Доля дітей провідників

Євангельська історія про переслідування немовлят іродовим військом якоюсь мірою повторилася всередині ХХ століття в Україні. Тоді радянські органи безпеки влаштували полювання на дітей провідників націоналістичного підпілля 

В інтернатах під чужими іменами

Поза кадром досліджень про український визвольний рух залишається чи не найдраматичніша його сторінка – долі дітей підпільників. Це було наймолодше покоління воюючої України, яке пережило справжнє полювання. Смерті та арешти батьків не лише позбавляли їх найближчих опікунів, але часто із своїми родичами діти втрачали власні імена, прізвища і потрапляли в цілком інше та чуже оточення дитячого будинку.

Богдан Сорока з портретом батька - Михайла Сороки. Богдан Сорока народився у львівській тюрмі Бригідки в 1940-у, коли мати відбувала свій черговий термін. В наступні десятиліття батьки куди більше перебуватимуть за ґратами ніж на волі – Михайло Сорока помре в 1971 році на 34 році ув’язнення. Катерині Зарицькій після польських тюрем та першого радянського ув’язнення, вже по війні доведеться відбути 25-літній термін, який закінчиться в 1972-у. Богдану в чомусь більше поталанило, ніж багатьом іншим подібним дітям – він жив та виховувався з бабою та дідом.

Слід зауважити, що серед вищого керівництва ОУН та УПА в абсолютній більшості родини залишилися в Україні. Часто маючи можливості переправити рідних в еміграцію, провідники відмовлялися від таких нагод – адже звичайні вояки не могли собі подібного дозволити. 

 «Я їй відповів, що кожний залишив свою родину, і часи тепер не такі, щоб обтяжувати когось додатковими турботами», - так згадав свою розмову з упівкою сотник «Хрін»-Степан Стебельський. В той момент його відділ переходив на іншу територію, а просити когось про опіку над малою донею він не мав відваги. 

В подібних ситуаціях тягар падав на плечі жінок. Промовистими є слова сказані командиром Тактичного Відділу УПА «Чорний ліс» Василем Андрусяком-«Різуном» дружині Євгенії: «Ти повинна жити, ти скоро мамою будеш, ти сильна – витримаєш. Я вже можу вмирати, що хотів зробити – зробив».

Жінки були останньою «фортецею», що мали продовжити рід і водночас вберегти дітей в цій безвихідній боротьбі. Син Андрусяків народився через кілька годин після того як Євгенія дізналася про смерть чоловіка. Для підпілля він був одним із символів, що пригадував легендарного командира. Євгенія згадувала, що коли з Чорного лісу навідався курінний Чорнота, то «взяв малого на руки, довго дивився на нього, а сльози так і покапали з очей: «Бережіть його, не розлучайтесь з ним…». 

Проте у 1947 році, коли дитині заледве виповнився один рік, дружина та син «Різуна» потрапляють під облаву. І як жінка дізналася від слідчого: «Вони не прийшли за мною, вони мене не шукали тут, думали, що я давно за границю пішла, але довідались, що син мій тут. Тому прийшли забрати сина».

Допоки Євгенія відбувала свій 10-літній термін ув’язнення, її Василька спіткає доля повстанських дітей, що потрапили в руки МГБ (з 1954 - КГБ). Дітей оформляли в сиротинці, при цьому дітям часто змінювали імена і прізвища, що значно ускладнювало майбутній пошук батьками чи родичами.

Свого 12-літнього сина Євгенія знайде під іншим іменем в Росії. На той час він виховуватиметься в родині працівника МГБ, який в 1940-х в Галичині воював проти бандерівського підпілля.

Між іншим, коли Євгенія шукала сліди свого сина, то кагебісти оправдовувалися, що її сина не брали, а лише дитину командира Військової округи «Говерла»МиколиТвердохліба-«Грома».Сам «Грім» з дружиною загинуть в криївці. Родину, яка переховуватиме сина, було депортовано на Сибір і лише за кілька років чужі люди відшукали малого в дитбудинку та забрали до себе на поселення на Півночі. 

Тим же підпільникам чи родичам, які відбули ув’язнення слід було ще пройти «9 кіл пекла», щоб знайти своїх дітей та забрати їх з інтернатів. 

Ольга Ільків

До прикладу, зв’язкова Шухевича Ольга Ільків, яка відбула в ув’язненні з 1952 по 1964, потратила ще два роки, щоб, отримавши роботу двірника, прописатися і лише після того здобути право на повернення дітей.

Долі Закерзоння

Чи не найскладнішими виявилися долі дітей провідників ОУН на Закерзонні. Після операції «Вісла» цей регіон було зачищено від українців, відтак, діти підпільників залишилися в сирітських будинках Польщі.Скажімо, 27 травня 1945 року одружилися дві знакові пари – заступник Провідника Закерзоння «Орлан» з «Марічкою» та провідник Перемишльщини «Тарас» із «Святославою».

Марія Савчин («Марічка») та Василь Галаса («Орлан») із сином Зеноном, який в сиротинці буде всиновлений офіцером польської служби безпеки

Старшого сина «Орлана» та «Марічки» спецоргани забрали під час облави в одній з квартир в Кракові. Тоді «Марічці» чудом вдалося втекти. Пізніше, коли вона таки з «Орланом» потрапили в руки МГБ, то їм прямо сказали, що шукати первістка не варто: «Ще поки відійшли із Закерзоння, ми довідалися, що нашого сина адоптував начальник краківського УБ (Служба безпеки.). А тепер слідчий мене потішав, що він виростає у вигодах. Слухала його і з розпачем думала, що наш син, виношений у моїй утробі по лісах і бункерах, виросте і навіть знати не буде, хто він, яких батьків та за що вони карались».

Інша пара – «Тарас» та «Святослава» пережили не меншу трагедію – коли польська служба безпеки натрапила в Перемишлі на квартиру із «Святославою» та дитиною, то мама вискочила з третього поверху кам’яниці й розбилася на смерть. Однорічну дитину забрали спецслужби.

Пошуки своїх дітей вихованих в дитячих будинках був головною ціллю життя багатьох жінок-підпільниць. А для радянської системи – ще один привід помститися «буржуазним націоналістам». 

Під загрозою 10-літнього ув’язнення 

Сказати б, «краща доля» чекала на тих дітей, яких батьки встигли передати на виховання родичам або надійним людям. Щоправда, за переховування дітей «буржуазних націоналістів» світив термін 10 років та виселення родини на Сибір. У мемуарах підпільників часто згадується, що незнайомі українські родини не відмовлялися брати «немовлят з лісу». В повоєнній Галичині, сповненій облав та інших небезпек чужі люди ризикували всім, щоб допомогти повстанцям.

Так, дружина начальника Головного Штабу УПА Олекси Гасина-«Лицаря» була заарештована ще до загибелі чоловіка. 

Олекси Гасина-«Лицар»

Їх старшого сина переховувала родина з підпілля, але задля конспірації йому змінили прізвище й до четвертого класу вчили вдома. А от дві доньки потрапили в сиротинець, щоправда, родина не втратила їх з поля зору й після відсидки мама змогла повернутися до них.

В Провідника ОУН Карпатського краю Ярослава Мельника-«Роберта» народяться двійнята. Син ще немовлям загине в криївці на горі Яворина разом з батьком та матір’ю, а от доньку встигнуть передати людям на виховання. Останніми словами дружина Роберта, коли віддаватиме доню буде: «Я не знаю, чи буду жива. Чи хтось із нас виживе. Ми йдемо на вірну смерть. Як Віра виросте, скажіть їй, що ми з батьком дуже її любили, але загинули за Україну».

Ярослав Мельник-«Роберт»

Діти завжди перебували під наглядом МГБ, а потім КГБ. Навіть коли виховувалися родиною. За ними пильнували, щоб шантажувати батьків, а коли навіть батьків не було серед живих чи відбували тривалі ув’язнення – діти зустрічалися з цілим рядом обмежень щодо освіти та праці.

Згадані вже «Орлан» та «Марічка», після Закерзоння опинилися в Галичині, де «Марічка» вдруге завагітніла. Свій стан вона оцінила дуже критично: «Тільки один Бог знає, що Орлан і я пережили, в якій розпуці були. Після гіркого досвіду ми в жодному разі не планували мати більше дітей у тих обставинах. Життя, одначе, покпило собі з наших постанов і утверджувало себе, без огляду на обставини. Хоч я їхала до Львова з наміром евентуально зробити аборт, проте знала, що цього не зроблю. Сама думка була мені настільки осоружною, що я навіть не поцікавилась, які в мене можливості перевести її в життя».

У 1953 році вони потрапляють в полон і МГБ розпочало складну операцію, щоб перекинути «Марічку» та одного з агентів за кордон і з їх допомогою впливати на еміграційні націоналістичні центри. Останнє, що було зроблено – «Орлана» та «Марічку» привезли в село, де в домі родичів виховувався їх молодший син Петрусь. Під хатою інсценізували поламку авто і шестилітнього хлопця попросили принести потрібні інструменти. Це вперше «Орлан» міг коротко побачити свою дитину. 

- Довго ми не могли вийти із шокового стану, особливо «Марічка». Перед нашими очима весь час стояв усміхнений Петрусь, - згадував Василь Галаса-«Орлан».

Наступного дня «Марічка» (Марія Савчин) вирушить в супроводі агента на Захід і хоча після втрати старшого сина тепер на кону буде доля меншого – підпільниця  здасться в руки американській владі та розкриє підступ радянських спецслужб.

Діти Провідників

Андрусяк-«Різун», Гасин-«Лицар», Галаса-«Орлан», Зарицька-«Монета», Твердохліб-«Грім» та інші згадані тут підпільники складали вершину підпільної ієрархії. Долі їх та їхніх дітей були такими ж як і рядових вояків. Подібний шлях пройшли і керівники визвольної боротьби – Роман Шухевич (очолював підпілля до 1950-го) та Василь Кук (з 1950 - по 1954).

Сина Василя Кука Юрія переховували родичі, за що отримали десять років ув’язнення. 

Останній Командир УПА Василь Кук з дружиною Уляною Кравченко та сином Юрієм

А Юрко Кук під зміненим прізвищем перебував у дитбудинку, допоки тато не опинився на волі.

Діти Романа Шухевича під зміненим прізвищем «Березанські» (від маминого Березинська) ще з 1946 року виховувалися по інтернатах Чорнобиля та Сталіно (Донецьк). Пізніше Юрко Шухевич стане одним із довголітніх радянських в’язнів, відбувши 35 років по тюрмах та таборах. Його сестра Марічка зможе отримати вістку від мами лише в 1955-у – після тривалого голодування в ув’язненні, дружині Шухевича Наталці дадуть адресу інтернату, де перебувала її донька.

Дружина Шухевича з дітьми

Історія дітей Провідників є не лише невід’ємною від історії Визвольних змагань, але можливо її найтрагічнішою сторінкою, яку надзвичайно болюче переживали підпільники. 

В 1992 році Наталка Осьмак майже випадково з книги довідається, що її батько - Кирило Осьмак був президент УГВР. Ознайомившись з матеріалами різних кримінальних справ, Наталя Осьмак підсумувала: «Із сторінок цих документів виступало життя мого Батька, сповнене тихого героїзму, мужності і трагізму».

Кирило Осьмак

Так могли б сказати й інші діти підпільників. Втім, багато з них, вихованих по дитбудинках, із зміненими прізвищами, ніколи не матимуть нагоди дізнатися власної історії.

Степан Бандера з дітьми

P.S. Книга «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко є найвідомішим твором, де в основу художньої лінії покладено долі повстанців та їх сина, який після загибелі батьків був всиновлений працівником КГБ і продовжив службу в цій структурі. Як написала сама Оксана Забужко в післямові: «…традиційна юридично-видавнича формула – мовляв, «усі персонажі й події в цьому творі є вигаданими, а всякі можливі збіги з реальністю випадковими», - сюди не пасує: цілком вигаданими в романі є тільки персонажі. Все, що з ними відбувається, дійсно відбувалося в свій час із різними людьми. І може відбутися ще.»

Святослав Липовецький