Михайло Старицький:успіхи та трагедії долі

Відомий український письменник, перекладач, театральний і громадський діяч народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинці на Полтавщині в садибі дідуся і бабусі по материнській (лисенківській) лінії. Його батьки, сестра і брат померли, і з шести років Михайлик залишився круглим сиротою, а його опікуном став двоюрідний дядько Віталій Романович Лисенко.

ПЕРШИЙ УСПІХ

 В домi говорили українською, англійською, французькою, німецькою, російською мовами, там панувала тепла сімейна атмосфера, і до Михайла ставилися, як до власної дитини. Життєві й творчі долі двох родів тісно переплелися. Разом зі своїм троюрідним братом Миколою Лисенком Старицький виступав в самодіяльності, вів роботу в театрах. Микола писав музику, а Михайло — лібрето до опер. У будинку Лисенків Старицький знайшов і своє кохання. Софія, сестра Миколи, була молодша за Михайла на 14 років. Незважаючи на невдоволення сім’ї (закохані навіть хотіли втекти, якщо їм заборонять бути разом), вони одружилися. Весілля було скромним. Молодим довелося вмовляти сільського священика, щоб їх повінчав, оскільки наречена була 14-літньою дівчиною. Проте ранній шлюб виявився міцним і щасливим. Через рік у молодят народилася дочка Марія.

У Київ Старицький приїхав 1860 року, коли вступив до університету. Відтоді Михайло Петрович неодноразово міняв адресу. Попервах зняв квартиру в будинку Войцехівського, де вже жили Микола Лисенко та його гімназійний товариш Михайло Драгоманов (майбутній драматург ділив куток із Петром Косачем). Товариство юнаків, які у майбутньому стануть гордістю української нації, поступово поповнювалося новими членами. Сюди на «вогник» приходили студенти різних вищих навчальних закладів, які утворили гурток «Громада». Їх усіх об’єднувала ідея любові до української літератури, мови, музики. Михайло Петрович блискуче переклав українською шекспірівського «Гамлета», «Сказки» Андерсена, «Басни» Крилова, видавав український альманах «Рада». Свій переклад «Сербських народних пісень» Старицький присвятив Драгоманову.

Сестри Марія та Софія Ліндфорс, 70-ті роки ХІХ ст

Етапним у долях Старицького та Лисенка стало знайомство з сестрами Ліндфорс, у школі яких був домашній театр; там відбулася прем’єра їхньої оперети «Чорноморці. Наступною спільною роботою драматурга і композитора була опера «Різдвяна ніч». Вистава дуже сподобалася глядачам, і для її публічного показу Михайло Петрович і Микола Віталійович орендували приміщення Міського театру. Успіх був настільки великим, що довелося показувати виставу три дні поспіль, і щовечора — аншлаг. Такий ажіотаж у культурному житті Києва викликав зацікавлення місцевого генерал-губернатора. Тим більше, що Емським указом царя Олександра II було строго наказано: «Воспретить различные сценические представления и чтения на малоросийском наречии, а равно и печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам; не допускать к исполнению никакие пьесы и чтения, ввоза в пределы Империи каких бы то ни было книг и брошюр; печатание и издание оригинальных произведений и переводов на том же наречие воспретить...» Виняток зробили лише для історичних документів і творів красної писемності. Після ретельної цензури їх дозволяли друкувати, але тільки буквами російського алфавіту. Багато перешкод зустрічали й пересувні театральні колективи. Тому трупа Старицького була вимушена згорнути свої виступи у Києві та їздити Російською імперією; спочатку до глибинок, а зі зростанням популярності театру акторам дозволили показати своє мистецтво в Санкт-Петербурзі. Київська публіка була недоступною театру на довгі роки. Фантастично популярними у глядачів були вистави за творами Старицького: «Не судилося», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Талан», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка», «За двома зайцями», «Сорочинський ярмарок», «У темряві» тощо.

ПОМІЩИК, ЯКИЙ НЕ ВІДБУВСЯ

1862 року багаті родичі Старицького по лінії батька — дворяни Родзянки, виїжджаючи за кордон, передали йому в спадщину садибу в селі Либіхівка, прекрасний будинок і величезну бібліотеку. Михайло став справжнім поміщиком, обожнював їздити на полювання. Це захоплення навіть призвело до хвороби — він дуже простудився; наслідки ускладнення призвели до захворювання серця, сильні болі мучили до кінця життя.

У Либіхівці Михайло Старицький написав свою першу п’єсу «Гаркуша», Микола Лисенко створив музику до неї. Спочатку це була домашня вистава. Софія Віталіївна співала, виконувала роль Сотничихи, Михайло Петрович грав Сотника, Лисенко акомпанував. Але аматорствувати, насолоджуючись дозвільним життям поміщика, Старицькому довелося недовго. Його творча натура вимагала виходу. Нова пропозиція створити трупу надійшла від Марка Кропивницького і Миколи Садовського. Вони зуміли переконати Старицького взяти на себе витрати по утриманню колективу. Заради цього Михайло Петрович продав свій маєток і в 1883 році став директором українського пересувного театру. Його не зупиняє, що на карту поставлено добробут сім’ї. Більш того, в будинку (тоді Старицькі жили на Лук’янівці) розташувалися майстерні з пошиття костюмів, там робили декорації, проводили репетиції. Перші гастролі нової трупи відбулися в Одесі. Успіх був великий, було багато запрошень показати свої вистави.

СІМ’Я

Мало знайдеться людей, які все своє багатство поклали на вівтар української культури.Незважаючи на попередження свого радника з фінансових справ Абрама Мінца бути більш економним, Старицький платив провідним акторам свого театру — Кропивницькому, Заньковецькій, Садовському, Саксаганському — підвищені ставки, як в імператорському театрі. Саме через великі витрати Михайло Петрович і прогорів. А коли він зібрав трупу і запропонував акторам працювати на паях, корифеї відмовилися і пішли, створивши власну трупу. Зі Старицьким залишилися тільки молоді актори. Щоб прогодувати сім’ю, Михайло Петрович змушений був займатися перекладами. Коли цензура заборонила писати українською, написав «Богдана Хмельницького» і «Кармелюка» російською. Обидва твори друкувалися у «Московском листке», і за номерами щотижня шикувалася черга, стільки бажаючих було їх прочитати.

У будинку письменника завжди знаходили допомогу знедолені. Під час погромів М. Старицький ховав єврейські сім’ї, які жили з ними по сусідству; не ділив людей на православних й іновірців.

Людмила Старицька-Черняхівська (праворуч) та її донька Вероніка Черняхівська (стоїть) з Оленою Пчілкою - матір'ю Лесі Українки, 1927 рік

У квартирі, яка нині стала музеєм письменника (по вул. Саксаганського), Михайло Петрович поселився в 1901 році. Цей будинок сусіди обходили стороною, і для цього були причини. Його попередня господиня — дружина надвірного радника Хондошка — мала шестеро дітей. У пориві ревнощів чоловік убив її, а сам покінчив із собою, залишивши сиріт. Щоб якось вижити, довелося потіснитися: діти перебралися на перший поверх, а другий здали Старицьким. Поселитися в «нехорошому будинку» Михайла Петровича примусили хитке матеріальне становище. На той час він уже прогорів зі своїм театром, а це приміщення здавали недорого. Крім того, зовсім поруч жили сім’ї Лисенків і Косачів. За спогадами внучки Старицького Ірини Стешенко, діти бігали цілими днями з одного будинку до іншого, і ці три сім’ї жили як одна. У подальші роки одну половину будинку займав Михайло Петрович із дружиною та молодшими дітьми, а другу — його дочка, письменниця Людмила Старицька- Черняхівська зі своєю сім’єю. Тут письменник помер 27 квітня 1904 року. Але навіть перед смертю Михайло Петрович, лежачи в кабінеті, продовжував роботу: писав свою останню поему «Морітурі». Рядки з цього твору — «Нехай Україна у щасті буя, у тім нагорода і втіха моя» — викарбували на його надгробку на Байковому кладовищі.

Будинок-музей поділено на дві половини. В одній представлено експозицію сім’ї письменника. Це вітальня, їдальня, кабінет Михайла Петровича та кімната його дочки Марії Михайлівни, яка після повернення із Петербурга жила тут. Друга половина — квартира Старицької-Черняхівської, матеріали сім’ї Стешенків. Ця експозиція має назву «Продовження сімейних традицій», вона розповідає про нащадків Михайла Петровича.

Дружина Старицького, Софія Віталіївна, на багато років пережила чоловіка (померла в 1928 році). У них було п’ятеро дітей. Старша дочка — Марія Михайлівна — була актрисою, режисером, педагогом. Вона першою в Україні здобула професійну акторську освіту в столиці Імперії. Багато гастролювала, грала в різних петербурзьких театрах, у трупі Саксаганського. Пізніше працювала в музично-драматичній школі Липневич-Носової, а коли Лисенко організував свою школу, почала викладати там.

Друга дочка — Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська — відома письменниця. До речі, у своєму заповіті Михайло Петрович написав: «...виконавицею мого заповіту я залишаю свою улюблену дочку Людмилу, яка була моїм ангелом-хоронителем за мого життя і яка любить своїх сестер і брата, й вона не образить їх. Усім своїм спадкоємцям бажаю: хай подарує їм Господь тихе і спокійне життя, хай не погасне в їхніх серцях любов до своєї батьківщини, яка зігрівала мене все моє життя...»

Середня дочка — Оксана Михайлівна — викладала музику. Її чоловік — Іван Стешенко — був першим міністром освіти УНР (його вбили в 1918 році). У 11-літньому віці померла молодша дочка Старицьких — Ольга. Син Юрій Михайлович Старицький здобув юридичну освіту в Київському університеті. Через те, що в 1902 році брав участь у студентській демонстрації і був затриманий, до революції знаходився під постійним наглядом поліції. Надалі він керував українською «Просвітою», потім був членом Сочинської місцевої ради, але після доносу він з дружиною — художницею Варварою Савич — був змушений поїхати до Сухумі. Там Юрій Михайлович займався адвокатською практикою, помер у 1936 році.

ГОЛГОФА

До Другої світової війни сім’я жила в квартирі на нинішній вулицi Гончара. У роки радянської влади практично всіх членів сім’ї було репресовано. Тільки внучці Старицького Ірині Іванівні Стешенко дивом вдалося уникнути цієї страшної долі. Головне обвинувачення — «націоналізм». Першим — у 1929 році — арештували внука письменника Ярослава Стешенка, співака капели «Думка», книгознавця. Вероніку (Рону) Черняхівську, поетесу і перекладачку (дочку Людмили Михайлівни) було затримано як «іноземну шпигунку» тільки за те, що вийшла заміж за німецького банкіра. Цю дуже красиву жінку кілька разів кидали в різні катівні, ненадовго відпускали і знову відвозили в «чорному воронку». Навіть після розлучення не залишили у спокої, а матері, яку також двічі арештовували, говорили, що дочку вислали в Сибір, а пізніше — що Вероніка знаходиться в божевільні. Насправді її розстріляли в 1938 році в Лук’янівській в’язниці.

У 1929 році в Харкові провели показовий суд над 45-ма членами СВУ (Спілка визволення України), серед яких були письменниця Людмила Старицька-Черняхівська та її чоловік Олександр Черняхівський, професор медінституту, видатний вчений-онколог. Їх засудили на п’ять років. Потім переглянули справу, скоротивши строк наполовину, не посадили, а вислали до м. Сталіно, де створювався медінститут. Їм дозволили повернутися до Києва тільки в 1935 році, і Олександр Григорович почав працювати в інституті у Богомольця. У 41-му — знову арешти дочок Старицького — Людмили й Оксани. Їх етапом відправили до табору. Дорогою до заслання Людмила Михайлівна померла в ешелоні. Конвоїри викинули тіло з поїзда. Де знаходиться її могила — невідомо й досі. Оксана Михайлівна загинула в таборі в 1942 році. У Норильську загинув і її син Ярослав Стешенко.

Після війни з роду Старицьких у живих залишилася тільки одна внучка письменника — Ірина (Орися) Стешенко, актриса театру Леся Курбаса, перекладачка. У середині 50-х Ірина Іванівна підіймала питання про реабілітацію нащадків Старицького, але тоді зняли обвинувачення тільки з її брата Ярослава, і лише наприкінці 1990-х реабілітували інших.

МУЗЕЙНА ЕПОПЕЯ

Першою, кому Ірина Стешенко дозволила вивчити сімейні архіви, була Віра Козієнко (у минулому директор Театрального музею, створювала Музеї М. Лисенка, М. Старицького). Річ у тому, що повернувшись у 1945 році до Києва, Ірина Іванівна застала квартиру розграбованою, багато що з колекції зникло. Вона написала академіку Олександру Білецькому, щоб він забрав архів Старицького, оскільки спочатку планували створити Музей письменника при Інституті літератури. Але в 50-ті роки документи передали до Музею ім. Т. Шевченка, де одну з кімнат мали намір присвятити М. Старицькому. Минає ще десять років... Створюють Музей Лесі Українки, і архів письменника передають туди. На початку 70-х Мінкульт України видає наказ про створення музейного комплексу видатних українських діячів — Миколи Лисенка, Михайла Старицького і Лесі Українки.

Будинок-музей М. Старицького відкрито. З’явилося місце, де можна дізнатися багато цікавого усім, хто любить театр, літературу, небайдужий до української культури, хто хоче знати про непросту долю Старицького та його нащадків.

Тетяна ПОЛІЩУК