Улас Самчук:історії кохання

    

Мабуть, немає письменників, які б не писали про кохання. Пояснити це дуже просто - багато важить кохання в житті людини. Дійсно, це почуття, як жодне інше, найчастіше спонукає до самовираження, прагне висловлення, надихає на творчість. Кохання - це сила, яка здатна нас підняти на будь- які вершини, зробити нас щасливими і показати красу життя. Дуже гарні слова про це почуття якось сказав німецький соціолог Еріх Фром: «Той, хто кохає по-справжньому хоч одну людину, кохає весь світ.»

Звісно кожен з цим погодиться, бо якщо ти кохаєш когось, то твоя душа наповнена коханням до усього, що нас оточує. Багато поетів, художників, композиторів присвячували свої твори коханим і говорили, що саме ці прекрасні почуття надихали їх на творчість. Так і український письменник Улас Олексійович Самчук не оминув теми кохання у своїй творчості; вона є невід’ємною частиною сюжетних ліній романів та повістей заслуженого майстра українського художнього слова . Все відчуте і пережите у своєму житті він утілив у книжках, які принесли йому заслужену славу. В особистій його долі кохання також відіграло велику роль, допомагало йому творити.Три жінки в різні роки його життя супроводжували Уласа на його життєвих стежинах.
      Справжнє, перше кохання прийшло до молодого волинського юнака коли він перебував в еміграції у Празі (1929 рік), він лише розпочинав тоді свою літературну кар’єру. Склались так обставини, що Улас Олексійович в той час був задіяний якоюсь роботою у комітеті уряду, зустріч їх була досить спонтанною, як пригадував сам письменник. Заходить до його робочого кабінету вона - Марія. Її попросив брат Юрій взяти для нього довідку про реєстрацію шлюбу, - він мав намір одружитися. Власне, одруження брата стало доленосним і для його сестри Марії. Вона згадує про це так: «А ти щось платила? - Цікавиться брат, отримуючи довідку. - Ні, нічого не казали платити. О-ої, - дає мені сто крон, сто крон - то були гроші. - Однеси, завтра ж однеси. Пішла я на другий день і знову застала його... Незабаром ми, так би мовити, й побрались.»
        Марія Зоц була українкою, народилася 21 березня 1909 року, її батьки померли коли Марії виповнилось сім років. За клопотанням братів, потра-пила до школи благородних дівиць при Красногорському монастирі. Після того як школу закрили, Марію під опіку взяв брат по материнській лінії. Пізніше завдяки старанням старшого брата й опікуна Юрія їй вдалося емігрувати до Праги й  отримати чеське громадянство, що на той час вважалося неможливим для радянських людей . Згодом пішла навчатись до престижного Карлового університету, на факультет фармацевтики.
       

 Спочатку це були звичайні зустрічі, потім романтичні побачення, які переросли з взаємної симпатії в кохання. На жаль, офіційно зареєструвати цей шлюб так і не вдалося, бо Улас не мав жодного громадянства, був «людиною світу без паспорта і візи», а церковний шлюб не міг існувати без офіційного ... Але це аж ніяк не завадило їм прожити разом 12 років, поєднані випадковою долею і «майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любові, пристрасті». Деякий час вони жили на різних квартирах, потім винаймали житло, в матеріальному плані було дуже складно . Це не могло не вплинути на таку вразливу і,водночас, раціональну особистість, якою була Маруся. «Над нами постійно висіла загроза кризи непевності і зривів», - у своїх спогадах зізнається Улас. З харчуванням вони ще якось зводили кінці з кінцями, а от одягу не то що пристойного, а навіть путнього не носили. Якось Марія пригадує один курйозний випадок у Празі, коли вони обоє прогулювались по місту; з ними ще був близький друг Уласа Олексійовича - Іван Паламарчук (ветеран армії УНР). Отже, присіли в одному з парків перепочити, Улас підвівся, Марія схопила його за стареньке пальто - рукав так і одірвався. Йому дуже хотілось щоб і дружина мала кращий гардероб, також і його зовнішній вигляд потребував змін на краще, все ж таки він в цей час долучився до інтелігенції української нації. Його книги читали, обговорювали - ім’я Улас Самчук стало широко відоме.
      

Слід віддати належне справді таким стосункам, які попри всі побутові негаразди, не згасли, а були дуже живі і динамічні. Марія стала для письменника натхненницею, музою, першим критиком і подвижником в його творчих задумах. «Вона всім своїм пристрасним єством намагалася помогти мені в моїй праці. Вона любила мої задуми, мої безсонні ночі, мої творчі пориви», - зізнається письменник у книзі спогадів «На білому коні». Потужнім стартом у своїй літературі Улас завдячує саме їй. Доказом цьому виступає роман «Марія», який на той час зколихнув всю Європу, бо найперший розповів всьому світові так моторошно та правдиво про штучний голодомор на Україні і був перекладений на різні європейські мови. Автор мав намір спочатку присвятити цю книгу Марії, однак вона переконала змінити наміри і письменник присвятив її: «Матерям, що вмерли голодною смертю на Україні». Це звучало неначе реквієм змореному Голодомором українському народові. А згодом, коли Марія вже не буде дружиною Уласа Олексійовича, в Торонто, 1952 р. він присвячує друге видання своєї книги «Волинь»: « Тій, що першою читала цю книгу, що її переживала і любила,- Марії Зоц, з пошаною присвячую. - Автор» . Власне, Марія була першою, кому Улас давав перечитувати свої літературні шедеври. І цей факт ще раз підкреслює, яка довіра була між ними. А вона в свою чергу, давала наснагу продовжувати творити. Саме в ті роки коли Улас був з Марією він відкрився як відомий письменник, саме той період в його творчості став найпліднішим .
        У 1939 році вони разом пройшли через жахи війни на Закарпатті, а саме коли угорські війська вчинили кількаденну розправу в місті Хуст. У збірнику спогадів учасників і свідків війни в Закарпатті збереглися унікальні свідчення Марії Зоц, що підписалася під псевдонімом Марії Самчукової. В такий-от спосіб Марія публічно заявила про свій шлюб з письменником, не боячись розправи з боку політиків .
        Здавалося б, ці страшні події з якими вони стикнулися впритул, мали б поєднати цю пару навіки . Однак з часом давалися взнаки матеріальні проблеми, різниця у фахах. Марія так хотіла мати дітей. Власне, Улас також любив дітей і хотів би їх мати, але він переймався тим, що не маючи власного житла, стабільного достатку, не зможе належно забезпечити сім’ю. Коли стався вибух Другої світової війни і про це дізнався Самчук, він негайно приймає рішення їхати на Батьківщину, допомагати розбудовувати державу. Марія залишається у Празі. Забрати її до себе на Україну він не міг, тому що вона мала чехос¬ловацьке громадянство . Та й сама Марія покинути Карловий університет не могла, навчання у ньому відкривало в майбутньому широкі життєві горизонти. Отож вони попрощались, маючи обоє велику надію побачитись якнайшвидше знову...
         Приїзд письменника на Батьківщину, а точніше, до Рівного став фатальним для колись міцного сімейного союзу Уласа і Марії. Якраз в цей час війна закинула до Рівного працівників Київської кіностудії, а знайомство з артисткою Тетяною Праховою кардинально змінило його особисте життя,- в майбутньому вона стане офіційною дружиною Уласа Олексійовича . На момент їхнього знайомства вони обоє мали свої сім’ї, у Тані росла трирічна донечка і дорослий син-школяр, чоловік десь був на війні . Але цей вагомий факт не став на заваді цим двом людям між якими спалахнула іскра кохання.
          Не дивлячись на величезну відстань між Марією і Уласом, відразу відчула Маруся щось неладне. В неї досить добре була розвинута інтуїція, як, мабуть, і в кожної іншої жінки. Вона закидала його листами, але нічого не могла вдіяти, серце чоловіка вже належало іншій. Улас заспокоював, однак правду сказати не наважувався. Його терзали муки сумління, «... бо вона цього нічим не спровокувала і переживала дуже боляче». Але пройдуть роки, час загоїть рани, життя внесе зміни і в особисте життя Марії. Вона вийде заміж, переїде до Львова, влаштується на роботу в одну з найбільших аптек міста - фармацевтом. Найбільша мрія її життя здійсниться, вона тричі стане мамою, народивши дві доньки і сина. Лишень раз вони обміняються листами, коли Самчук буде далеко за океаном, в Канадській еміграції (50-ті роки) . У листі вони попросять вибачення один в одного, згадуватимуть минуле життя, свої теперішні проблеми. «Повний до тебе правдивої і щирої пошани», - закінчить свій останній лист до Марусі Улас Самчук.
        

Улас Самчук (у центрі, другий ліворуч) із дружиною Тетяною (ліворуч скраю)

Долі двох його дружин в деяких моментах біографії схожі між собою, Таня як і Марія в дитинстві росла без батьків, мама померла коли їй було три роки, а батька забрали з перших років радянської влади за те, що він колись був прокурором і ніколи більше його не повернули ... Народилася Тетяна Прахова 1903 року, в сім’ї знатних київських меценатів та колекціонерів предметів мистецтва . Своє дитинство провела на Полтавщині, там здобула середню освіту. В 1924 році виїхала до Києва, згодом пішла навчатись до театрального технікуму, де й розпочала свою фільмову кар’єру. Ім’я Тетяни Прахової не раз можна побачити в титрах, проглядаючи старенькі радянські кінофільми довоєнного періоду . До речі, зараз на прилавках книгарень з’явилась книга «Таємниці письменницьких шухляд», глянцеву обкладинку якої прикрашає фотографія молодої, вродливої Тетяни. Незважаючи на престиж акторської професії, сім’я жила в матеріальній скруті і перебивалися тимчасовими успіхами на роботі. Їхнього окладу ледве вистачало, щоб якось прохарчуватися чи хоча б носити більш- менш пристойний одяг.
        Зустріч її з Уласом відбулася 16 серпня 1941 року. Вона відразу запала йому в серце, ось як про неї він напише: «напружено-спокійна, внутрішньо схвильована, з чудовими великими і глибокими карими очима і свіжими, яскравими рум’янцями на алебастрових щоках. У ясно-червоному світері і чорній сатиновій сукні вона творила ідеальну модель для картини стилю Ренуара - поєднання українсько-чорноморського стилю і французько-провансального типу» .
         Бачитись часто вони не мали змоги, бо Улас жив і працював в Рівному, займав посаду головного редактора газети «Волинь». А вона перебувала з сином у Києві, донечку сестра Тані забрала десь  до моря. Їм хотілося більшого - разом прокидатися, новий день зустрічати удвох і ніколи не розлучатися! Письменник пригадує якими хвилюючими, бентежливими, містерійними були зустрічі з коханою. «І ми чуємось давно близькими, ніби ми прожили разом ціле життя. Мені здається, що я дома, що ось це моя жінка і мій син і що я перед ними зобов’язаний». Мабуть, саме ці слова чи не найкраще свідчать про глибину і щирість такого почуття, як кохання, що спалахнуло між цими двома людьми.
      

Які вони обоє були розгублені та збентежені, коли одного дня чоловік Тетяни повертається додому після фронту . Такі ситуації в нашому житті трапляються досить часто, коли хтось третій є зайвим, небажаним,- і цим третім був Улас. Особливо страшним в ті хвилини для нього було усвідомлення того, що він ніколи не буде з Танею і необхідність відмовитися від потаємної мрії бути з нею: «Я лиш її бачив і її чув. І знав, що вона для мене недосяжна. Що між мною і нею лежить не тільки простір умов. Дарма, що між нами стояла велична сила магнетизму, для якої, здавалося, не існує ніяких віддалів і ніяких умов, яка єднала нас нерозривною силою гравітації нашого космосу». Ці рядки писав не закоханий юнак, їх писав дорослий, свідомий чоловік, вже відомий український письменник. Його зранене серце, просто-таки гинуло в розлуці за коханою половинкою ...
        Але і сама Тетяна вже не могла бути без Уласа. В якийсь момент вона перша зробила крок, полишивши чоловіка і кинувшись з головою на зустріч тому, чого так прагнуло її закохане серце . Відтоді пішли вони по життю разом. В той непевний в Європі час їм довелося пройти чимало випробувань і це все більше і більше загартовувало їх шлюб. Пізньої осені 1942 року вони назавжди покинули Україну і попрощались з Рівним, рятуючись від тодішнього режиму і опинились у Німеччині. Це були табори для переміщених осіб «Ді - Пі», де прожили кілька нелегких літ еміграції .
         Далі шлях їх стелився до Канади, а точніше, до Торонто (1948 рік), де й знайшли вони вічний спочинок... Улас помер 1987 року, а Таня - 1990 року, переживши свого коханого на 2 роки 9 місяців і 8 днів. Похована його дружина разом з ним на Українському цвинтарі Святого Володимира в Оквілі, штат Онтаріо .
         Ця сімейна пара була досить таки  міцною, бо життя, яке вони прожили разом, було нелегке ї тернисте. Адже доводилося перетинати кордони, вливатися в ритм життя інших країн, підкорятися правилам, які диктували інші країни. І все ж, не дивлячись ні на що, вони трималися разом не один десяток років.

        Поряд з Уласом Олексійовичем у різні роки його життя були вони - його музи, розрадниці, кохані... Як Тетяна, так і Марія заслуговують на особливе місце в пам’яті шанувальників творчості письменника, вони є невід’ємною частинкою його біографії. Ці жінки несли в його життя цей божественний вогонь любові - щодня, щомиті і в усьому...

«Своєрідним приреченням, фатумом» називає Улас Самчук свою зустріч з «варшав’янкою» Оленою Телігою.

Фрагмент знімка, де Улас САМЧУК (в центрі) та Олена ТЕЛІГА у товаристві приятелів Івана КУКІЛЯ, Стефи КОНЮХ у Ярославі 15 липня 1941 року

Це була, як її описує письменник, «елеґантна пані років тридцяти, з прекрасним темнобронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними, зеленкавими очима». Зустріч відбулася у львівській кав’ярні із «запашною» назвою «Полтава» незадовго до початку війни. Улас у товаристві свого друга Чирського сидів за столиком й обговорював свої «театральні комбінації», коли до них підійшла знайома Чирського Олена. Як виявилося, ця жінка не була подібною до жодної з тих Олен, яких Улас знав і бачив доти. Цьому моменту письменник у своєму щоденнику присвячує кілька рядків з творчості поетеси:

Залізну силу, що не має меж,
Дихання Боже в сльози перетопить,
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.

А ось ця сама знаменита мить знайомства, яку Улас Самчук назавжди закарбував у своїй пам’яті:

«То це так виглядає Самчук?» — вимовляючи моє прізвище — Самчюк… —Ви, здається, розчаровані? — відповів я. «Я думала, ви гігант! «Волинь», «Кулак»… А між іншим… Ви для мене не «Волинь», а «Кулак». Читала його два рази…» —Для мене це несподіванка, — сказав я. «А от уявіть. І я собі вас якраз таким уявляла. Такий лев…» —А це всього лиш Улас, — казав я далі». З того часу зав’язалася міцна і щира дружба між двома великими геніями української літератури ХХ століття

Дуже близько Олена зійшлася і з майбутньою дружиною Уласа Самчука Танею Праховою. Як писав Улас: «Обидві різні, а разом чимось між собою споріднені, вони здружилися з першого дня знайомства. Вони багато часу проводили разом в розмовах, дарма що Таня не належить до дуже балакучих». Олена Теліга щиро вболівала за те, щоб поєднали свої долі закохані Таня та Улас. У своєму останньому листі з Києва, датованому 23 січня, Олена пише до Уласа: «Дорогий Друже! … Як я на Вас не гавкаю, але на мою приязнь Ви завжди маєте розраховувати, як і на мої обіцянки. З нею (Танею Праховоюя розмовляла на цікаву для Вас тему, не раз і не два. Все гаразд! Її відношення до Вас незмінне, вона лише хоче, щоб і Ваше було таке. Дуже хоче Вас бачити. Задоволені? Напевно! Отже цілуйте мені за це в своїх думках ручки і погасайте на радощах по своїй кімнаті. А пізніше напишіть їй гарного листа з найсердечнішими привітаннями для мене».

Олена Теліга:боротьба-це справжнє життя