Таємниці найбільшої повоєнної афери

Офіційно — той, хто підписав Миколі Павленку "стременну" у вигляді ордеру на арешт за скоєння особливо небезпечних державних і кримінальних злочинів. Йдеться про таку, на жаль, уже забуту, але добре відому в брежнєвські часи персону, як генерал армії, перший заступник голови КДБ СРСР Семен Кузьмович Цвігун. Українець за паспортом. Уродженець Подільської губернії, нині Вінницька область. Щоправда, того трагічно- го для ще одного українця, уродженця Київської губернії Миколи Павленка 23.11.1952 року Сьома Цвігун був усього лише підполковником МДБ, котрий на час відсут- ності свого шефа виконував обов’язки міністра держбезпеки мА-а-аленької коньячно- виноградної Молдавської РСР.

Але перш ніж розпочати, як годиться, "ab ovo" — від яйця (лат.), перескочимо на 30 років уперед, конкретно — в підмосковне селище Усово на державну дачу № 43. Саме там 19 січня 1982 року за офіційною версією з осо бистої вогнепальної зброї вкоротив собі віку вищезгаданий генерал армії, точніше — КДБ, Семен Цвігун. За неофіційною версією — добили, щоб не мучився зі своєю недоречною щирістю.

Наступник убієнного Цвігуна одіозний генерал Крючков запустив у народ геніальну за своєю недолугістю "дезу". Мовляв, покійний десять років потерпав од невиліковної хворо- би, яка била його по мізкам — у прямому розумінні слова, аж доки він — цитуємо, — "у рідкісну хвилину просвітлення не сягнув до зброї і вистрелив собі у лоб". Ви тільки подумайте: друга людина у всесильному КДБ СРСР десять років невиліковно хвора на голову, і це не зава- жає їй, опріч виконання своїх службових обов’язків, написати три автобіографічні романи, сценарії трьох повнометражних художніх двосерійних фільмів за цими ж книгами, консультувати мало не всі художні фільми про славетних радянських чекістів (серед них і "Сімнадцять миттєвостей весни"), одер- жати за свою "художню творчість" дві державні премії СРСР, а за роботу на Луб’янці — звання Героя Соціалістичної Праці… і лише потім "в рідкісну хвилину просвітлення" дійти висно- вку, що "так жити не можна, краще застрелитись". Отож бо!

Скільки часу минуло відтоді, а таємниць у цій справі й досі — хоч греблю гати. Проте спробуємо дещо співставити. Відомо, що того дня, який завершився пострілом в елітному селищі державних дач, Семен Цвігун мав тривалу розмову віч-на-віч із "сірим кардиналом" найвищої радянської компартійної верхівки Михайлом Сусловим. Чи сам генерал напро- сився, чи його викликали на Стару площу — навіть це покрито мороком невідомості. Як і зміст розмови без зайвих свідків. Точніше — взагалі без свідків.

Отепер — прослідкуйте за перебігом подій: зустріч із Сусловим, самогубство (?), дві доби напружених роздумів у Кремлі, що писати у некролозі і хто його підпише, похорон Цвігуна на Новодівичому цвинтарі, обширний інфаркт і майже нагла смерть Суслова, а там уже й до смерті самого дорогого Леоніда Ілліча — як через город навприсядки. Подальші події відо- мі навіть тим, хто народився вже після того, як "Союзу незламному" жаба циці дала.

НУ А ТЕПЕР — ПРО ПАВЛЕНКА
Ця історія була однією з найбільших повоєнних таємниць СРСР. Навіть Едуард Хруцький, визнаний метр радянського детективу і зять фундатора КДБ генерала Сєрова, мусив засвід- чити у своїх мемуарах "Москва криминальная" (вид. "Олімпія", "АСТ" М., 2002), що йому так і не вдалося скласти повну картину діяльності псевдополковника Павленка, бо інформація, яку він здобував, була фрагментарною і суперечливою.

Там, де немає реальної інформації, буйним цвітом квітне дезінформація. Вершиною міфотворчості сучасних псевдоісториків- некрофілів став документальний фільм однієї з російських телестудій під гучною назвою "Фальшива армія полковника Павленка". І це при тому, що на відкритому сайті Військового суду Московського округу армії РФ вивішено достатньо інформації, аби розставити принаймні частину потрібних крапок над відпо- відними літерами.

Микола Павленко

Приміром: хоча для локалізації і арешту злочинної групи Миколи Павленка залучили, окрім міліції, чекістів та військову прокуратуру, ще й підрозділи радянської армії, вилов виявився аж занадто скромним. Затримано було, щоправда, 300 чоловік. Але за 2 роки провадження напруженого слідства на лаву підсудних вдалося посадити лише… 17 підозрюваних! Ще одна цитата: "При арештах і обшуках вилучено 3 ручних кулемети, 25 гвинтівок, 1 карабін, 6 автоматів, 18 пістолетів і наганів, 5 гранат та 3000 патронів". Тут не те що на армію, на озброєння звичайнісінької маршової роти не вистачить!

Але давайте, як кажуть мудрі британці, "Step by Step", поступово.

Микола Максимович Павленко народився у селі Нові Соколи, нині Іванківського району Київської області. В одних документах його поява на світ датується 1908-м роком, в інших — 1912-м. Соціальне походження, як і точна дата народження Миколи Павленка, здається, остаточно загубилося у вирі великого переселення після Чорнобильської катастрофи 1986-го року.

Сам Микола Максимович стверджував, що підробив собі документи, додавши 4 роки і бездоганне класове походження, аби поступити до Калінінського будівельного інституту. Щоправда, провчився він там лише 2 роки, а потім подався на будівельні риштування. Там між землею і небом справи йшли добре: бригадир, виконроб, кандидат на хорошу посаду в обласному тресті з перспективою на роботу в наркоматі… плюс — завдяки хоч і незакінченій, але вищій освіті, офіцерське звання старшого технік-лейтенанта запасу.

Поталанило Павленку навіть тоді, коли у червні 1941-го він із офіцера запасу став командиром інженерної служби діючого стріецького полку на самій-самій передовій. Не загинув під німецькими бомбами чи снаряда- ми, не втрапив у полон і навіть з оточення не проривався жодного разу. Пронесло! Бо вже восени цього ж 1941-го він з’явився у місті Калініні, де його знав кожен собака. І не тільки собака. Тринадцять років потому на засіданні військового трибуналу обвинувачений Павленко під тиском прокурора визнав факт свого дезертирства з фронту за підробленим посвідченням про відрядження.

На цьому моменті вищезгадані "викривачі істини" здіймають лемент: а куди дивилися органи? А туди, куди треба. Адже Микола Максимович Павленко ще в період розгорнутої боротьби чекістів із троцькізмом був завербований НКВС спершу як стукач, а згодом підвищений до рангу секретного агента — з перспективою. Його планували використати не де-небудь, а в Головному управлінні будівельних робіт Наркомату оборони СРСР. Тож старший технік-лейтенант жив собі в тиловому Калініні й не тужив, горілочку пив, жіночок любив, потрібні зв’язки зміцнював і розширював. Це й дозволило йому в 1942-му прокрутити аферу з елементами геніальності. Він не став тинятися, як тисячі йому подібних, по глибоких тилах, чекаючи доки перемогу йому здобудуть інші. Павленко дійшов висновку, що найкраще заховатися від війни на… самій війні! Звісно, не в окопах першої лінії, а в ближньому тилу, де бомби ще падають, але снаряди і кулі вже не долітають.

Технологія афери виявилася бездоганною. Куди тому Остапу Бендеру та реальним "будівельникам" фінансових пірамід 90-х років! Павленко нічого не крав. Він лише підібрав цілу-цілісіньку військову техніку та автотранспорт, залишені Червоною Армією під час панічної втечі влітку 1941-го. Згодом із таких же, як сам, "відряджених" створив штаб невеликого військового будівельного підрозділу. За повоєнною номенклатурою це був типовий "будбат". А тоді, у 1941–1945-х, — "дільниця військового будівництва". Російською мовою — "участок военного строительства" — УВС. Допоміг випадок: Павленко підібрав і пригрів підлітка-біженця, котрий виявився геніальним художником- гравером. Він у свої п’ятнадцять так майстерно підробив необхідні печатки і штампи, що високопрофесійні експерти вже в 50-х за голову хапались: як це можливо?

Можливо. Особливо, якщо шукати ворога не там, де він є насправді, а там, де це найлегше робити. Тобто — серед Богу духу винних.

Будбат Павленка, тепер уже інженер-підполковника, рухався в ар’єргарді Червоної Армії на Захід. Відбудовував підірвані в 41-му мости, укладав залізничні колії, швидко і якісно споруджував прифронтові аеродроми. І не забував про себе. Коли влітку 1945-го УВС Павленка, вже полковника, офіційно демобілізували, наш земляк разом зі своїми друзями-штабістами і колишніми дезертирами-будівельниками вивіз на батьківщину з Німеччини 30 товарних вагонів "трофеїв", про які, звісно, відповідні радянські офіційні інстанції навіть не здогадувалися.

На відміну від класичних кримі- нальних паханів, Микола Максимович скнарити не став. Здобич поділили почесному: і гроші, і майно. Техніку розпродали або використали в якості хабарів потрібним людям. Тож уже невдовзі демобілізований будбат воскрес на визволених теренах СРСР.

"А МИ НІЦ НЕ КРАЛИ!"
Повоєнна епопея павленківського будбату розпочалась, як і в 1942-му, з майстерно підробленої все тим же генієм-гравером гербової печатки такого собі "УВС-1". Місцем дислокації обрали не Калінін, а тиху, затишну Молдавію, де радянська влада фактично робила лише перші кроки. Основу підрозділу склали все ті ж сімнадцять "вічно відряджених" дезертирів. Не було проблем і з тех- нікою. На відміну від телепня Абакумова, тодішнього міністра Держбезпеки, який вивіз із Німеччини здоровезну валізу із сотнями чоловічих помочів, Павленко з компаньйонами прихопив екскаватори, бульдозери, крани, вантажівки, легковики.

Для прикриття суто господарської діяльності УВС-1 Павленко вигадав надзвичайно дотепну легенду. Що то досвід колишнього секретного агента НКВС! Він начебто по секрету повідомляв майбутнім замовникам, що його військова частина насправді займається спорудженням абсолютно секретного, надзвичайно таємничого, державної ваги об’єкту. А для маскуван- ня від американських та інших шпигунів оцей-от УВС-1 задля прикриття допомагає цивільному населенню долати повоєнну роз- руху.

Нічого не скажеш, талановито! І стовідсотково по-радянському.

У своєму останньому слові на засіданні військового трибуналу в 1955-му Микола Павленко сказав: "Ми нічого не крали. Ми лише будували все, що потрібно людям і державі: мости, дороги, вокзали, шахти. Будували міцно і надійно, без жодних скарг з боку замовників. Просто ми працювали по-людському, а не по-радянському". І, знаєте, це була загалом чистісінька правда! Діяльність павленківської структури поширилася на 5 союзних республік — крім самої Молдавії. А саме: Україну, де УВС-1 відбудовував шахти Львівсько-Волинського вугільного басейну, зводив об’єкти у Київській, Одеській, Дніпропетровській, Запорізькій та Харківській областях, а також у Прибалтиці та Білорусі. Кажуть, багато з цих об’єктів й досі діють. Пережили будівельників, прокурорів, суддів і саму радянську владу.
Сумно…

НІ ЗА ЦАПОВУ ДУШУ
Миколу Павленка здав такий собі "хахол по національності" Федоренко. У матеріалах слідства він чомусь фігурує як "молдавський (отакої!) колгоспник". Річ у тім, що посвяченими у таємниці УВС-1 були лише сімнадцять людей Павленка, включно з ним самим. Решта ж пра- цювала втемну, нічого не підозрюючи. І от — вищезгаданий Федоренко, вільнонайманий тракторист чомусь вирішив, що йому недода- ли при розрахунку 200 рублів. Не така вже й значна сума, навіть за тими часами. Але український національний звір на ім’я Жаба (який скількох уже задушив, а скільки ще задушить!) змусив "молдавського колгоспника" дійти аж до самого Клима Ворошилова, на тоді — Голови Президії Верховної Ради СРСР. Той перекинув скаргу до військової прокуратури СРСР. Звідти традиційно надіслали запит до Головного інженерного управління Міністерства оборони СРСР. І отут з’ясувалося, що військової частини за номером таким-то, зі штабом дислокації в м. Кишиневі, у штатах радянських збройних сил… не іс-ну-є!

Ошелешений військовий слідчий прибув до Молдавії інкогніто, все ще сподіваючись на якесь "технічне непорозуміння" у скарзі заявника. Але віднайшов за вказаною адресою реальну військову частину, з парканом, автоматником на КПП, штабом, у коридорах якого метушилися офіцери з бойовими орденами на одностроях… плюс бойовий прапор частини, біля якого, як і належне, застиг вартовий.

Цікаво, що було потім з отим Федоренком? У розсекречених 50 років потому матеріалах суду про це не згадується.
А далі почалися суцільні таємниці з невідомостями.

ЗАГИНАЙТЕ ПАЛЬЦІ
Усіх причетних до афери, бодай навіть по дотичній, "пов’язали" оперативно навесні 1952-го. Без єдиного пострілу, що характерно. А от полковник Павленко зник. І до пізньої осені перебував у розшуку. І знаєте, де ховався? На квартирі своєї коханки за вулицю від респу- бліканського управління МДБ. Кишинів того часу був чимось на взірець українського Бердичева, де всі знали всіх, однак…

Далі: з одного боку Павленку та його групі негайно "навішали" зловісну статтю щодо КР — контрреволюційної діяльності. Нормально — за практикою тих часів. Але чомусь сталінські чекісти не те що не квапилися взяти справу на своє розслідування, а й чомусь навіть відверто саботували участь у ньому. Крім виданого республіканською управою МДБ ордеру № 97 від 23.10.1952 р. на арешт Павленка, ніяких інших документів від цієї організації у 164 томах слідчої справи не фігурує.

Третє питання просте, як віник: із суто військових злочинів Павленку з товаришами можна було інкримінувати хіба що дезертирство з Червоної Армії у 1941-му. Та й те підлягало амністії. І не одній. Решта ж оборудок УВС-1 була чистим криміналом. Конкретно: приватною господарською діяльністю з елементами аферизму. Підрозділ Павленка, при- наймні офіційно, ніяких секретних військових об’єктів не споруджував, закритої інформації не розголошував. І взагалі, Павленко зі своїми поплічниками по групі юридично не мав ажніякого відношення до збройних сил. Проте слідство від першого до останнього дня вела Головна військова прокуратура СРСР, а судив звинувачених військовий трибунал Московського округу. Такого досі, за визнанням армійських юристів, у їхній практиці не було. Після того — теж.

Тепер — головне: шістнадцятьох із сімнадцяти павленківців засудили за розкрадання і витрачання державних коштів в особливо великих розмірах. Навіть суму назвали: десь близько 25 мільйонів рублів. Вражає! Але УВС-1 не дядькам по дворах колодязі і погреби копав. Договори підписувалися і фінансувалися державними структурами. І виконувалися "на від- мінно", без зауважень. То ж куди йшли гроші? Тримайтеся — не на особисте збагачення і купання коханок у шампанському, а на зарплату і премії собі та отим сотням вільнонайм ним. Так, визнав на суді Павленко, був гріх: людям платили за роботу не "скільки положе- но", а скільки вони насправді заробили. А це виходило у… 3–4 рази більше від середньої зарплати радянського будівельника за тих часів! Оце, власне, був (з точки зору комуніс- тичної влади) найбільший злочин Павленка. От у цьому полягала його "контрреволюційна діяльність". Для того, аби в СРСР можна було не те що прожити по-людськи — вижити, у радянського трудяги був єдиний вибір: або здохнути, або вкрасти. На жаль, це й досі дехто не розуміє.

А ЩО БУЛО В ТІЙ СКРИНЦІ?
За нашою версією, справжні свідчення Павленка вилучені з матеріалів досудового провадження. "Ларчик" розкривався просто: не всі гроші замовників йшли на зарплату та премії будівельникам. І суть навіть не в тому, що від прибутків УВС-1 жодної копійки "не капнуло" до бюджета. Не за державу було "обидно"! Щомісяця, з року в рік сам Павленко або його "права рука", псевдомайор-особіст Юрій Константинер відносили до потрібних кабінетів товстенькі пачки з асигнаціями Держбанку СРСР. Нині це називається "кришу- вання". Тоді казали — "для хороших хлопців". Вони й справді були хороші, а на додачу — павленківські земляки. Льоня Брежнєв, перший секретар компартії Молдавії, керівник секретаріату Костя Черненко, симпатичний підпол- ковник з республіканського МДБ Сьома Цвігун — ну й ще купа тих ще паскуд рангом нижче. Міністри там усілякі, керівники трестів, главків — "шістки", одне слово. Але пили і закусювали — як "тузи". Що поробиш — за право стояти на урядовій трибуні кожного 1-го Травня та 7-го листопада і не десь там у куточку, а поряд з першими особами, треба було платити і доплачувати.

Цей сумний факт не просто виплив уже на перших кроках слідства. Про нього доповіли скрізь, куди належить. І отут найбільша таїна, крутіша Тунгуського метеориту і всюдисущих НЛО. Для початку Павленко зник, аж доки "Льоня" під барабан і мідні труби восени того ж 1952-го на ХІХ з’їзді ВКП(б) не був обраний до складу Президії ЦК КПРС (розширене у тому ж році сталінське Політбюро). Разом із ним до Кремля і на Стару площу перебрався Костя Черненко з групою надійних апаратників, а підполковник Цвігун став полковником, республіканським міністром і членом колегії МДБ СРСР.

Два роки тривало слідство, півроку йшов суд. Тим часом помер Сталін, розстріляли Берію, а за ним — і міністра МДБ СРСР Абакумова. У Кремль на найближчі 10 років прийшов Микита Хрущов. Звісно, він теж усе знав. Але… Брежнєв одсидівся на казахстанській цілині і за пару років повернувся до Москви головою Президії Верховної Ради СРСР. Цвігун того ж часу зміцнював державну безпеку Узбекистану та Азербайджану, аби невдовзі перебратися на Луб’янку як "людина Брежнєва" при новому шефі КДБ Андропові. У Кишиневі кілька "шісток" вилетіли з роботи та з партії за… "втрату пильності". З великої хмари — дрібне-е-енький дощик.

ЧИМ ФІНІТНУЛАСЯ ЛЯ КОМЕДЬ?
Миколу Максимовича Павленка розстріляли все ж таки за… контрреволюційну діяльність. Решта подільників пішли "на зону" як розкрада- чі. На термін від п’яти до двадцяти п’яти років. Рівно за 30 років по розкриттю афери Павленка генерал армії Цвігун зрозумів, що так звана мол- давська мафія у ЦК КПРС, за яку він досі тримався, доживає останні місяці. За нашим припу- щенням, він дістав зі схованки документи, які свідчили, що найвище партійно-державне керівництво Молдавської РСР на чолі з Брежнєвим Л. І. сім повоєнних років було фак- тично "шістками" в одному з найкрутіших організованих кримінальних угруповань в історії СРСР. Того січневого дня 1982-го щось не склеїлося. Либонь Суслов надто перелякався. До інфаркту. Цвігун чи то сам застрелився, чи його прикінчили ставленики конкуруючої партійної мафії. Але справа його не згинула надаремне. Ще за 3 роки до Кремля вселився Термінатор — Михайло Горбачов. Той самий, котрого Цвігун свого часу прилаштував секретарем ЦК КПРС з допомогою Брежнєва та Черненка.
Що було далі — пам’ятаєте…

Валерій і Наталя Лапікури