Таємниці Мата Харі:розвідниці і куртизантки

Хто-небудь знає, хто така Мата Харі? Щось є східне в цьому сценічному імені, чи не так? Принаймні, так вважали і вірили в ті часи шанувальники Мата Харі. Її псевдонім має далеко не східні коріння: з звичайної розмовної малайської мови «Мата Харі» перекладається як «око дня» («мату» – око, «хари» – день), а простіше «сонце».

 

Які тепер асоціації зі Сходом? Звичайно, східні танці. Мата Харі не хто інша як танцівниця східних танців, що зуміла підкорити своїми рухами, красою і грацією весь Париж. Східна танцівниця Мата Харі – це не більш ніж частина сценічного образу. Насправді до Сходу вона не мала ніякого відношення, та й танці її складно було назвати східними. 

Майбутня зірка Мата Харі, дочка Адама Зелле і Антьє Зелле (дівоче прізвище Ван дер Мелен) Маргарета Гертруда Зелле (таке справжнє її ім’я) з’явилася на світ 7 серпня 1876 в Голландії в м. Леуварден (північна нідерландська провінція Фрисланд). Маргарета з дитинства відрізнялася великою фантазією, любила переплітати реальність і вигадку. Її минуле довгі роки залишалося таємницею. Будучи визнаною Парижем танцівницею, Мата Харі придумувала собі біографію. Причому в різних інтерв’ю були різні біографії: то вона народилася в Індії, то на Яві. 

Батьки Мата Харі

Батько Маргарети був власником капелюшного магазину. Його бізнес процвітав. А після вигідного вкладення грошей в акції нафтової компанії, сім’я дозволила собі купити будинок. Маргарета була дуже красивою дитиною. Вона вчилася в одній з найкращих шкіл міста і була єдиною дівчинкою, яка відвідувала школу в сміливих, відвертих сукнях. Навчалася вона непогано, добре знала французьку, німецьку та англійську мови, відчувала інтерес до драматургії. Їй подобалося дивувати своїх друзів, одягатися екстравагантно, бути центром уваги і захоплення – вона цим жила. 

Її дитинство справляло враження цілком безхмарного. Але ніколи не буває все добре. Після багатьох років фінансових успіхів сім’ї Зелле раптово їхнє матеріальне становище різко погіршилося. У 1889 р. батько Маргарети став банкрутом. Слідом за цим послідував повний розпад сім’ї Зелле: розлучення батьків, смерть матері Маргарети. 

Перше кохання в житті Маргарети була любов «до мундиру», яка і призвела до весілля. 11 липня 1895 вона вийшла заміж за офіцера колоніальної армії Рудольфа Маклеода і тепер офіційно стала пані МакЛеод. Маргарете в той час ще не було 19 років, а її чоловікові вже було 39 років. Їх спільне життя не була гладкою, навіть народження дітей (син Норманн Джон і дочка Жанна Луїза або просто Нон) не змогло згладити наростаючі з кожним днем конфлікти та суперечки між подружжям. Постійні переїзди, складний характер чоловіка, його ревнощі, адже Маргарета з кожним роком ставала все привабливішою і викликала захоплення чоловіків – все це нагнітало обстановку в сім’ї. Третя дружина Маклеода описує свого чоловіка як «жорстокого несентиментальна людини, завжди називав речі своїми іменами, неотесаного, але чесного солдата із золотим серцем». 
Між тим Мата Харі почала вивчати тонкощі Індонезійської культури. Така пристрасть до пізнання не дивна, оскільки люди з зоровим вектором якраз і створили всю культуру. Вони обожнюють все нове і прекрасне, що радує їх зір.

Після зради чоловіка Мата Харі знайшла собі іншого чоловіка теж капітана, але пізніше знову повернулася до колишнього.

Рудольф дуже любив свого сина, він був хорошим батьком. Смерть Норманна поставила вирішальну крапку в питанні про розлучення подружжя. Одні джерела стверджують, що хлопчик помер від сифілісу, а інші, що дітей спеціально отруїла служниця сім'ї за образу завдану Рудольфом її чоловікові. Принаймні так стверджувала сім'я. Дочка Нон залишилася жити з батьком, а Маргарета поїхала підкорювати Париж. З тих пір вона більше й не побачить свою дочку. Як стверджувала шкільна подруга: «Маргарета була особистістю, а не жінкою материнського типу». 

Перша спроба влаштуватися в Парижі не увінчалася успіхом. Маргарета не вміла нічого робити. Її перша робота натурницею у художників приносила дуже маленький дохід, та й студії художників не були настільки привабливими. Тому вона повернулася назад на батьківщину в Голландію. Але і там було не все так бездоганно, адже у неї не було тут друзів, до яких можна було б звернутися, ні грошей на життя і ніякої фінансової підтримки від чоловіка. Маргарета знову думає про поїздку в Париж. 

Друга спроба була більш успішною, ніж перша. Маргарета влаштувалася в школу верхової їзди у месьє Молье. Ще в Східній Індії вона отримала досвід поводження з кіньми. Однак, месьє Молье зміг переконати її, що з такою фігурою як у неї вона досягне більшого успіху займаючись танцями, а не працюючи з кіньми. У період першої світової війни Маргарета зізналася одному зі своїх друзів, що вона ніколи не відрізнялася умінням красиво танцювати, а люди приходили на її виступи лише тому, що вона зважилася показати себе глядачам без одягу. 

1905 р. – час «прекрасної епохи»: були доступні театри, виставки, музеї, концерти, але паризька публіка чекала втілення неприборканих бажань, життя, яка сповнена легковажності і чарівності. Перед нами той самий Париж, в якому чоловіки вели подвійне життя: говорили своїм дружинам компліменти і при цьому встигали доглядати за чужими жінками. У таких умовах Маргарета просто розцвіла. 

Її дебют в якості східної танцівниці відбувся в салоні відомої співачки мадам Киреевский, яка в той час ще займалася і благодійністю. Дебют тут же мав величезний успіх.

Після цього Маргарет зацікавився знаменитий колекціонер Еміль Гіме, який запропонував їй виступити у нього в музеї східного мистецтва, де була розміщена його приватна колекція. Еміль Гіме вважався великим фахівцем з східних культур. Навряд чи він був ним насправді, але безсумнівно одне – він був зачарований голландської танцівницею. У музеї Гіме Маргарета виступала вже під ім’ям Мата Харі, так як цей псевдонім куди більш вписувався в образ східної танцівниці. Після цього виступу про Мата Харі говорив весь Париж. 

У 1905 р. вона виступала в цілому близько 40 разів: це були виступи в фешенебельних салонах, відомих театрах Парижа, де для неї спеціально створювали атмосферу, подібну обстановці музею Гіме, участі в одній програмі з зірками того часу – співачкою сопрано Ліною Кавальєрі, класичної танцівницею, яка уособлювала Грецію, Айседора Дункан. Загалом, Париж визнав Мата Харі. 

Хоча деякі критики були незадоволені настільки сміливими її танцями. Звичайно за теперішніми мірками, її танці взагалі складно віднести до відвертим. Та й якщо вірити спогадам тюремного лікаря Мата Харі Леону Бізар, вона не могла похвалитися красою своїх грудей, тому що по-перше, вона була маленького розміру, а по-друге, мала деякі дефекти. Тому не в її інтересах було демонструвати себе публіці повністю голою. 

Мата Харі не обмежилася одним Парижем, вона завоювала серця австрійців, іспанців, німців. Зображення Мата Харі прикрашали листівки, пачки сигарет, бляшанки з голландським печивом. 

Спад слави Мата Харі виявився таким же стрімким, як і її зліт. Їй так і не вдалося підкорити ні одну класичну європейську сцену, за винятком пари виступів у Монте-Карло і виступи в Мілані. Головним її недоліком залишалися її несерйозний і непостійний спосіб життя, її жага змін і легковажне ставлення до грошей, що приводить до вічної їх нестачі, яка штовхала її на постійний пошук багатих і щедрих чоловіків, здатних профінансувати її розкішне життя. У неї вже були багаторічні любовні стосунки з багатими чоловіками в Парижі, Амстердамі, Берліні та Мадриді, але її марнотратність і хворобливий страх бідності вели до все нових, зазвичай скороминущим сексуальних зв’язків з чоловіками, щедро платили за це. 

У розпал Першої світової війни, Мата Харі з черговим коханцем-німцем перебувала в Берліні. Німецькі служби, приймаючи її за російську шпигунку, кілька разів заарештовують її. Нарешті їй вдається виїхати в нейтральні Нідерланди. Початок війни стало для Мата Харі катастрофою в усіх відношеннях. 

Починаючи з перших днів війни відбуваються масові хвилювання, виступи проти іноземних громадян та проти осіб, що розглядаються владою як ненадійні для нації. За всім бере участь в війні країнам поширилася так звана шпигуноманія. Будь звична дія розцінювалося владою як підозріле. Особливо в Європі під підозру потрапляли жінки. 

У грудні 1915 р. Мата Харі знову повернулася до Франції. Війна сильно змінила Париж і людей, що живуть в ньому. Про продовження кар’єри танцівниці тепер не могло бути й мови. У цей час на неї звертає увагу французька поліція. 

Далі починається шпигунська діяльність Мата Харі. Вона стала подвійним агентом. Самі секретні відомості вона передавала Франції, а німців постачала застарілою інформацією, яку легко можна було знайти в газетах. На жаль, французькі власті не оцінили важливість здобутої нею інформації і звинуватили її в шпигунстві для Німеччини. Пред’явлені їй звинувачення були побудовані на припущеннях, як таких фактів не було. 

Судовий процес над Маргарет Зелле почався 24 липня 1917 і проходив в закритому від публічних очей атмосфері. Вона так і не змогла знайти спосіб розв’язати протиріччя у своїх свідченнях про короткочасних, але добре продуманих і принесли фінансову вигоду зустрічах, і переконати суд у своїй невинності. Як би вона не запевняла, що її зустрічі з німцями носили любовний характер, думка обвинуваченої сторони і присяжних залишалося непохитним. 

Рано вранці 15 жовтня 1917 Мата Харі розстріляли біля фортеці Венсен в Парижі. Вона так до кінця і не хотіла вірити в почутий нею на суді вирок. Спроби подати апеляцію, а також прохання про помилування президенту Пуанкаре не увінчалися успіхом. Прохання про помилування було відхилено, адже смерть однієї іноземної шпигунки на тлі сотень тисяч смертей французьких солдатів не була великою втратою. 
Перед розстрілом вона обняла черницю, і не зав'язуючи очей, стояла перед дванадцятьма юними солдатами. Перед тим як в неї потрапили 11 куль, вона ніби то послала повітряний поцілунок солдатам. Відомо, що уретральнік йде на страту з посмішкою, і вона була такою ж. Безстрашної викрадачкою чоловічих сердець. Вона прийняла смерть гідну вождя.

Ще одна чутка каже, що Мата Харі перед стратою оголила своє тіло і сказала «Я повія, але не зрадниця».

Про персони цієї жінки існує багато легенд. Одна з них присвячена зникненню її голови з анатомічного театру в Парижі, куди її тіло передали після смерті. Деякі історики вважають, що її роль в історії сильно перебільшена і справжньою причиною страти стали її численні романи з політиками і розвідниками, яких вона могла скомпрометувати.

Так чи інакше матеріали суду колись будуть розсекречені і кожен зможе відкрити для себе істину про життя загадкової Мати Харі.

Після війни історія життя Мата Харі стала сюжетом безлічі романів і фільмів (за участю Марлен Дітріх, Грети Гарбо, Жанни Моро). Голлівуд бачив в Мата Харі жінку-вамп, до тремтіння холодну, егоїстичну, схильну до підступних інтриг, розцінюється чоловіка як об’єкт експлуатації, але в той же час чаруючу чоловічі серця неймовірною демонічною силою. Але в житті Мата Харі було місце справжньої любові – любові до молодому російському офіцеру Вадиму Маслову, який так і не з’явився на суд в якості свідка. 

З історичною особистістю надуманий персонаж голлівудських фільмів практично не має ні чого спільного. Більшу правдоподібність знаходить образ «еротичної шпигунки» Мата Харі, який так уміло придумали секретні служби різних країн. Адже саме передбачувана шпигунська діяльність і, звичайно ж, танці зробили Мата Харі відомою не тільки в ті часи, але і в наші дні