоб довести зворотне, Биков почав «обкатувати» сценарій на сцені. Читання Биковим окремих шматків сценарію в найрізноманітніших містах Радянського Союзу викликало у слухачів таке захоплення, що ніяких сумнівів в правильності створеного твору у авторів не виникало. Проте, «відповідальні особи» продовжували встромляти палки в колеса… 

Биков хотів зняти фільм на кольорову плівку «Кодак» американського виробництва, яка відповідала високим вимогам до передачі кольору, на відміну від низькоякісних радянських кіноплівок «Свема» або «Тасма». У такому випадку, для кінострічки про співаючу ескадрилью був би відкритий шлях до показу за кордоном. Після відмови у фінансуванні, режисер вирішив знімати стрічку на чорно-білу плівку, зробивши «вкраплення» з хронікально-документальних епізодів ІІ світової війни, знятих військовими операторами. Це додало фільму потрясної реалістичності. 

Небесні анекдоти 

В ході роботи над сценарієм Леоніду Бикову і його співавторам Євгену Онопрієнко і Олександру Сацькому довелося поговорити з багатьма льотчиками-фронтовиками, серед яких були і тричі Герої Радянського Союзу Кожедуб і Покришкін. Так з'явилося у фільмі прізвище маестро - Титаренко, яка дуже полюбилася виконавцеві цієї ролі Бикову. Це пам'ять про Дмитра Титоренко - легендарного льотчика, веденого Кожедуба, з яким вони на пару знищили в 45-му німецького аса Курта Ланге. Гвардії майор Титоренко від першого до останнього дня війни на фронті, у складі 176-го гвардійського винищувального. Саме він відкрив бойовий рахунок полку, за що і нагороджений орденом Червоного Прапора ще на початку липня 1941 року, в першому сталінському указі, коли нагороди отримували одиниці з найкращих. Биков змінив тільки одну літеру в прізвищі та ім'я, зробивши Титаренко Олексієм. Так само з'явився у фільмі і льотчик Вано - на згадку про фронтового друга Кожедуба відважного грузинського хлопця Вано Габунія, який загинув під час тарану німецького винищувача... 

Ветерани особливого окремого 434-го винищувального полку переконливо доводили, що епізод з фільму, коли маестро Титаренко повертається в полк після бою не на літаку, а на коні – «махнув не дивлячись!» - узятий з реального життя: під Сталінградом був збитий і повернувся вночі на коні льотчик з їх полку Олександр Александров. Так само ветерани 1-ої гвардійської авіадивізії розповідали, що коли у фільмі показують, як Титаренко виявляє замасковані під копицями з сіном німецькі танки, то мається на увазі їх бойовий товариш і командир Герой Радянського Союзу гвардії майор Степан Прутков. 

Але найбільші дебати викликав епізод з трофейним "мессершміттом", на якому Титаренко літав на розвідку, яка закінчилася, як всі пам'ятають, смачною колотнечею з піхотинцями на передовій. Подібний випадок був, як виявилось, далеко не єдиним. Наші льотчики, як, до речі, і німецькі, часто використовували для розвідувальних польотів трофейні літаки. Була навіть створена "спецгрупа Олександра Покришкіна" на трьох "мессерах" для польотів ворожими тилами. Під час повернення із завдання у одного з Ме-109 відмовив мотор. Льотчикові все ж таки вдалося дотягнути до нашої передової і впасти біля самих окопів. Його з криками "А, фріц, попався!" відразу ж оточили піхотинці і, не дивлячись на те, що капітан кричав їм по-російськи, стусанів йому дісталося. 

І вже зовсім анекдотична ситуація була у льотчика-винищувача Льва Радігера, який, сівши на вимушену посадку і вирішивши, що потрапив на німецьку територію, користуючись тим, що досконало знав німецьку, почав було на ній "шпрехати" із солдатами, що набігли. І лише коли нещасний Льова завив на всю округу благим матом, від нього відступилися і перестали бити. 

Син Олесь з 1991 року живе в Канаді

Як затверджувався сценарій 

Сценарій фільму довго не затверджували. Чиновникам від кіно він здавався то негероїчним, то неправдоподібним, то наївним... Вагоме слово "за" сказали льотчики-фронтовики, ветерани 5-го гвардійського полку. Але і після затвердження сценарію труднощів менше не стало. Мінялися директори картини, приходили і йшли актори. 

Величезної праці коштувало Бикову затвердити на роль авіамеханіка Макарича комедійного актора Олексія Смирнова. Роль Макарича Леонід Биков виписував «під» свого старшого товариша Олексія Смирнова, з яким його поєднувала давня дружба ще з часів спільної роботи на «Ленфільмі». Однак затверджувати Смирнова на роль бойового побратима Бикова-Титаренка чиновники не хотіли – «Надто тупий вираз обличчя у актора», - вважали чинуші від радянської культури. І це було сказано про учасника й інваліда ІІ світової війни, полкового розвідника, повного кавалера бойового ордена «Слави»… 

"Залізобетонні" кінематографічні цензори пішли назад лише після того, як Биків розповів їм, що актор з "дурним обличчям" - справжній герой Другої світової. Тоді як актори-льотчики на екрані гордо дзвенять реквізитними бутафорськими нагородами, лейтенант у відставці Смирнов зміг одягти свої заслужені ордени Слави II і III ступеня, Червоної Зірки і медалі "За відвагу", "За бойові заслуги". Але увесь фільм Макарик, який полюбився глядачеві, так і проходив в непоказному чорному комбінезоні… 

Великою і несподіваною проблемою для Бикова стала повна відсутність в СРСР літаків часів війни. Не збереглося жодного винищувача Ла-5ФН, на якому воювали льотчики 5-го гвардійського. Те ж саме було і з німецькими "мессерами".

Врятував творців фільму голова ЦК ДТСААФ маршал авіації Олександр Покришкін. Свого часу він 10 років відслужив в Києві і не раз бував на кіностудії імені Довженко. У його особі Леонід Биков нарешті зустрів справжнього однодумця і покровителя. Винищувачі Ла-5 вирішили відтворити, пожертвувавши учбово-спортивними Як-18А. Своїм наказом Покришкін віддав кіношникам "на розшматування" чотири літаки, у яких "відламали" передню стійку шасі, приклепали хвостове колесо, а для створення задньої центрівки завантажили фюзеляж баластом - мішками з піском. Роль "мессершмітта" у фільмі виконав чеський спортивний літак Z-326. З біпланом По-2 виручив начальник академії імені Гагаріна маршал авіації Сергій Руденко. При цьому вузі за ініціативою Героя Радянського Союзу маршала авіації Степана Красовського був створений музей військово-повітряних сил. У його експозиції і порошився По-2 випуску 1945 року, який, порушуючи всі інструкції, на свій страх і ризик і позичив для зйомок у фільмі Руденко. 

«Все так, як було...» 

27 грудня 1973 року фільм був зданий в Держкіно України. Биков організував перегляд картини в ЦК ДТСААФ. Коли в кінозалі запалилося світло, в очах людини залізної волі Покришкіна всі побачили сльози. Насилу впоравшись з хвилюванням, він дав фільму вищу оцінку: "Все так, як було..." Із захопленням подивилися фільм льотчики Київського об'єднання ППО, яким командував двічі Герой Радянського Союзу генерал-полковник Лавріненков. 

11 січня 1974 року в київському кінотеатрі імені Довженка відбулася успішна прем'єра «В бій йдуть лише «старики». Фільму поаплодували і... поклали на поличку. Мінкульту України фільм не сподобався. І тут трапилося те, чого ніхто з чиновників не чекав. За стрічку заступилися глядачі, ветерани-авіатори. За "Стариків" подав свій високий голос член ЦК КПРС, головнокомандуючий ВПС, головний маршал авіації Герой Радянського Союзу Павло Кутахов. Особисто ходив на прийом до міністра культури України легендарний «Кузнєчик» - двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант авіації Віталій Попков. 

Риску під всякими сумнівами і пересудами підвів VII Всесоюзний кінофестиваль, де картину Бикова чекав справжній тріумф - дві перші премії за кращий фільм і виконання чоловічої ролі плюс спеціальний приз від Міністерства оборони СРСР. Останні голоси найнаполегливіших критиків затихли після того, як фільм, що вийшов 12 серпня 1974 року на широкий екран, до кінця року із захопленням подивилося 40 мільйонів кіноглядачів. 

Згадувався навіть курйозний випадок, коли 18-річний злочинець після перегляду стрічки прийшов до міліції з повинною, - важенний ставлення до життя його ровесниками під час війни, він переосмислив своє буття… 

«Калина червона» - це справжній прорив в заборонену зону… 

На Всесоюзному фестивалі в Баку фільм «В бій йдуть лише «старики» отримав почесний приз. Він міг би узяти і головний приз цього фестивалю, коли б не майже детективна історія, що розгорілася в кулуарах фестивалю. 

Річ у тому, що на тому ж фестивалі демонструвався фільм Василя Шукшина «Калина червона». Але була зроблена відчайдушна спроба чиновників "засунути" фільм і позбавити його можливості отримати головний приз фестивалю. Для цього українській делегації було запропоновано: «Ваша картина «В бій ідуть лише «старики» може стати першою замість «Калини червоної». Проте члени делегації відмовилися обговорювати це питання без Бикова. «Тоді умовте його!» - порадили їм чиновники. 

І ось о другій години ночі в готельний номер, де проживав Биков, прийшли його колеги по кінематографу. «Ми можемо отримати головний приз замість «Калини червоної», - повідомили вони режисерові. На що той відповів: «У списку, де буде Василь Шукшин на першому місці, я вважатиму за честь бути хоч сотим. Адже моя картина - це рядовий фільм про війну, а його - це справжній прорив в заборонену зону, прорив в сферу, про що раніше і навіть думати не дозволялося».

«Мій біль, моя провина - Олесь...»

У Леоніда Бикова залишилися дружина Тамара, яка через хворобу стала інвалідом. У подружжя залишилося двоє дітей: Мар’яна, 50 років, і Олесь, 52 роки..

Із дружиною Тамарою Костянтинівною Кравченко режисер познайомився під час навчання в Харківському театральному інституті. Вона теж стала актрисою.

— Льоня приходив зустрічати її після вистав. У житті вона була смішливою. Він її дуже любив, — розповідав народний артист України Володимир Антонов.

Довкола сімейного життя Леоніда Бикова чуток не менше, ніж довкола його смерті. То пишуть, що його дружина виявилася психічно нездоровою людиною і Леонід Федорович усе життя змушений був за нею доглядати. То колишній заввідділу з ідеології ЦК компартії України розповідає в пресі, що допомагав Бикову врятувати сина від в’язниці...

У 19 років друзі попросили його покатати на батьковій ”Волзі”. Зупинили авто біля ювелірного магазину й попросили зачекати. Через п’ять хвилин вибігли з дверей і наказали Олесю щодуху мчати. Вони пограбували ювелірний магазин. Хтось із випадкових перехожих запам’ятав номер машини… До вечора всіх затримали. Коли Леонід Биков дізнався про сина, у нього стався третій інфаркт. Нападників ув’язнили до 15 років. Олесь отримав рік ”психушки”.

Через сина влада намагалася тиснути на режисера. Олесь мріяв служити у повітряно-десантних військах. Але коли настав час служити в лавах збройних сил, Олеся призначили водієм до якогось київського генерала. Леонід Федорович, використовуючи свої зв’язки з військовими, домігся переведення сина до десантного підрозділу, але тут сина визнають психічно хворим і зачиняють у «психушці». Московські друзі батька – Михайло Ульянов і Станіслав Ростоцький домагалися проведення психічної експертизи в Центральному госпіталі МО СРСР, але Олеся не випустили з Києва...

“Мій біль, моя совість, моя провина - Лесь. Допоможіть йому повірити в людей. На нього звалилося стільки горя, що вистачило б на цілий народ...” - написав Биков у своєму заповіті. Саме повернути сину віру у людей намагався Леонід Биков, - після всіх тих кіл пекла, через які довелося пройти Олесю…

Вже пізніше, через кілька років після смерті батька, Олесь нелегально перетнув кордон СРСР, - по дорозі у Львів зістрибнув з потяга й переплив річку Тису - і більше на батьківщину не повертався. Він дістався Австрії, де домігся проведення незалежної психіатричної експертизи, яка визнала його абсолютно здоровим. З 1991 року Олесь Леонідович проживає в Канаді, працює будівельником, виховує чотирьох дітей...

Убивчий обгін 

11 квітня 1945 року загинув прототип “Смуглянки” і друг дитинства Леоніда Бикова Вітя Щедронов: його літак упав на 46-му кілометрі шосе Прага - Братислава... 

11 квітня 1979 року на 46-му кілометрі траси Київ - Мінськ гине Леонід Биков: намагаючись обігнати трактор, його “Волга” вискакує на зустрічну смугу і зіштовхується з вантажівкою... 

Фото з місця автокатастрофи 11 квітня 1979 року. Вантажівка розтрощила «Волгу» Леоніда Бикова

Була ця смерть випадковою, чи ні – досі існують різні думки. Єдиним фактом лишається те, що режисер Леонід Биков був «незручним» для радянських чиновників – як від кіно, так і від влади. Його природна щирість і намагання відстоювати правду розхитували владні «табурети» і здоров’я самого режисера. Влада завжди намагалася знайти важелі впливу на «незручного» режисера. 

«1976 року Биков знімав «Ати-бати, йшли солдати...», - розповідає редактор картини «У бій ідуть лише «старики» Емілія Косничук. - Зима, мороз, студія не надіслала техніки, зарплату затримали... Леонід Федорович приїхав у Київ, і в нього стався інфаркт... Коли я прийшла його відвідати, він передав мені запечатаний сірий пакет з написом: «Іванові Миколайчуку і Миколі Мащенкові». «Передай, - каже, - коли захочеш». Ну, думаю, написав якісь новели і знову соромиться своєї творчості. Поклала конверт у стіл і забула... Минуло три роки. Ввечері у п’ятницю збиралася у відрядження, шукала в столі документи і натрапила на той сірий конверт. Вискакую в коридор - іде Іван Миколайчук. Я віддала конверт у п’ятницю, а в неділю Льоня розбився. Виявилося, у ньому був заповіт...» 

Після загибелі дружина і дочка продали 4-кімнатну київську квартиру, переїхали спочатку в Харків, потім у Тульську область, відтіля - знову в Київ. Мар’яна працює редактором на кіностудії ім. Олександра Довженка. Живе із мамою в гуртожитку при кіностудії — 2003-го купували квартиру в Києві й попалися на гачок шахраям. Залишилися без копійки й даху над головою…

P.S. Олексій Смирнов, виписуючись із лікарні, виголосив перший тост за друга і чудового режисера Леоніда Бикова... «Ми боялися вам сказати... - ледве вимовив хтось. - Але Бикова з нами більше немає...» Смирнов мовчки поставив чарку на стіл, пішов у свою палату, ліг на ліжко і помер...