Олег Ольжич: на сталь перекутий в огні

Олега Ольжича вважають символом цілого покоління молоді, яке у буремному ХХ столітті присвятило себе українській ідеї.
Його життєвий шлях був підпорядкований єдиній меті — боротьбі за незалежну Українську державу. 
Європейські та американські науковці знали його як археолога — доктора Кандибу.
Його полум’яні поезії кликали до боротьби та надихали борців за волю України. «Ідеаліст», «доктор» — так величали його побратими.

Науковець та археолог
Олег Ольжич був справді багатогранною особистістю, який вражав своїми талантами. Вже у 23 роки  захистив докторську дисертацію, був учасником міжнародних експедицій, автором півсотні друкованих праць, популяризатором археологічних відкриттів. Олег Кандиба (саме під таким іменем відомий у науковому світі) серйозно займався дослідженням Трипільської культури. «Життя Олега Кандиби склалося так, що вже у дитинстві він не лише побував у місцях, де велися археологічні розкопки, але й відпочивав на хуторі одного з відомих на той час дослідників Трипілля — Миколи Біляшівського. У роки навчання він слухав лекції іншого відомого дослідника трипільських старожитностей — Вадима Щербаківського, а також славнозвісного Любора Нідерле, професора Карлового університету в Празі, давнього знайомого Вікентія Хвойки. Складно сказати, коли саме Трипілля було обрано темою досліджень, але вже 1928 року Олег Кандиба вирушає на розкопки трипільских поселень у Галичині. Доктор філософії у 23 роки, автор наукових статей і фундаментальної монографії про визначну трипільські пам’ятку Шипинці на Буковині (1937 р.) — ось щаблі наукового зростання вченого», — пишуть дослідники Михайло Відейко та Сергій Кот у виданні «Наукова спадщина Олега Ольжича».

За роки університетського навчання Олег Ольжич встиг побувати студентом Українського педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, Українського вільного університету, Карлового університету. Навчання у найкращих професорів дало свої результати — Олег Ольжич набув чимало знань з археології, антропології та мистецтвознавства. До того ж, самостійно займався археологічними дослідженнями.
«Схилився археолог в робітні над столом, Схилився археолог поораним чолом. Барвистий і прекрасний розлігся перед ним, Розлігся цілий Всесвіт, як квітчастий килим», — писав захоплений своєю справою Олег Ольжич. Науковець і поет, і обидві грані таланту сяяли напрочуд яскраво.

Перший псевдонім
У 1929 році, крім улюбленої археології та поезії, у Олега Ольжича з’явилася ще одна справа, яка згодом визначила його життєвий шлях. Ідеаліст — перший псевдонім Олега Ольжича як члена Організації українських націоналістів (ОУН), яку він називав «військом незримим поневоленої нації». Зрештою, ідеалістом і романтиком він був у житті, присвятивши себе боротьбі за незалежність України.
«У 23 роки перед Олегом Ольжичем відкривається безмежне поле наукового пошуку, світової слави, особистого добробуту. Але, думаючи про своє майбутнє, Олег Кандиба не міг не думати про майбуття України», — читаємо у праці «Я камінь з Божої праці» Леоніда Череватенка.
Україна, яка століттями перебувала в неволі, й надалі стікала кров’ю. Саме покоління Олега Ольжича взяло на себе місію відродити, створити незалежну Україну, без холопа та пана. У 1929-му Олег Ольжич стає членом Організації українських націоналістів (ОУН). Ідеаліст Олег Ольжич розумів, що саме на долю його покоління покладена велична місія — відродити Українську державу. Але для цього необхідно було покласти на вівтар боротьби і своє життя, і життя своїх побратимів. Так, як заповідав «Декалог» Степана Ленкавського: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї». Формула авторства Олега Ольжича: «Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур». Актуально? Сучасно? І, погодьмося, сказано ніби про наш час, що свідчить: геополітичні розмисли Ольжича випереджали свій час. Зрештою, його праця, його чин — наслідок глибокої внутрішньої роботи, осмислення навколишніх подій. Яких?
А саме буремне життя підкидало тих прикладів чи не щодня. 30 листопада 1932 року четверо бойовиків ОУН, виконуючи наказ зверхників, серед білого дня провели експропріацію. Напад було невдало організовано, що призвело до трагічних наслідків. Один із побратимів загинув, другий, смертельно поранений, застрелився. Вижило двоє, проте їхня доля також склалася трагічно.

Зліва направо: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Маріян Жураківський під час судового процесу 17-22.12.1932 р. у Львові

 Василя Біласа і Дмитра Данилишина було схоплено за сприяння місцевих селян. Уже 23 грудня 1932 року польська влада винесла вирок — хлопців було страчено. Той факт, що що саме українці, нехай несвідомо, призвели до трагічного фіналу, боляче приголомшив українську громадськість. Дмитро Данилишин, коли його в’язала юрба земляків, із болем сказав: «Не бачити вам України, якщо будете отак за неї боротися!» Звісно, Олег Ольжич не міг залишитися осторонь.
У поемі «Незнаному Воякові» Ольжич творить свою філософію — опертя на власні сили та віра в побратимів: «Державу не твориться в будучині, Державу будується нині. Це люди, на сталь перекуті в огні, Це люди, як брили, камінні». Олег Ольжич розуміє, що боротьба буде жорстокою, не на життя, а на смерть. У листі до батька (1931 р.) Олег писав: «В організацію націоналістів я твердо вірю. Єдина вона, я переконаний, зробить і може зробити щось для України».

Захочеш — і будеш
Як відомо, батько Ольжича — відомий поет Олександр Олесь, який безмежно його любив. Олег також був відданим сином. Зберігав у пам’яті його поетичний доробок, міг процитувати його вірші. Та, попри синівську любов, висловлював свою точку зору на батьківську поезію. І не завжди на його користь. «Олег Ольжич усвідомлював, що наріканнями, скаргами і сльозами справі не зарадиш, що треба не тільки ремствувати і скиглити, а й змагатися — мужньо і завзято. І поезія, зразком якої були Олесеві ліричні вірші, мало чим могла прислужитися визволенню поневоленої, понівеченої Вітчизни», — характеризує Леонід Череватенко ставлення Ольжича до батькової поезії. Приятелька Ольжича Марина Антонович писала у спогадах: «Олег називав Олеся «поетом для гімназисток і телефоністок», а Олесь обурювався оспівуванням насильства і кровопролиття у віршах сина». За спогадами сучасників, ідеологічні суперечки призводили до того, що батько із сином могли не розмовляти, а спілкувалися за допомогою листів і записочок. Кожен демонстрував своє бачення поезії. Так, Олександр Олесь надрукував у журналі «Дзвони» вірш «Життя єдине, світле, миле...» Натомість, син відповів батькові різким віршем: «Ви вже спускаєте човни, Та вас тримає револьвер».
Звісно, що Олександр Олесь як батько не міг спокійно спостерігати за життям сина — сповненим ризиків, небезпек. Він розумів, що фатальна розв’язка вже не за горами. Проте Ольжич був свідомий свого вибору. Розуміючи, що ніхто не подарує та не віддасть Україну без бою, він беззастережно кидав виклик долі. Життя як творчість, творчість, як життя — таким був його екзистенційний вибір. Поетичні рядки Ольжича — різкі, безкомпромісні, як вистріл: «Ми вийдем жорстоке зустріти, заховане в ранковій млі, І стануть не луки, не квіти — каміння саме на землі». Олег Ольжич разом із побратимами щиро вірили, що сила волі та духу здатні перебороти найжорсткіші випробування: «Захочеш — і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила. Зрослась небезпека з відважним життям, як з тілом смертельника крила».
А відтак — Ольжич рішуче діяв.
 Він був керівником похідної групи ОУН, а вся його організаційна діяльність в окупованому Києві була підпорядкована амбітній меті — створенню Української національної ради, так званого передпарламенту майбутньої Української держави. Врешті, Ольжичеві вдалося створити таку раду, яка проіснувала недовго, проте видала цілу низку важливих документів. Жорстока боротьба була неможлива без жертв. Ольжич прагнув, перш за все, зберегти кадри — близьких йому за духом людей.
Товариш Олега Ольжича по боротьбі, член крайової екзекутиви ОУН Ярослав Гайвас так описав драматичне побачення Олега Ольжича з Оленою Телігою: «Олена прийшла, перебрана, до невпізнання, з нічною перепусткою на інше прізвище. Ольжич ходив по кімнаті з кута в кут.

Та людина, яку, здавалося, не покидали спокій і здетермінованість, яка у своєму житті мусила пережити стільки арештів, тортур і смертей своїх найближчих товаришів, тепер не могла знайти собі місце. Всі організаційні питання вони обговорили вже на попередніх зустрічах, залишилося тільки єдине: виїзд. Голос Олени звучав м’яко, але рішуче». Далі наводяться умовляння Ольжича, зрештою, його наказ. І неспростовні аргументи Олени Теліги: «Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає». Ольжич: «Але ж таких ми тут мали багато і такі далі залишаються». Олена Теліга: «Я знаю. А тому, що я така сама, як і Петри, і Миколи, я з ними залишуся».
Ярослав Гайвас наводить зворушливий діалог між побратимами, який не можна сприймати спокійно. А далі — мужній стиск руки, а може, дружній поцілунок. Чи думав тоді хтось, що це була остання зустріч? 9 лютого 1942 року гітлерівці заарештували Олену Телігу. А невдовзі на Ольжича чекав страшний удар. Невдовзі Олену разом із Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими розстріляли  у Бабиному Яру. Ольжич розумів: цих втрат не відшкодуєш. І десь у глибині душі, очевидно, розумів: смерть уже чатує за ним.

Третій зліва - Ріхард (Ріко) Ярий. четвертий Олег Ольжич 

Любов і смерть
Обравши небезпечний шлях боротьби, Ольжич не боявся смерті. Єдине, чого боявся, що після його відходу нікого не залишиться. Ольжич, фактично приречений, приймає рішення одружитися. Його обраницею стала молодша на тринадцять років Катерина Білецька, дочка професора Леоніда Білецького. Калинка, як називали її рідні. Це одруження також було оповите таємницею. Розклавши на столі військову карту, Ольжич обрав село Яблівка Вижня (нині Верхня Яблунька поблизу Турки, що на Львівщині). Чому? Бо назва перегукувалася з віршем, якого Ольжич присвятив своїй Калинці — «Яблуня на горі». Коли священик запитав прізвище нареченого, Ольжич, який жив під прибраним прізвищем, назвав справжнє. Перед Богом він мав сказати правду. «Кандиба? Олег? — повторив священик. — Десь ніби чув». Більше запитань священик не ставив. 2 серпня 1943 року Катерина Білецька й Олег Кандиба взяли церковний шлюб. Проте мусили тримати все у таємниці — цього вимагав закон конспірації. Олег не хотів наражати на небезпеку дружину, проте дні його стражденного життя вже було пораховано.

Подружжю судилося прожити всього десять місяців — 25 травня 1944 року гітлерівці напали на його слід і заарештували у Львові. Далі — допити, тортури, Берлін, табір Заксенгаузен. Після багатоденних катувань 10 червня 1944 року Ольжич помирає, а 31 липня Катерина народила сина. Названого, звісно, на честь батька. От тільки прізвище дитині змушена була дати дівоче — Білецький. І лише після війни Катерина оприлюднила шлюбне свідоцтво, аби син мав справжнє прізвище батька. Свого незабутнього батька, який прожив гідне життя. Ольжич і сьогодні сучасний, а його ідеї можна сміливо втілювати в життя. Як писав відомий політичний діяч Олег Штуль-Жданович, Олег Ольжич втілив вічні змагання української нації, лінію шукання духовного розвитку в майбутньому.

Наталія ОСИПЧУК(umoloda.kyiv.ua)