Іван Ремболович:військовий дух

Підполковник Петлюрівської армії, творець козацтва на Чернігівщині, сотник дивізії «Галичина», командир УПА Ремболович (Рємбалович) Іван Семенович народився в 1897 р. у м.Городня Чернігівської губернії. Іван Семенович походив з родини священиків. Учасник Першої світової війни. Учасник українізації частин російської армії, за що був заарештований. Перебував у в'язниці 5-ї пішої дивізії, з якої вдалося втекти. Як зазначає дослідник Роман Коваль, Ремболович був командиром пішої півсотні української охоронної сотні м.Городня (весна 1918 р.). Делегат 1-го, 2-го і 3-го всеукраїнських військових з'їздів (Київ, 1917). Того ж року поручик Ремболович стає творцем Чернігівського відділу Українського вільного козацтва. 

У боротьбі проти більшовиків
Українське вільне козацтво, як пише дослідник того часу Володимир Дмитрук, це була парамілітарна добровільно створена формація для "оборони вольностей українського народу та охорони ладу від банд збільшовичених дезертирів, що втікали з фронту і постійно нападали і грабували села". Територіальність принципу побудови вільного козацтва означала: в селі організовується сотня, у волостях із наявних у селах сотень утворювався курінь, усі курені, що розташовувались на території повіту, становили полк, і, нарешті, всі полки округи — кіш. Але основним тактичним підрозділом залишалася сотня. Кількість козаків у сотні могла бути різна — від 55 до 700 осіб. У цих формуваннях вільного козацтва вся старшина обиралася. Сотенна старшина складалася з п'яти членів: сотника, писаря, скарбника, хорунжого і бібліотекаря. Сотня мала свій прапор, канцелярію і бібліотеку. Курінну старшину вибирали сотні волостей, полкову — курені повітів, а кошову — полки округи. 

Дослідник національно-визвольної боротьби українського народу в 1917 — 1924 рр. Роман Коваль зазначає: "Це історичний факт: Українська держава творилася "знизу", народом, а не владою. Навіть усупереч”. І далі продовжує: "Центральна Рада гальмувала революцію від самостійного її початку: народ хотів проголошення самостійної України, а Центральна Рада вважала це гасло контрреволюційним, таким, що розбиває єдність всеросійського демократичного фронту... Народ прагнув свого війська, а міністри-соціалісти Центральної Ради погоджувались лише на міліцію".
Отож український народ самоорганізувався і створив власне військо, але через недолугість керівництва мусив не розбудовувати державу, а захищати її. На початку 1918 року більшовицькі війська напали на УНР, північні повіти Чернігівщини атакували загони комуністів з Гомеля, що складались в основному з голодних робітників Москви, командував ними Бєрєзін.
Вільні козаки, частини УНР відбивались, але під натиском переважаючих сил ворога змушені були відступати, відступав і Іван Ремболович.
Через деякий час він знову перебуває на чільних ролях, захищає рідну Чернігівщину від червоних (грудень 1918 — січень 1919).
Стає старшиною 20-го кінного Павлоградського полку (січень 1919), кінного дивізіону корпусу Січових стрільців (січень 1919), начальник зв'язку Запорозької стрілецької дивізії, Запорозького корпусу (1918), штабу Дієвої армії УНР, начальник оперативного відділу 4-ї Київської дивізії Волинської групи. 

Поранений, та ще й з перебитою ногою…
Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Учасник Другого зимового походу Української повстанської армії, під час якого прославився у боях за Коростень, інші міста і села. Сотник
О.Шпілінський,теж учасник тих подій, згадує: «На станцію Коростень о 5.30 направили загін підполковника Ремболовича, який складався з 20 осіб. Він нищить телеграф, телефони, закидає ручними гранатами ешелони». 

12 листопада в селі Чайківці Іван Ремболович був поранений у нижню частину лівого стегна. У бою під Малими Миньками 17 листопада 1921 р. організував групу зі ста осіб, з якою хоробро оборонявся, та все ж потрапив у більшовицький полон. 20 листопада, попри поранення, вдалося вирватися на волю. Утік по снігу в 17-градусний мороз роздягнений, босий. Про це згадує він сам у статті "Рейд 1921 року" : “У церкві 19 листопада о 15 — 16 годині до нас увійшов старшина-червоноармієць і наказав усім пораненим підвестися й перейти до помешкання місцевого священика. Вечором у це приміщення увійшло кілька одягнених по-цивільному осіб і кілька червоних старшин. Вони запитали: "А хто із вас Ремболович, ваш полковник? Чи, по-вашому, він не належить до командного складу?"
Мені шепнули на вухо, щоб я тікав, бо мене розстріляють... Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючись за стінку, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині помешкання й не пішов за мною, та й кому ж могло прийти в голову, що людина боса, в одній спідній сорочці, при 18 ступенях морозу може втекти, та ще й із перебитою ногою. Коли я вийшов на подвір'я, то впав у сніг і поповз до саду, а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, побіг".
Потім підполковник дістався до кордону, перейшов на територію Польщі, працював у різних організаціях. 

У рядах дивізії «Галичина» та УПА
Влітку 1943 р. разом з двома синами вступає до Добровольчої дивізії СС «Галичина», закінчив саперну школу. Іван Ремболович пройшов у Дивізії перепідготовку й одержав звання гауптштюрмфюрера (відповідає військовому званню армії УНР сотник, а по-теперішньому капітан (14). Трапилося це через те, що німці з огляду на вік і слабке знання їхньої мови, не погодилися зберегти йому давнього військового звання.
Стає командиром саперної сотні та куреня дивізії "Галичина" (1943), учасник бою під м.Броди у липні 1944 р., де був тяжко поранений.
За свідченням духівника дивізії І.Нагаєвського, І.Ремболович відзначався дисциплінованістю та високим патріотизмом. Сучасники стверджують, що він примушував говорити з ним українською мовою навіть командування дивізії, яке складалося з німців.

А далі починається царина достеменно недоведених фактів.
У битві під Бродами в липні 1944 року І. Ремболович командував саперною сотнею, а згодом – саперним куренем. У тому бою його вразила ворожа куля, а двоє його синів загинули. Всі гадали, що сотник загинув. В умовах оточення і прориву неможливо було це перевірити, тож у «Списках полеглих вояків 1-ї Української дивізії «Галичина» УНА...» він числиться як такий, що, за свідченням очевидців, загинув смертю героя. На меморіальному цвинтарі Дивізії біля міста Золочева Львівської області сотникові Рембаловичу встановлено символічний хрест. Але виявляється це не так, добрі люди підібрали його на полі бою і вилікували і він прожив до серпня 1950 року. Можливо саме велика втрата крові сотника, про яку розповідає підхорунжий Василь Верига і спричинила чутки про смерть офіцера. Пізно увечорі 21 листопада, коли вцілілі старшини-українці зібралися на нараду в штабі Дивізії, з метою вирватися з «Бродівського котла» там був і поранений сотник «блідий і виснажений від щойно перебутого виливу крові» .
Після бою під Бродами Ремболович — у підпіллі УПА (псевдо "Кропива"). Далі, як дослідив Роман Коваль, Ремболович організував старшинську школу, яка здійснила кілька випусків.

Історик Володимир Сергійчук цитує документи НКВС, де сказано, що І. Ремболович після одужання прибув у Коломийський район Станіславської області, де вступив до УПА. Далі в публікації мовиться, що шостого листопада 1949 року в селі Космачі тодішнього Яблунівського району І. Ремболовича захопили органи МДБ та що подальша його доля невідома .
З розвідки Володимира Малкоша випливає наступне:

– «З розповідей підпільниці ОУН із Косова Дарії Свистульницької й завідувача відділу «Реабілітовані історією» при Івано-Франківській облдержадміністрації Лук´яна Вардзарука, а також із довідки управління Служби Безпеки України в Івано-Франківській області довідався, що в підпіллі ОУН - УПА Іван Ремболович мав псевдо Кропива. До нього зверталися: «Пане полковнику Кропива». На той час то був уже сивоголовий чоловік. Мав він двох помічників-«східняків» на псевда Лісовий і Степовий. Організував старшинську школу, яка здійснила три чи чотири випуски. Курс тривав від трьох до чотирьох місяців» . Лук´ян Вардзарук в додаток також повідомляє про святкування повстанцями Різдва, серед них був і Іван Ремболович .

Арештований вояк 6 листопада 1949 року в с. Космачі Яблунївського району.

 Арештували "Кропиву" у листопаді 1949 року в с. Космачі Яблунівського району.
15 травня 1950 р. згідно зі ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР Івана Ремболовича засуджено до розстрілу. Вирок оголосив Військовий трибунал Прикарпатського воєнного округу. "Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції 1918 р. служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім у петлюрівській, боровся проти Червоної Армії"